"Що ти можеш — це постійно тренувати свій м'яз серця": інтерв'ю з переможницею World Press Photo 2024 Юлією Кочетовою

Юлія Кочетова, лавреатка World Press Photo 2024. Юлія Кочетова

У квітні цього року стали відомі переможці премії World Press Photo 2024. Вже другий рік поспіль серед глобальних переможців опиняються українські фотографи. Цьогоріч Юлія Кочетова стала першою жінкою з України, яка отримала цю важливу нагороду.

Проєкт Кочетової — War Is Personal, або ж "Війна — це особисте" — розповідає про те, що російська агресія стосується кожного громадянина, а війна входить у повсякдення, впливаючи на кожну хвилину життя, на кожну думку, кожен рух, стосунки та відчуття.

Це про зовсім інший вимір війни, глибший та інтимніший, аніж той, який виникає на сторінках газет та сайтів.

Членкиня журі Анастасія Тейлор-Лінд зауважила, що робота Кочетової — "це новаторський і глибоко особистий репортаж про війну в Україні, а також історія про те, що таке фотографувати війну в Україні для українського фотографа. Він гостро й болісно висвітлює різницю в перспективі між українськими фотографами та їхніми іноземними колегами. «Війна — це особисте» приносить глибину та серце у рідкісні й приголомшливі репортажі про війну".

Чи здатна фотографія впливати на хід війни, на що впливає військове репортерство та як це документувати війну, коли вона відбувається у твоєму домі — читайте в інтерв'ю з Юлією Кочетовою.

Юлія Кочетова

По-перше, хотіла вас привітати з перемогою, адже ця премія вважається однією з найбільш важливих для фоторепортерів та фотографів...

Мені хотілося б думати категоріями кар'єри, але це неможливо в тих обставинах, в яких ми живемо. Власне, ця нагорода не робить мене кращою людиною і вона не наближає перемогу у війні. Можливо, Юля зразка 12-річної давнини тішилась би цьому, але сьогодні я відчуваю дуже змішані почуття.

Звісно, я щиро вдячна і за ваше особисто привітання, і за ту велику кількість любові та підтримки, які отримую. Але в нашій роботі ти не бачиш конвертації в сенсі якихось кількісних показників. Я не знаю, як дипломати вимірюють свою ефективність зараз, говорячи про озброєння чи просячи про допомогу в союзників. А в нашій роботі (документалістиці та фотографії — Ред.) це досить довготривала історія без якихось якісних показників.

Як військова фотографія може міняти суспільство, впливати на рішення чи щось змінювати — це була тема нашої розмови із членкинею журі Анастасією Тейлор-Лінд. Яка ваша думка щодо цього, у чому полягає сила фотографії у часі війни?

Безумовно. Це (військова фоторепортажистка та документалістика — Ред.) надзвичайно важлива професія зараз. Але ми розпочали розмову з поняття нагороди, кар'єри. Якщо ми говоримо про професію, про місію, про служіння, про документування, — це все є надзвичайно важливим. Тому що там, де немає документа (фотографії, відео, свідчення жертви чи очевидця), там, де не задокументована історія, — з'являється простір для переписування історії. Для заповнення лакун пропагандою, для творення іншого міфу, який може бути токсичним. Ця професія існує стільки часу, скільки існують війни. Та все ж я не тішу себе ілюзіями, що ця професія зупиняє війну.

З архіву Юлії Кочетової

Ця місія документування, як ви вже зазначили, є надзвичайно важливою, особливо в контексті спроб переписування історії та описування подій. Анастасія Тейлор-Лінд звернула увагу на те, що цього року в конкурсі стіли більш помітними саме локальні голоси — голоси місцевих фотографів та фотографок, які говорять від свого імені, від імені своєї країни. Це також накладає велику відповідальність, адже самі автори безпосередньо переживають війну і, окрім документування, на собі носять цей слід війни. Я хотіла запитати, чи є для вас ця емоційність тягарем, викликом чи, навпаки, перевагою? Як ви це бачите для себе?

Це хороше питання, я й досі його ставлю сама собі. Почнімо з того, що Word Press Photo є найвищою нагородою в індустрії. Те, що наша війна відзначається перемогами і нагородами другий рік поспіль саме завдяки роботі українських фотографів і фотографок, — це важливо. Я втішена бути першою жінкою з України, яка отримує цю нагороду. Це надзвичайно важливо для українських журналістів, журналісток і фотографів, фотографок, адже ми бачимо, що нашу суб'єктність визнають.

Ми не є об'єктом, про який світ розповідає комусь іншому, деінде. Наш голос має суб'єктність. У нас дуже сильна школа, в нас надзвичайно талановиті репортери, які працюють не два роки, а вже одинадцятий рік. В мене немає чесної відповіді щодо того, чи ця причетність по крові, по духу, по землі, по мові, по ідентичності, по родинних зв'язках, по тому, що вмирають друзі, по тому, що рідні є в лавах Збройних сил, — чи все це робить мою роботу більш сильною і точною, чи це робить мою роботу нескінченним неврозом і в якийсь момент я закінчусь. У мене немає на це відповіді.

Єдине, що я точно розумію, — що намагаюсь використовувати фотографію для підсилення українських голосів, що я доношу історії людей іноземним колегам. Пояснюю, що наша російсько-українська війна наразі для всього світу — це дуже голосний звук, в якому звучать вибухи, авіація, радянські гаубиці, М-777-ки, кричать люди під завалами, застрибують, спішать на завдання хлопці й дівчата, рухаються та перегукуються між собою. Але різниця в тому, що для світу цей дуже сильний гул складається з дуже різних відтінків. І я, як і інші мої українські колеги, дуже чітко чую, як кричать люди під завалами. Ми дуже точно знаємо, що вони говорять одне одному, коли не вийшло врятувати пораненого. Українські журналісти і журналістки розповідають історії саме цими голосами — і це робить наш підхід зовсім іншим.

Мій власний проєкт, який отримав нагороду, — про те, що війна відчувається особисто. Він якраз про ось цю хірургічну точність щодо того, як ця війна звучить, як вона виглядає, як вона пахне і як її треба відчувати. Тому що коли ти не відчуваєш війни, від цього дуже легко дистанціюватися. Коли ти не знаєш імен у цій війні, від цього дуже легко відійти і залізти в якісь локальні новини.

Буча стала одним із найперших свідчень російських воєнних злочинів, світ облетіли страшні фотографії закатованих цивільних — але чи вивчив світ їхні імена?

Весь світ вивчив битву за Бахмут, і слово "Бахмут" було в новинах усіх можливих телеканалів усіх можливих країн. Але чи знає хоч одна людина, яка стежила за подіями, як звали оборонців Бахмуту, які загинули там? Як звали тих, хто були останніми в місті й тримали його до кінця, і тих, хто продовжує боротися на інших напрямках?

Я щиро хочу і намагаюся своєю роботою дати цій війні ім'я, дати їй обличчя. І робити це, скільки вистачить сил. Тому що коли ми починаємо узагальнювати, коли ми починаємо зводити все до якогось прольоту дроном, до залпу безіменної артилерії, до безіменної посадки, коли в усьому цьому загубимо людину, ми втратимо дуже багато.

Крім того, треба бути чесними, дорослими й зрілими людьми і розуміти, що людей не цікавлять якісь окопи в Україні. Людей мало цікавлять навіть прильоти чи розбомблені будинки — та навіть спалені міста вже не цікавлять. Людей цікавлять виключно люди. І люди можуть переживати виключно за людей. І чим ближче цей людський досвід можна показати, чим більше буде дуже різних історій (історій як надзвичайних військових, так і надзвичайних цивільних, як героїв, так і жертв), тим зрозумілішими будуть усі відтінки війни.

З архіву Юлії Кочетової

Які історії, на ваш погляд, варто розповідати більше? Які історії у цій війні лишаються менш поміченими?

Ми постійно говоримо про те, що існує небезпека, говоримо про снарядний голод, про лінію оборони та розмежування, яка кудись рухається, про напрямки, наступи та контрнаступи, атаки та контратаки, про всю цю термінологію, за якою немає людей. Так, є формати матеріалів і я прекрасно розумію, як це працює. Я переважно працюю для іноземних медіа та з іноземними колегами і я не пам'ятаю жодного відрядження, щоб ми не говорили про снарядний голод. В якийсь момент мене почало душити те, що ми так багато говоримо про снаряди, коли ми мали б говорити про людей. Про людей, чиї життя залежать від цих снарядів; про людей, які живуть на територіях, що вже називаються зоною бойових дій чи лінією безпосереднього бойового зіткнення.

Мене почало дуже сильно чіпляти, що ми втрачаємо людину на тлі переговорів про транші, підтримки, впливи, вибори. Ці теми також є важливими, але якщо ми говоримо про репортерство і про історії з війни, — це саме історії про людей у війні, не про всі "пасочки" навколо.

Не вистачає довготривалих історій, не вистачає якогось ширшого погляду за "сталась трагедія" або "дуже-дуже важлива історія" й так далі. Що далі відбувається з цією "трагедією"? Що далі відбувається з цими людьми?

Ми живемо у дуже концентрований час, і історії людей, які виникають, можуть бути різними. Як обирати з них, що важливіше?

Я буду говорити про свою сферу як фоторепортерка. Як фотожурналістка я відчуваю якусь прямо невротичну реакцію на події: там — приліт, там — закатовані цивільні у підвалі, там — штаб, який нескінченно працює, там — пошукові шукають загиблих, там — полонені. І начебто в сфері, якщо говорити про фотографію, люди мислять темами, серіями, і розуміють, наскільки важливо давати цілісне висловлювання, а не просто створювати якісь реактивні історії. Тому що реактивні емоції — це дуже незріла позиція. Це виключно новинна форма.

Так, українські фотографи та фотографки працюють із різною формою. Не всі вони є класичними новинарями і співпрацюють лише з агенціями. Але я також бачу певну реактивність та певні теми, які стають більш популярними. Хтось звертає увагу на одну тему й інші починають її знімати. Але я мало бачу якогось цілісного погляду. Знову-таки, можливо, це якраз відбиток того, що це — наша війна. Але треба пробувати дистанціюватися, спробувати думати ширше.

Мені видається надзвичайно крутою робота Альони Гром, я захоплююсь її проєктами. Тим, як вона серійно мислить у своїй візуальній мові й роботах починаючи з 2014 року і тепер, висвітлюючи вже велику війну. Тому я би казала, що не вистачає довготривалого фокусу на темі. Дуже багато тем, про що важливо говорити.

Ми маємо бути свідомі в тому, що Росія — це не тільки країна, яка переважає нас кількісно. Вона так само переважає технічним оснащенням, кількістю продакшнів і потенційною кількістю контенту, який генерує. Вони вже знімають ігрове кіно про Бучу, про Маріуполь і про те, як вони хочуть сконструювати свою реальність, приховавши свої злочини. Те, що ми можемо протиставити цьому — це потужні документальні фільми, фотопроєкти, художні проєкти. І на кожну сотню російських продакшенів є "20 днів у Маріуполі", який я вважаю фантастичним прикладом того, як ось цей невроз реакції на нескінченне пекло може стати цілісною формою. Це кіно є надзвичайною роботою Мстислава, Євгена та Василіси і їхніх колег з офісу AP – це якраз про те, що ми можемо протиставити (російській пропаганді — Ред).

Юлія Кочетова

Але така якісна та сильна робота потребує не лише реактивності, але й дуже значного інтелектуального залучення, великих моральних сил...

Так, слухайте, ми ведемо найбільшу війну в Європі. Звісно, що в момент, коли конкретні піхотинці стримують на напрямку Часового Яру чи деінде, потрібно ухвалювати різні рішення, зокрема технологічні, наприклад про розробку різноманітних безпілотників. Ці люди-розробники розуміють, що саме від їхніх дій залежить життя конкретних піхотинців, які вже отримують поранення чи гинуть. І у нас немає часу на ідеальні обставини, ідеальні умови, ідеальну рефлексію.

Ми зустріли війну в такій формі, коли кожна конкретна людина ухвалює рішення та робить вибори, навіть коли думає, що не справляється з цим. Серед моїх колег були й ті, хто розуміли, що документування війни не для них і що вони не вигребуть. Але не буде класних умов, не буде іншого часу та простору для рефлексій.

Я нещодавно читала текст Артема Чеха на його сторінці у фейсбуці, де він писав про мобілізацію. І він написав слова, які живуть зі мною. Я б дуже хотіла їх відпустити чи забути, але не можу. Він написав, що ми зараз перебуваємо в моменті, коли можемо втратити країну і втратити державність. Та в нас залишаться лише художники, які будуть на міжнародних панелях розповідати, як ми програли цю країну. І я не хочу бути цим "просто художником".

Так, ти не можеш бути до всього готовим, ти не можеш чекати якогось ідеального моменту. Все, що ти можеш, — це постійно тренувати свій м'яз серця. Тому що розповідати історію людей – це мати гарне, накачане серце. І через нього переганяти всі ці людські історії. Просто постійно тренувати. Робити це максимально ефективно, наскільки ти можеш. А тут питання вже до особистого темпу.

Я би також хотіла запитати про етичні межі у висвітленні чужих історій: чи є вони в тебе? Як ти для себе визначаєш цей кордон та межі дозволеного?

Я точно знаю, що передусім я — людина. Якщо я єдина людина з камерою, то маю документувати. Якщо я не єдина людина з камерою, я приймаю свій конкретний особистий вибір: чи переносити бабусю через підірваний міст з Ірпеня, чи робити щось інше. І якщо мені буде потрібна ще якась пара рук, щоб допомогти з цим, я досить у прямій формі скажу, що це треба зробити. Це зараз приклад із дуже конкретної історії, яка трапилася.

Також я маю певну повагу до будь-якої смерті. І коли ми говоримо про насильницьку смерть і документування, створення зображень насильницької смерті, я намагаюся бути максимально обережною в тому, як я це фотографую. Знов-таки, я дуже мінімалізую кількість зображень, які опублікую. Це про мій внутрішній фільтр.

Я також завжди ставлю себе на місце конкретної людини. В мене були історії, коли люди могли очима просто дати мені знак, що вони не хочуть цього. Або що я втручаюся в якусь дуже тонку історію. І, можливо, хтось із моїх колег на моєму місці зробив би цю фотографію. І, можливо, навіть ця фотографія могла б змінити хід війни. Та у таких випадках я серцем відчувала, що я буду підіймати камеру. Або не буду робити такі фотографії.

Якщо я бачу якусь неетичну поведінку своїх колег, я про це скажу. Залежно від того, наскільки ці межі етики порушені в моїй картині світу, я буду грубо чи менш грубо на це реагувати. Тому, напевно, я намагаюся приймати все через особистий фільтр.

Якщо говорити про війну та її тяглість, про її таку багатовимірність — її треба документувати. Це така робота. Можна по-різному до цього ставитись, можна по-різному це сприймати чи не сприймати. Але це така робота.

На війні є криміналісти, у них теж є фотоапарати, але у них інша робота. Я не порівнюю наші завдання, а говорю про про принцип того, які кадри має зробити криміналіст — і такі знімки теж можуть викликати занепокоєння. Але я живу з тим, що і наша робота — фотографії з війни — в якийсь момент будуть долучені до кримінальних справ. Я сподіваюся дожити до цього прекрасного дня. Жодна виставка не має сенсу і жодна галерея світу не має сенсу, якщо колись фотографії, які роблять українські журналісти й журналістки на війні, не будуть частиною свідчень проти російського режиму.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media