Глобальна тиша, яку треба порушити: Катерина Радченко про проєкт Beyond the Silence для діалогу між фотографами

Катерина Радченко. Support Your Art/Костянтин Чернічкін

Одна з найбільших фотогенцій Magnum Photos і фестиваль Odesa Photo Days ініціюють проєкт Beyond the Silence — для діалогу між українськими та міжнародними фотографами. У проєкті братимуть участь фотографи не лише з України, а й з Нігерії, Мексики, Казахстану та Камбоджі.

Про те, як працюватиме ініціатива, як обирали країни для участі, а також про цьогорічну премію World Press Photo в етері Радіо Культура розповіла Катерина Радченко — фотографиня й дослідниця фотографії, директорка Odesa Photo Days Festival та голова європейського і членкиня міжнародного журі World Press Photo 2023.

Жодна фотографія не зупинить війну — але, можливо, стане свідченням чи доказом, працюватиме на справедливість, що для нас дуже багато важить. Кураторство як складна позиція рефлексії та конструювання висловлювання — як ти бачиш це сьогодні?

Для мене це передусім споглядання за процесами, що відбуваються навколо: як вони відтворюються у фотографії, рефлексуються авторами, як їх бачать автори — і це теж віддзеркалення реальності. Водночас це певна рефлексія через особисті почуття, персональне бачення історії, яке далі складає пазли нашого загального сприйняття. Спостерігати за змінами, ловити їх, збирати матеріали докупи й потім через медіафотографії намагатися розказати ці історії.

Візуальні матеріали найлегше сприймає аудиторія. Це універсальна мова, від якої ми не можемо відмовитися, яку потрібно використовувати за кордоном під час війни, бо це процес, який працює. Це можливість через фотографію, візуальні образи будувати діалог, розповідати історії, показувати, що відбувається, — особливо якщо йдеться про матеріали, не представлені в медіа.

Розкажи про той проєкт, що відбувся взимку в Брюсселі, і про можливість вибудувати історію, показати її суб'єктивною, вивести її за межі медіа, де фотографія працює як ілюстрація. Чи тобі це вдалося? І чи знаєш, як сприйняли цю виставку відвідувачі?

Так, на початку січня ми в Брюсселі відкрили виставку Generation of Resilience. Це була співпраця з фотоцентром Hangar — вони також є організаторами бельгійського фотофестивалю. Коли ми почали обговорювати можливість показати українську фотовиставку, постало питання, про що вона може бути. Перемовини почалися за рік до експозиції. Ми домовилися, що будемо формувати візуальний наратив, і саме концептуальний ряд визначили тільки за кілька місяців до виставки. З одного боку, це ризиковано, а з другого — наразі мені найважливіше рефлексувати те, що відбувається в країні, тобто робити проєкти, які будуть актуальними тут і зараз.

Фокусом нашого проєкту було, по-перше, візуалізувати історію і те, що боротьба з Росією триває не останні 10 років, а значно довше; по-друге, показати, як самі митці рефлексували соціополітичні зміни через фотографію і як фотографія може бути медіапротестом.

Тобто йдеться не про одне покоління фотографів?

Це кілька поколінь. Для нас було важливо показати, з одного боку, зв'язки між поколіннями, як циркулюють ті самі події і як наші автори, незважаючи на різницю в часі, мають знову і знову реагувати, протестувати. З другого боку — показати, як пов'язані між собою фотографи в контексті візуальної мови та впливів одного покоління на інше. Тому там представлені 22 автори, починаючи з періоду 70-х. Це Харківська школа фотографії, потім документальна фотографія як східної, так і центральної України.

Ми показали авторів, які народилися в кінці 80-х — на початку 90-х, активна їхня фаза — саме 2000-ні. А також молодих авторів, яким зараз по 19–20 років, тобто чия більша частина або половина життя минає у країні, де війна. Це різні погляди поєднання різних поколінь і можливість побачити візуальні й соціальні патерни, а воднораз — як вони розвиваються у цьому просторі й часі.

Ти вжила слово "патерни" — тобто це наративна структура, у цьому разі візуальна, яка повторюється або розпізнається?

У цьому разі це не фотографія, а радше події, протести, виборювання власного майбутнього.

Як це можна сфотографувати? Ми знаємо чимало таких знімків в історії документальної фотографії. Що робить українську фотографію, яка обертається навколо теми протестів, іншою, впізнаваною, промовистою?

Тут я не обмежувалася б лише документальною, репортажною фотографією, бо, звісно, існують певні канони для створення якісного продукту й висвітлення тих чи тих подій. Я б іще торкнулася моменту, як фотографія стає власне протестом. От ми говоримо про Харківську школу фотографії, коли були заборонені й цензуровані певні теми, тож автори, порушуючи цензуру, намагалися все ж таки створювати важливі їм візуальні образи, фотографії. Так само нині говоримо про сучасне молоде покоління чи покоління 2000-х. Спостерігаємо, що в нашій фотографії часто наявна тема тіла, оголеного тіла. І це не просто мода чи певна естетика, а переусвідомлення певних заборон — як у сексуальному житті, так і заборон певного регіону. Це теж певна рефлексія на соціальні явища, які нас оточують.

Фотографія для українського контексту є також медіапротестом, можливістю показувати те, чого не хочуть бачити. Нині можна зачепити зображенням насильства. Велике питання, що стоїть перед глобальною спільнотою і є абсолютно важливим для мене: як говорити про війну і не показувати насильство? Ми, з одного боку, маємо обмеження у медіа й соціальних платформах щодо демонстрації певних кадрів, щоб не завдати шкоди комусь, а з другого — хіба нам завжди доведеться приховувати те, що відбувається? Тоді як розповімо людям за кордоном, яке життя в Україні, як страждають українці?

Привід нашої сьогоднішньої розмови — спільний проєкт Beyond the Silence, організований Magnum Photos у партнерстві з фестивалем Odesa Photo Days та кількома іноземними інституціями за підтримки Open Society Foundations й Українського інституту. Ідея цього проєкту полягає в тому, щоб створити простір та можливість для діалогу українських фотографів і фотографів з інших країн.

Понад рік тому до мене звернулися Magnum Photos — одна з найбільших фотографічних агенцій, заснована ще Картьє-Брессоном, яка має на меті поєднати фотографів, щоб підтримати їх під час розроблення важливих проєктів. Раніше це були документалісти, а нині перспектива значно ширша. Ця інституція звернулася до мене з наміром зробити проєкт, який би спробував розкрити ситуацію в Україні, розповісти про війну через фотографію. Найголовніше — це має бути розповідь для міжнародної аудиторії. Ми обговорювали, що проєкт має складатися з кількох країн-учасниць. У нашому випадку, окрім України, це Нігерія, Мексика, Казахстан і Камбоджа.

Виникає питання, як поєднати всі ці країни. На мій погляд, один із методів розповісти ці історії — поділитися досвідом і знайти точки перетину. Ми сформулювали кілька тем, відповідних для кожної країни: цензура, свобода слова, колоніалізм, постколоніалізм, викрадення людей, територія в умовах окупації чи анексії, вибір між боротьбою і пристосуванням. Ці теми стосуються будь-якої країни — у контексті минулого, теперішнього чи рефлексії майбутнього.

Саме зараз відбувається прийом заявок, тож якщо зацікавлені, завітайте на сайт Odesa Photo Days Festival (останній день подання — 24 квітня). З України буде відібрано чотири фотографи, а в чтирьох країнах-партнерках буде відібрано лише по одному учаснику. Основні критерії відбору — рівень портфоліо і концепція, мотивація.

Далі формуватимуться тандеми між українськими фотографами й міжнародними учасниками, які впродовж трьох місяців мають розробити свій проєкт на спільну тему, але в діалозі. Тобто кожен створює свій візуальний продукт, презентує власне бачення, рефлексію, а ми створюємо умови, щоб фотографи могли між собою комунікувати, підтримувати одне одного і, найголовніше, ділитися досвідом, виходити за межі своєї політичної та соціальної бульбашки, дізнаватися через розмову, що відбувається в інших країнах. Також запрошені чотири фотографи з Magnum Photos, які в межах тем працюватимуть над власними проєктами та комунікуватимуть із відібраними авторами для співпраці й створення цих історій, радше не як ментори, а як партнери. І фінальний крок — власне презентація всіх цих проєктів у кожній країні учасників, в Україні та в США.

Намагатимемося показати, що проблеми, які маємо в Україні, не суто наші, а глобальні. Виставка — це мінімум, також, можливо, буде низка публікацій, видання книжки, якісь спільні події.

Підкреслю важливий момент: коли ми запрошували інституції з різних країн, витратили багато часу на перевірку, що вони не співпрацюють із Росією.

У списку країн-учасниць бачимо Казахстан. Одразу виникає напруга через близькість Росії та специфічний політичний контекст. В Україні не один рік існує казахська діаспора — люди, що були змушені вибрати Україну, щоб уникнути політичного переслідування на батьківщині. Але ж Казахстан опинився у списку не випадково?

Казахстан проходить свій шлях пошуку, намагається повернутися до власної ідентичності. Це країна, де є цензура і доволі-таки складна політична ситуація. Незважаючи на владну позицію, ми маємо велику підтримку казахського народу, зокрема багато мистецьких організацій з Казахстану підтримують Україну. Тому в цьому випадку це, з одного боку, спроба підтримати їх, а з другого, що важливо, — у нас спільне пострадянське минуле. Наші країни розвиваються іншими шляхами, тож цікаво провести паралелі, подивитися, як спрацює цей діалог. Усе-таки я вірю, що країни Центральної Азії також здобудуть незалежність і віднайдуть свій демократичний шлях розвитку. Часи непрості, але мусимо вірити в це майбутнє.

Мовчання як прийом — замовчування, відсікання, затемнення тощо — специфічний кут зору, який дозволяє і не сказати, і показати. Тобто тебе цікавитиме, як працюють із ним фотографи країн-партнерок?

Йдеться не лише про метод фіксувати щось, "показувати чи ні", а й про глобальну тишу, глобальний світ, який не звертає уваги на проблеми, наявні в інших країнах, як-от в учасниках нашого проєкту. Це тиша, замовчування через цензуру, тиша, яка невигідна з економічного погляду, або тиша, коли люди просто втомлені й не хочуть бачити, наприклад, що відбувається в Україні.

Приміром, Камбоджа: ми знаємо, що був тривалий період тоталітаризму, геноциду інтелігенції, про що є дуже багато рефлексій саме локальних фотографів, проєктів, які базуються на цих спогадах та історіях і намагаються розкрити їх. Але щодо розуміння наслідків та зв'язку із сучасністю рефлексій уже менше, як і візуальної інформації, яку ми можемо використовувати. Тому наш проєкт у жодному разі не дає цей наратив як тишу для фотографів. Ідеться про власне мету, чому ми його започаткували: це глобальна тиша, яку треба порушити, і проєкт якраз має бути рушієм, щоб породити діалог і розмову після. Закликаємо авторів звернути увагу на запропоновані теми й подумати, чи вони готові їх розказати й візуалізувати. Ми розуміємо, що для декого показ і розроблення проєктів у своїх країнах можуть бути ризикованими. Думаємо, як забезпечити для авторів умови, щоб вони не зазнали репресій або арештів.

Щодо питання свободи слова, то воно може бути доволі складним не лише у зазначених країнах, а й у нас, ні?

На мій погляд, Україна — найдемократичніша країна, принаймні в цьому списку.

Отже, фотографи з усіх країн фотографуватимуть у себе вдома, а далі їхні фотографічні тексти мають опинитися в діалозі?

Не зовсім. Так, усі фотографуватимуть у себе вдома. Відібрані автори матимуть можливість комунікувати між собою — і це діалог, тобто вміння чути інших авторів, їхні історії, як розвивається та чи та тема або проблема в їхніх країнах. Так само важливо вміти ділитися своїми спостереженнями, напрацюваннями у проєкті, щось порадити під час роботи, покритикувати або відрефлексувати.

Це як воркшоп?

Я б сказала, що це зустрічі для розмови, яка має мотивувати, навчити, показати різні погляди. Є ризик замкнутися в бульбашці нашого життя і його проблем, тож проєкт має на меті створити умови, щоб вийти за ці межі, бути готовими як почути, так і поділитися — і паралельно створити власний проєкт.

Якраз завершився регіональний етап World Press Photo 2024. Тепер ти за цим спостерігаєш не тільки як людина, що професійно займається фотографією, кураторством, а і як людина, що пройшла непростий шлях роботи в журі. У нас є переможниця — Юлія Кочетова з її сайтом-проєктом War Is Personal у категорії Open Format (Кочетова також серед глобальних переможців World Press Photo). Що ти зауважила в тому, як минув цей етап конкурсу, що важливо зафіксувати, якщо дивитися зсередини?

Перше, що я перевірила, — чи немає росіян серед переможців. Друге — для мене було важливо побачити, як представлено Україну. Маємо два проєкти: серію Йоганни-Марії Фріц із Херсона й Каховки і серію Юлії Кочетової. Третє — звісно, чи будуть переможці з України. І я дуже тішуся, що Юлія перемогла цього року.

Дати ґрунтовний аналіз переможців я наразі не беруся, бо ще не мала можливості детально переглянути всі серії, щоб дослідити загальні тенденції. З часом я планую глибше ознайомитися з усіма роботами.

Є скандальна історія з цьогорічним World Press Photo — присутність росіянки не серед переможців, а в журі. Поява такої фігури травматична для нас. Як ти на неї реагуєш і чи мала українська спільнота важелі вплинути на ситуацію на ранньому етапі оголошення журі?

Я вважаю, що варіант змиритися й утратити контроль над тим, що відбувається у світі, зупинити комунікацію — найбільша помилка. Бо російська пропаганда не зупиняється. Ми доволі активно контролювали, що відбувається на різних міжнародних майданчиках, конкурсах, спортивних змаганнях тощо, комунікували, висловлювали свою позицію у 2022–2023 роках. Нині ця активність знизилася, що можна пояснити втомою, лімітом часу та ресурсів, але все одно слід про це не забувати і вчасно реагувати.

Візьмімо конкретний приклад World Press Photo: оголошення членів журі було в грудні й тоді українська фотографічна спільнота не відреагувала. Чому? Думаю, просто не звернули уваги, не перевірили, хто потрапили до журі. Я мала розмову з World Press Photo. Моя позиція "проти" була абсолютно відкритою. Будь-хто може написати їм листа, бо це дуже відкрита інституція. Можливо, моє звернення розглянуть швидше, але вони читають усі й завжди дають фідбек. Коли українська фотографічна спільнота почала протестувати, був січень і вже йшла робота журі. Зіграло якраз питання часу. Я вірю, що це можна було виправити, якби голос української фотографічної спільноти прозвучав вчасно.

Що відповіли на твою комунікацію в грудні?

Наша розмова тривала близько двох годин. У процесі я намагалася пояснити, чому поява такої постаті в журі — це недобре, що українська фотографічна спільнота неодмінно відреагує і що ситуація може вплинути на кількість заявок з України. Не знаю, скільки було заявок і як реагували фотографи, бо це прихована інформація, але ми все це обговорювали. Було багато речей, про які вони не думали і яких не знали, не розуміли контексту й реакції української громади. Розмова була корисною — але, напевно, мого голосу не вистачило.

Текст підготувала Валерія Кайгородцева, відредагувала для публікації Юлія Озен.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media