Український фільм "20 днів у Маріуполі" про російські злочини проти людяності опинився у номінації "Найкраще документальне кіно" кінопремії "Оскар-2024".
Фільм та документація війни Мстислава Чернова, Євгена Малолєтки та Василіси Степаненко були показані у багатьох країнах та використовувалися як докази російської агресії.
Але як журналісти створювали цей фільм, як обирали історії, як знаходили правильні та необхідні слова підтримки для своїх героїв? Як, власне, знаходять ці слова знов і знов, щоб доносити до людей по всьому світу трагедію, яка відбувається в Україні?
Спеціально для Суспільне Культура українська архітекторка, історикиня архітектури та містобудування, кураторка, яка спеціалізується на архітектурі та містобудуванні XX століття в Україні, з Харкова Євгенія Губкіна поговорила з продюсеркою фільму та журналісткою Василісою Степаненко про те, як не втрачати емпатію під час війни, про людяність та злість, а також про зйомки фільму "20 днів у Маріуполі".
Я дуже боялася дивитися "20 днів у Маріуполі" і боялася не того, що я побачу на екрані смерть, трупи, руйнування. Найбільший страх полягав у тому, що цей фільм поверне мене в перші дні вторгнення. Я чітко пам’ятаю, коли вперше побачила фотографії Євгена Малолєтки з Маріуполя. Тому боялася повернутися у ту мить та знов відчути її.
Певно, це про те, коли ми біжимо від спогадів, від усвідомлення того, що з нами сталося тоді і що відбувається зараз. Але те, що ви як журналісти можете робити, — це повертати нас до цієї реальності. Ми багато з тобою говорили про місію журналіста. Як ти думаєш, якою ти є журналісткою, якою є твоя місія у цій війні?
Мені здається, що я людяний журналіст, або навіть так: я — людина, а не журналіст. І в цьому, напевно, моя позиція: залишатися людиною, щоб розуміти і відчувати інших людей. З чим ми зіткнулися з початком повномасштабного вторгнення? Це вперше, коли всі ми пройшли через спільний для всіх досвід жахливої війни. Від маленьких якихось речей до великих обстрілів і ночей в підвалах. Щоб це все осягнути, треба самому відчувати. І треба розуміти, що інша людина відчуває в цей момент. І звісно, ми — команда українців — відчували ту ж саму злість, що відчували й люди навколо мене. Але в ці перші дні мені хотілося просто бути поруч з ними та давати їм голос.
Я пам'ятаю момент, коли ми сиділи в лікарні вночі під час сильних обстрілів. Вже не було світла, води, їжі. Поруч сиділа жінка, у якийсь момент вона почала плакати. Вона сказала, що нас ніхто не чує, нам ніхто не допоможе, усі ми тут просто загинемо. А я відповіла, що вас чують. Нас почують, нам допоможуть, нас врятують. Ми будемо жити далі й усе буде добре, навіть в такій ситуації. І саме ось такими нашими фотографіями, відео, інформацією хотілося кричати на весь світ: "Подивіться, що відбувається зараз, це ж просто якийсь кінець світу!" У той момент моя головна місія була надати голос цим людям, щоб вони були почуті та врятовані.
Згодом я зрозуміла, що журналістика може буквально рятувати життя людей. Тому що пізніше з'ясувалося, що саме наші фото та відео стали поворотним моментом у переговорах міжнародних партнерів та лідерів різних країн щодо відкриття коридору для виїзду людей з Маріуполя. Дізнатися це для мене було неймовірно важливо. Тисячі людей змогли виїхати та врятуватися завдяки цьому. Люди по всьому світу розуміли, що саме відбувається в Маріуполі.
Навіть зараз моя місія не змінюється. Я завжди любила людей, завжди хотіла бути поруч, підтримувати їх. Хотіла відкривати очі інших на проблеми, що залишаються поза увагою. Адже іноді ми можемо йти вулицею й навіть не знати, яка історія ховається за тою чи іншою людиною. Я думаю: моя найголовніша місія, та й взагалі журналістики — відкривати очі на проблеми суспільства. Я постійно отримую повідомлення від наших героїв, які дякують нам за це.
Дуже важливо, щоб пам'ять про людей, яких вже немає, завжди була історією та жила. І найменше, що можуть зробити журналісти — розповісти ці історії. Зробити так, щоб вони не стали статистикою.
Як так вийшло, що у тебе з'явився цей фокус на суспільні проблеми або на щось, що об'єднує весь світ, а не тільки існує в Україні? Як ти навчилася не боятися проблемного й складного та розповідати про це іншим людям?
Мені здається, я дуже емпатична людина. Коли працюю над якоюсь історією чи з її героями, завжди ставлю себе на їхнє місце. Кожному з нас, думаю, добре знайоме відчуття, коли ти залишаєшся сам на сам з якоюсь проблемою. Наприклад, коли просто сидиш і плачеш, коли тебе ніхто не може підтримати. Мені завжди хотілося це змінити. Люди мають розуміти, що вони не самі в цьому світі та зі своїми проблемами.
Згадаю конкретний випадок: я працювала на новинах у Харкові, мені доручили зробити матеріал про рідкісні захворювання дітей. Ніхто більше не хотів братися за цю тему та розповідати ці історії. Я прийшла на захід, де були дітки, дехто з них мав м'язову дистрофію Дюшена. Інколи люди з таким захворюванням не доживають і до 20 років. У них зупиняється серце або перестають працювати легені. За умов лікування та реабілітації ці люди могли б дожити до 40–50 років, але в Україні немає таких можливостей і це дуже дорого. Мене вразило те, що життя обривається тоді, коли воно лише має починатися. Головне бажання дітей було навчитися їздити на велосипеді. Я тоді подумала про те, скільки людей не цінують те, що мають. І також думала про те, скільки ми могли б змінити, якби говорили про проблеми вголос.
Мені хочеться боротися з цією несправедливістю, боротися за права людей, адже люди мають право на щасливе життя. З початку війни проблем стало ще більше. Кожен день стає питанням життя та смерті. Журналісти постійно перебувають поряд із війною. І нам важливо говорити на весь світ, щоб він нас почув. Про історії людей, про військові злочини, про загибелі дорослих та дітей. Постійно говорити про це і добиватися справедливості.
Коли ти не боїшся контактувати з проблемою чи травмою, або навіть вона тобі цікава, чи коли ти маєш здатність чути, відчувати і брати біль інших людей, — це не тільки особливий дар. Це може обернутися тягарем і травмувати тебе саму. І з початком війни, як ти щойно сказала, масштаб цього став набагато більший і кількісно, і якісно. Як ти справляєшся з тим, що контейнеруєш таку кількість страшних історій, таку кількість чужого болю?
З самого початку, коли почалась повномасштабна війна, я просто зібрала себе в купу, сказала собі, що я не буду слабшою за хлопців, які у мене були в команді. Вони були вже більш досвідчені, вони знали, що таке війна, і пройшли через багаторічний досвід. У мене його не було. Я просто зібралася і сказала собі, що ні, я пройду це достойно. Зараз мені дає силу те, що я бачу, що людям це допомагає. Я бачу, як вони починають навіть усміхатися після нашого спілкування. Я розумію, що якщо сьогодні я допомагаю якійсь людині, то мій день прожитий недарма. Це просто сенс мого життя — допомогати іншим. А як інакше? Я точно не хочу фокусуватися тільки на собі і не зважати на те, що відбувається навколо мене.
Ти не боїшся за себе?
Ні, я не боюсь. Якщо зі мною щось станеться під час того, як я намагалася підтримати людину, зробити історію про неї, то я не буду про це жалкувати. Тому що я цього не боюсь. Усі бояться. А чого боятися? Людей боятися? Боятися подивитися правді в очі? Я цього не боюсь.
Ти підходиш до цього близько?
Так.
Ти смілива дівчина. Ти відчуваєш, що ти дуже близько до зла і до горя?
Звісно.
Яка у тебе дистанція?
Здається, що смерть постійно дихає мені в спину.
Вона позаду, так?
Так, вона десь постійно поруч.
А горе людське — перед тобою, так?
Так, десь так. Смерть постійно десь близько. Я в житті стільки похоронів не відвідувала, як зараз. Тобто це майже стало щоденно. Ми там знімаємо. У мене колись було, що я весь тиждень щодня на похорони ходила.
Ти від смерті не біжиш?
Ні. Тому що я знаю, що людям важливо: якщо вже близька людина загинула, щоб її увічнили, щоб про неї історія була, щоб про неї пам'ятали. Я просто хочу надати цьому сенсу, надати розголосу історії цієї людини, гідної людини, героя. Тому що всі українці зараз по-своєму герої, які борються за свободу.
Мені здається, що у "20 днях у Маріуполі" було дійсно дуже багато таких маленьких див, які трапляються між людьми, коли демонструється якийсь неймовірний характер, як-от Володимир (поліцейський Володимир Нікулін), наприклад. Ти бачиш диво, ти бачиш велику людяність, велике добро, велику красу. Красу ландшафту, навіть якщо це ландшафт, який вже зруйнований, який міг би демонструвати тільки смерть, але в ньому є і життя.
Мені здається, особливо цінне у вашому фільмі — те, що там переплітається життя і смерть. Навіть на фоні смерті постає ця людяність, ця маніфестація життя, про яку ти говориш. Навіть при тому, що ми приймаємо, що смерть ходить поряд, дихає в спину, а іноді навіть женеться за нами. Ваш страшний road movie, ваша одіссея, у якій кожен день ви кудись рухаєтесь, щось відбувається, ситуація змінюється, стає гіршою і потім вам вдається втекти, а купі людей — ні, демонструє ваш шлях, втечу від смерті і, попри масштаб болю та втрат, продовжує давати надію.
Життя триває завжди. І після смерті є життя. Ми тут всі на якийсь час.
Ти подовжуєш їм життя — тим твоїм героям, що померли.
Звісно.
Вони стають вічними, так?
Навіть якщо їх вже немає. Є такі речі, які живуть завжди, як-от пам'ять, історія, яку будуть передавати від однієї людини до іншої. Я пам'ятаю: коли в лікарні в Маріуполі народжувалася дитина, я бачила сльози її мами. Навіть у такому, скажімо, хаосі, коли, здається, тільки смерть чекає, а тут щось народжується. Коли посеред руїн виростає якийсь паросток і дає надію на те, що світ все ж таки є. І є майбутнє. А війна, певно, теж є частиною життя. Вона, на жаль, існує. Але вона не зможе вбити життя.
Це дуже екстремальні і великі досвіди, які, певно, когось можуть зруйнувати. Багато людей би закрили серце, заморозили б сенситивність і сховалися від цього, щоб більше не відчувати такі завеликі емоції.
Ми з тобою говорили про те, що, наприклад, багато професіоналів, які часто стикаються зі смертю, як-от реаніматологи, рятувальники і так далі, розробляють у собі деяку відстороненість. Чи ти відчувала, що у тебе були якісь захисні реакції, коли тобі хочеться відсторонитися і вибудувати цю дистанцію, щоб захистити себе хоч трошки? Щоб не стрибати туди повністю?
Напевно, ні. Я зрозуміла, що я повністю прийняла цю реальність. На жаль, я не можу зупинити війну. Це не в моїх силах. Але я можу бути там і робити щось таке, щоб підтримати людей, розповісти їхні історії на весь світ. Тому я від цієї реальності точно не біжу. Я дивлюся їй в очі. Іноді я дивлюся в очі смерті. А іноді — у ті трагедії, які я бачу через людські очі. Але я цього не боюсь.
Це виглядає як великий вибір.
Так і є. Думаю, я зробила такий свідомий вибір, що не буду від цього відсторонюватися. Мені завжди хотілося ламати стереотипи про якийсь людський егоїзм, що всім все одно. От мені, наприклад, не все одно. І я думаю, в цілому я завжди такою була. Але з війною я стала більш стійкою. І цей вибір вже став кам'яним. По-іншому я не можу. І не хочу. Мене дуже засмучує, коли люди кажуть: “Я не хочу це дивитися”. Це ж не можна приховувати! Це вже сталося так.
Мені здається, що всі нагороди, які вся ваша команда отримала, навіть на 10 % не відображають того внеску, який ви зробили у світову історію. І не відображають тієї унікальності, що у вас є: поєднання ясності професійних дій для досягнення вашої місії і при цьому ясності гуманістичного вибору. Так буває дуже рідко, щоб професіонали могли робити якісь кроки настільки ясно і чітко, при цьому так само ясно знаючи, на якому боці вони є. Це я трошки вас ідеалізую? Чи ті 20 днів у Маріуполі мали саме такий вигляд?
Вони мали такий вигляд, тому що у нас було конкретне рішення, що ми залишаємося незважаючи на те, що в нас є команда їхати. Це сталося, коли ми зрозуміли, що в місті вже немає журналістів. Там, біля готелю, де жили всі журналісти, раніше стояло багато бусиків для міжнародної преси. Одного дня ми приїхали і зрозуміли, що більше нікого немає, бо тільки наш бусик стоїть.
І у нас було чітке рішення — залишитися поруч з людьми, тому що в місті їх дуже багато. Усі подальші наші рішення виходили саме з цього. У нас просто не було інших варіантів і інших якихось домовленостей. Звісно, було важко, особливо коли обстріли були дуже поруч або навіть просто перед нами, коли вже не було надії виїхати. Все одно щось всередині продовжувало давати силу, щоб встати зранку і піти працювати. Просто навіть записувати інтерв'ю. Колись у нас так було, що ми застрягли в лікарні і ніяк не могли звідти виїхати. Але ми все одно постійно щось робили. У нашої всієї команди не було іншого варіанту.
Це відчувається у вашому фільмі, і у фотографіях, і у твоїх словах, і у ваших діях. Я думаю, що всі ваші герої це відчувають. І інше, що так багато говорить про вас — це те, що ваші герої — не просто якісь об'єкти у вашому об'єктиві, які бігають десь на фоні руїн. І не гола цифра — кількість невидимих жертв. Незважаючи на цей жах, який відбувався, і на ту небезпеку, у якій ви були, ви показали особистості, характери цих героїв. Вони всі дуже різні. Ти можеш розказати щось про твої стосунки з героями?
Звісно, з більшістю героїв, майже з усіма, у нас були стосунки. Навіть якщо це дуже швидка розмова, вона залишає у тобі відбиток на все життя. Ми підходили до людини, Мстислав знімав, я питала, потім разом вибирали щось з відзнятого. З деякими героями зав'язалися дружні, навіть сімейні стосунки. Тому що в таких умовах ви стаєте дуже близькими за дуже короткий період часу. Тому що коли ви розумієте, що смерть може настати дуже швидко, ніхто вже не носить маски, не намагається щось показати. Ти просто такий, який ти є. Так було і з лікарями в лікарні. Вони направду стали вже для нас рідними. І ми, я думаю, стали частиною їхньої лікарні. Навіть коли ми вже звідти поїхали в інше місце, вони дуже сильно за нас переживали, казали: "Де вони, де журналісти?" Вони за нами сумували.
Чи той самий Володимир, який нас вивіз і ризикував власним життям, — я зараз майже щодня з ним спілкуюся. Тобто в нас прямо дуже близькі стосунки. І це для мене є таким цінним. Тому що мені важливо, що далі відбувається з героями, як їхнє життя складається. З багатьма з них у мене переписки всюди: ми списуємося з кимось іноді, а з кимось регулярно.
Багато хто з них радіє успіху фільму. Вони радіють, бо знають, що світ це бачить і звертає увагу на їхні історії та на них. Вони за цим стежать, завжди питають, як відбувся показ, що люди говорили, як вони реагували. Для них важлива ця реакція і віддача від інших людей, від міжнародної спільноти. Це цікаві стосунки…
Бачити цих людей і відчувати їхні емоції — це складна місія і складний шлях для журналіста. Можна бути більш поверховою, певно. Той шлях, який ти обрала, важчий, але при цьому він людяний. Бо всі ці люди теж у стосунках з тобою. І теж є момент відсутності дистанції, тому що, мені здається, професіонали досить часто намагаються тримати дистанцію. Ми всі у роботі думаємо про дистанцію: підписуєш контракт — думаєш про дистанцію, пишеш книжку — думаєш про дистанцію. Чи, наприклад, у мене у науці вважається, що треба дистанціюватися від свого об'єкта дослідження. У нас теж є герой. Героєм може бути якийсь історичний персонаж, це може бути будівля — може бути все що завгодно. І якщо ти будеш навіть у архітектурний об'єкт закохана, то ти вже не будеш нейтральною.
Що ти думаєш про цю нейтральність? Бо відчувається, що дистанція — це не про тебе.
Дуже часто ми присутні в досить інтимні моменти життя людини. Іноді в найтрагічніші моменти — це дуже-дуже чутливо. Не всі люди хочуть, щоб хтось був присутній там. Є люди, звісно, які хочуть і, навпаки, кажуть, що хочуть поділитися цим горем. Ми входимо в ці моменти, у цей їхній простір. Навіть якщо це просто інтерв'ю, то ти вже входиш у простір людини. Це такий якийсь енергетичний обмін завжди. Але у мене завжди на першому місці стоїть мета, звісно, вислухати та підтримати людину. Не стільки, щоб отримати щось, що мені потрібно. Тому що іноді ти відкладаєш камеру і просто обіймаєш ту людину. Часом ти відпускаєш якихось героїв, тому що ти теж не можеш все тримати в голові.
Я думаю, тут просто немає нейтральності. Але як журналіст ти все одно спостерігач, ти не частина родини або щось таке... Проте я, хоч би що, на момент, коли працюю, завжди відчуваю себе частиною цієї родини. Щоб зрозуміти почуття, які проходять між ними, якісь фрази, слова, і щоб можна було передати це іншим. Щоб більше занурити того глядача, який буде потім це дивитися, в цю історію. Щоб він теж відчув, теж зрозумів, по-справжньому, а не так, як йому здається, що ніби це десь далеко і взагалі його не стосується. Тому що всі люди все ж таки мають однакові почуття.
Усі відчувають і любов, і біль, і щастя, і сум. Тільки за допомогою цих почуттів можна якось донести це все до когось за тисячу кілометрів звідти. А для цього потрібно проводити більше часу з героями, вникати в їхнє життя. І тут є нейтральність в тому сенсі, що ти все одно тримаєш якусь дистанцію, бо ти не частина цієї родини, ти не частина цієї людини. Але вони тобі дозволяють зайти в їхній простір. А я дозволяю їм зайти у мій.
Це схоже на якесь партнерство з героєм, ніби трохи як зі співавтором?
Скоріше ми просто відчуваємо разом, це співвідчуття. Є психолог — людина, яка професійно допомагає. А тут є людина, яка тебе підтримує, вислуховує, хоче дати тобі голос і передати його далі.
Може, тоді принцип об'єктивності й нейтральності має замінитися на принцип відсутності засудження?
У мене взагалі нема засудження ні до кого. Я ніколи не буду цього робити. В мені просто цього не існує. Ми не знаємо, через що пройшла людина і що з нею сталося. Як журналіст, звісно, я взагалі не маю права засуджувати. Але як людина тим більше — я просто не хочу нікого засуджувати. Це моє бажання.
Ви, певно, обговорювали, чи вставляти у фільм момент, де частина людей з Маріуполя були в паніці і казали, що ви якісь агенти, що ви брешете? Можеш розказати, як ви вирішили це залишити?
Хотілося показати все, як воно було. Коли люди в таких страшних умовах — вони в хаосі, у них немає їжі, у них діти, які страждають, у них хтось помер. Люди в найгіршому моменті свого життя. Звісно, хтось поводився спокійніше, а хтось агресивно реагував. Людей було багато різних. Це нормально, бо ми всі різні. І реакції на трагічні події у всіх були різні. Ми з розумінням до цього ставилися.
Хотілося показати в фільмі, що це було, як було. Люди не тільки розуміли одне одного, але іноді й не розуміли. Іноді вони були дуже злі. Усі взагалі були злі на цю ситуацію, тому що дуже боялися. Але хтось намагався бути спокійнішим, допомогав, говорив щось добре, підтримував, обіймав. А хтось ні. Хтось, навпаки, був дуже агресивний, кричав, звинувачував. І ми ж дійсно відрізнялися від інших людей, тому що у нас, як мінімум, були позначки "преса". Тому коли люди нас бачили, вони шукали в цьому якусь надію. А іноді шукали просто винного. І тоді те, що ми якось відрізняємося, на їхню думку, робило нас винними. Але у фільмі воно просто показано, як є. Ми не хотіли приховувати, тому що кожна реакція кожної людини важлива. Хоч вона негативна, хоч вона позитивна.
Наша реальність — у тому, що країна у війні і буде у війні певно ще довго, і наслідків війни — жахливих, неприємних, страшних, різних — буде теж дуже багато. Журналістам, письменникам, культурним активістам доведеться стикатися з цими негативними аспектами нашого життя. Хоча в цьому негативі теж є якісь історії, лінії, які можуть розвиватися, і в них може бути навіть щось красиве, драматичне, чуттєве.
Ти одна з наймолодших журналісток, що отримала Пулітцера за всю історію нагороди. Що б ти порадила молодим журналістам? Українські професіонали будуть видимі у світі, бо мають привілеї говорити і бути почутими. Але що робити з особистою травмою, що робити з цим негативом? Адже не вийде вже сховатися від нього і писати тільки про успішний успіх.
Я думаю, що найважливішим є слухати своє серце, тому що тільки воно підкаже тобі, що краще робити і куди йти. До себе треба прислухатися, не можна ігнорувати. Хоча іноді буває важко себе почути. За шумом світу тобі може здатися, що ти не знаєш, що тут робити. Але серце точно приведе туди, куди треба.
Навіть якщо здаватиметься, що всі проти тебе, треба пам'ятати, що ти не один зі своїми проблемами. Багато людей мають ті ж самі. Тому важливо більше спілкуватися, адже рефлексія допомагає, даючи відчуття того, що ти не один. Для воєнного часу нормально стикатися з глибинним, важким матеріалом. Але це все матиме сенс, якщо щось робити і кудись рухатись. В цьому русі й буде сенс. Найменші кроки будуть давати розвиток. Навіть якщо всі навколо будуть казати, що твої маленькі кроки не мають сенсу, що ти робиш щось не те. Ні, це все нормально.
Якщо дуже важко, треба звертатися до психолога або психотерапевта. Якщо складні теми травмують, не треба себе силоміць примушувати щось робити. Це теж має йти від серця. Якщо ти відчуваєш, що зараз хочеш приділити час певній людині або певний аспект висвітлити, роби. Ні — то ні. Важливо прислухатися до себе, щоб знайти, що саме принесе якесь задоволення від роботи. Хоч тут і складно сказати про задоволення. Але я, приміром, отримую його, коли знаю, що людина хоча б просто усміхнулася після розмови, і я розумію, що вона трохи ожила, зрозуміла, що хтось цікавиться нею і її проблемами.
Ще я б порадила редакторам, більш дорослим і досвідченим людям, звертати увагу на молодих людей і давати їм можливість себе проявити. Я дуже вдячна, що мені таку можливість дали і, незважаючи на такі надскладні часи, мені вдалося себе проявити гідно і щось зробити. Це сталося завдяки тому, що мені дали цю можливість, хоча на той час в мене не було ніякого досвіду. Тоді мені здавалося, що я не гідна працювати на міжнародну агенцію. Але мені просто дали працювати і в мене все вийшло.
Треба звертати увагу на одне одного.
І ти йшла за серцем?
Звісно, завжди, тільки за серцем. І ще я можу сказати, що зараз такий цікавий час, такі герої серед нас. Це так цікаво, що вони не десь там в кіно, у фільмах, а супергерої — серед нас. Для мене велика честь висвітлювати історію цих людей. Медиків, поліцейських, пожежників, військових, волонтерів, матерів, дітей — усіх. Це історії героїв, героїчні історії, і дуже приємно бути поруч, документувати, показувати.
Ти такий медіатор між ними і суспільством?
Так. Ми й отримали Пулітцерівську премію за служіння суспільству. І я теж вважаю, що, напевне, я служу суспільству. Це моя робота.
Коли я про тебе розповідаю комусь, показую твій Instagram і гортаю до моменту початку війни, де твоя перша фотографія з Маріуполя у касці й жилеті Press, а до того у тебе професійні модельні фотографії, де все так красиво, ти у красивій сукні, з мейкапом у лавандовому полі — це великий, драматичний контраст. Як ти зараз, вже через два роки, сприймаєш цю різницю, цей поділ?
Я хочу сказати, що все ще дуже сильно люблю красу в усьому. Мені подобається гарний одяг, гарні люди, фільми, міста. Я завжди дуже цим надихалася і надихаюся. Особисто мені як жінці подобається бути гарною, носити сукні, якісь гарні речі, мені подобаються фотосесії. Мені подобається нести таку красу. Але в нашому світі багато стереотипів, що жінка, наприклад, може бути або розумною, або гарною, або ще якоюсь. Мені здається, що жінка може бути багатогранною. Про Instagram — це моє улюблене питання, тому що для багатьох людей, які мене не знали раніше, це якийсь дуже разючий контраст. Але цей контраст стався не тільки зі мною, а зі всіма нами. Наше життя змінилося повністю, розділившись на до та після.
Тепер багато речей для мене втратили сенс взагалі. Тобто я вже не бачу якогось глибинного сенсу, приміром, у гарному одязі або в тому, виглядати гарно чи не гарно, тому що зараз головніше — це життя, яке в нас є. Усе інше втратило сенс.
Я пам'ятаю свої почуття у Маріуполі, коли нічого взагалі не мало сенсу, крім життя та людей навколо. Коли ми поїхали звідти, мені було вже все одно що вдягати. Тому що це лише якісь матеріальні речі. Але згодом, я пам'ятаю, у мене якась одержимість почалась: мені постійно хотілося купувати білизну та косметику.
Ой, я теж білизну постійно купую. Я так була налякана застрягнути десь у полі без зміни одягу, що у мене тепер вже є ціла колекція різної білизни.
Я тоді ніби з'їхала з глузду. І про волосся хотілося піклуватися — підрізати, укладати. Це мене привело трошечки до життя. Зараз я знаю, що, наприклад, у мене одяг тактичний, я проводжу час на лінії фронту, на війні, але під цим одягом я можу носити гарну білизну. І це прикольно. Мене все ще цікавить, як я виглядаю, як почуваюсь, якими парфумами я користуюся — але це вже не так важливо. Важливі люди навколо. Втім, люди і їхні життя й до того були найважливішими для мене.
З того, що ти сказала, здається, що насправді як такого поділу нема, тому що цінності, які були, такі й залишилися. А речі, наприклад, все одно слугують інструментом для того, щоб підтримати себе психологічно. Це нічого більше не означає. І ми повертаємося до журналів Vogue 1940-х років з фотографіями Лі Міллер, перемішаними із зображеннями парфумів. Де ми не засуджуємо, що там є парфуми. Тому що життя — іноді ось ця мішанина, цей журнал, де перетинається все разом. І може, у цьому процесі теж є якась краса.
Певною мірою. Але все ж таки, я думаю, нормальне життя — це коли ти думаєш радше про парфуми та одяг, ніж про смерть. Але війна точно навчить тебе таким речам, яких ти ніколи ніде не зможеш побачити чи пройти. Зараз, напевно, я людина вже більш сформована, тому що я побачила і найгірші речі, які можуть бути у світі, і я вже відчула найкращі. Поки я намагаюся адаптуватися до цієї думки, адже я не можу сказати, що це просто. Але цей світ такий.
Ти знаєш, тим, що ти ось зараз говориш, ти знову допомагаєш іншим людям, навіть мені зараз або тим, хто буде це читати. Бо, знову ж таки, реальність і життя, як ти сказала, саме таке в українців. У нас нема вибору думати тільки про парфуми. І воно й буде таким. І тут вже питання, як адаптуватися і цю історію переказати по-своєму — так, щоб парфуми перетиналися з горем і це все тебе не зруйнувало.
Але все ж таки ми не втратили найголовніше. Як би не намагалися росіяни українців зламати та знищити, ми не втрачаємо те, що є в нас всередині. Це дуже круто. Тому що навіть коли таке жорстоке створіння з такою жорстокістю нападає, хоче просто знищити, все одно життя продовжується і триває.
Тобто це наш опір?
Це неймовірна сила українців, українського народу і жага до свободи. Ми так одне одному допомагаємо, показуючи, що навіть у складних ситуаціях залишаємося людьми та підтримуємо одне одного.
Пам'ятаю, до повномасштабної війни я бачила у тебе в Instagram фотографію з Казантипу, де ти ще маленька. Крим — це дуже болюча тема, бо з нього багато чого почалося у нашій великій війні. За Кримом ми всі сумуємо. У нас вкрали не тільки його, але намагалися вкрасти наші спогади, нашу пам'ять, наші дитячі мрії.
Коли мені було років 16 і я багато часу проводила у Криму, я пам'ятаю, як ця фотографія стала відомою. Її туди-сюди шерили, розклеювали, друкували на футболках. Це був такий візуальний маніфест Казантипу і його філософії свободи та молодості. Типу у нас рейвують всі — навіть діти. Така утопічна спільнота, де діти насолоджуються свободою і Кримом разом з усіма. Це неймовірно щемлива для мене фотографія. Розкажи про неї. Що це було?
Мені багато про неї розповідала моя мама, тому що моя мама — танцівниця. Вона, скажімо так, стояла біля витоків хіп-хоп- і брейкданс-культури у Харкові. І, звісно ж, щороку влітку ми їздили на різні фестивалі. В Ялті відбувався великий брейкданс-фестиваль. І тільки моя мама мала дитину, бо вона була трішки старшою за інших людей. Вона завжди брала мене з собою, ніколи не залишала. Тому, мені здається, у нас із мамою був такий зв'язок.
Так виходило, що завжди на всіх тусовках я була єдина маленька дитина, і це був шок для людей. І навіть моя бабуся мені розповідала, як мені було 7 місяців, вони вже мене повезли на море плавати. І всі люди лякалися: "Куди ж ви таку маленьку дитину — вже в море?" А вона каже: "Якби я тебе у воду кинула, ти б точно попливла." У мене така родина, дуже активна і творча, ми завжди разом. І такого не було, щоб мене залишали десь саму.
Я маю спогади про Казантип. Ми туди їздили щоліта, тому що у наших родичів там була база відпочинку. Пам'ятаю: я спала прямо на піску, десь біля моря, малювала якісь картини з художниками. Є ще фотки, як я заснула на пляжі вся у фарбі.
Цей досвід мені зараз допомагає. Бо я можу легко спати у підвалах, де завгодно, адже я спала навіть під час рейву на Казантипі, прямо біля сцени, де гупала музика. Мама казала, що мене на пляжі сфотографував якийсь фотограф, ім'я якого вона, на жаль, не пам'ятає. Але фото розійшлося разом з іронічним підписом типу Party hard, die young.
У нас була тільки ксерокопія цієї фотографії. Для всіх це тоді було дивовижно, тому що я була чи не єдиною маленькою дитиною на Казантипі. Нікому не спадало на думку туди брати дітей. Але так, моє дитинство так і пройшло, я дуже багато була на тусовках разом з мамою.
Ну і бачиш, з самого дитинства, якщо тебе кинути у море, ти попливеш.
Моя бабуся, вона спортсменка, казала, що діти вміють плавати з самого народження. Каже: "Просто треба їх кинути у воду". Нормально...
Що ти нам всім, травмованим, скажеш? Стрибати і плисти?
Ну так, а що робити? Точно на місці стояти не можна.
Ну, не тонути ж.
І тонути не можна, ні. Життя нам дано одне, і треба його жити на повну. Не боятися щось робити. Змінювати щось теж не боятися. Я знаю, що у багатьох людей страх зробити те або інше. Треба не боятися, треба спробувати.
Стрибаємо.
Текст публікується у співпраці з Інститутом гуманітарних наук у Відні (Institut für die Wissenschaften vom Menschen) та програмою Documenting Ukraine.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media