Слово в українському мистецтві під час повномасштабної війни

Літературознавиця та кураторка Юлія Карпець. Колаж Вікторія Желєзна/Суспільне Культура

З початку повномасштабного вторгнення літературознавці, письменники та митці говорили про втрату мови. Це позначилося не лише на текстах, але й у мистецьких практиках багатьох сучасних авторів та авторок. Про особливість слова у цей час і про те, що ці слова означають нині — читайте в колонці літературознавиці та співкураторки проєкту "Ти як? Виставка і дискусія" Юлії Карпець.

Цією публікацією Суспільне Культура продовжує цикл есеїв та інтерв'ю в партнерстві з ГО "Музей сучасного мистецтва" та UMCA (Український музей сучасного мистецтва), що передують відкриттю сайту "Архіву мистецтва воєнного стану".

Юлія Карпець. Колаж Вікторія Желєзна/Суспільне Культура

Часто думаю, в який спосіб я внутрішньо сприймала б словосполучення "повітряна тривога", якби воно ніколи не лунало сиреною і зустрілося би випадковим художнім тропом? Однак повітряна тривога неминуче повертає зі сну вночі, гучно вітає на міських площах та супроводить інтимні ранкові години. Химерним чином, вперше я почула сигнал повітряної тривоги по радіо у сільській бабусиній хаті, де сирена вкривала німотні ікони в рушниках на покуті, вишивки та старі світлини.

Вишивки в серії "Тривога" Жанни Кадирової означують такий особистий простір, фізичний або інтелектуальний, який неминуче заковтуваний "спільним місцем" війни.

Жанна Кадирова, "Повітряна тривога". Надано ГО "Музей сучасного мистецтва"

Цей текст — спроба поміркувати про метаморфози, які відбуваються з мовою в мистецьких практиках українських художників під час повномасштабної війни. В українському мистецтві після 24 лютого 2022 року слово виразно побутує як points de caption (філософсько-психоаналітичний термін, що його Жак Лакан виводить у своєму семінарі 1955–56 років. Дослівно перекладається як "точка стьобання" або "точка прив'язки", на позначення чогось, що в моменті співіснує разом з іншим, себто є точками, в яких "означуване і означальне з'єднані разом" Ред): утримуються разом візуальний образ та конкретні подія або переживання, які стали приводом для твору. У такий спосіб слово стає допоміжним для документування та примарної певності у фіксованому значенні. Згадується трансформація практики художника Антона Саєнка, який на деякий час відмовився від нефігуративного живопису: в олійній роботі "Пошук слова" бачимо обриси людини, які зроджуються з мовчазного червонявого пейзажу, та нижче слова, які означують цю точку надламу та неминучу потребу в ословленні.

Найшвидші метаморфози відбулися із землею: блокпости, мінування, окопи, вирви від бомбардувань. Мова також вбирала відбитки війни — уривки навколишньої дійсності, спочатку намагаючись оприявнити їх анормальність, потому використовуючи як органічні та єдино можливі способи передачі інформації про війну.

Щоденник став наріжним для мистецьких практик як спосіб перезбирати до купи дійсність; ритуал, в якому перебувають у єдності порух руки, ословлена реалія та невхопний образ. Опубліковані в соціальних мережах сторінки особистих щоденників, візуальних чи текстових, сприяли тривкішим інтерсуб'єктивним зв'язкам, під'єднанню до колективного тіла, здебільшого не залишаючи інтимного простору. Коли превалюють жорсткий прямолінійний лозунг та заклик, слово стає суто ідеологічним інструментом фіксації значення та втрачає естетичні потенції. Вищесказане також стосується поезії після початку повномасштабної війни, коли художньою цілістю ставали фронтові зведення, переліки загиблих та історії, почуті на вокзалах та прихистках.

Видається, далі було виснаження та спустошення образного мислення, тоді залишалося говорити спільними для всіх словами у спробі схопити уривки деформованої культури та державності.

Влада Ралко у "Львівському щоденнику" тисячею зрушуваних плато відображає становлення зв'язків поміж культурою, державою, спілкуванням, громадянином, громадянським обов'язком тощо. На одній з робіт є напис "мова про очевидне мовить", заразом саме в практиці Влади Ралко мова набуває експресіоністичної спроможності та потуги до поетичної мінливості.

Влада Ралко, із серії "Львівський щоденник". Надано ГО "Музей сучасного мистецтва"

Мистецькі практики різняться від звичного архівування тим, що зберігають свободу до оприявнення зламів та творення, зосібна власних інтимних світів. У таких світах мова емансипована: у погляді та вустах митця вона позбавляється звичної інструментальності; знаходить втілення її поетична спроможність.

Так у серії "Скрижалі люті" Ольга Федорова створює молитовні поезії на простирадлах: у фізичному відчутті кожної літери, прописаної на тканині, художниця ніби наново привласнює собі мову та відчуває її зі середин, втім, тексти стосуються спільних відчуттів люті щодо російських загарбників, незламності та прагнення боротьби.

Оля Федорова, із серії "Скрижалі люті". Надано ГО "Музей сучасного мистецтва"

У деяких інших мистецьких практиках мова присутня як внутрішнє переживання, зосібна зберігаючи у собі відбитки минулого. Наприклад, у коміксі про бомбардування Харкова, який створили Данил Штангеєв та Борис Філоненко, спогад про минулий культурний досвід у місті, як-от показ кінострічок італійського режисера Мікеланджело Антоніоні, співприсутній з недетонованою ракетою, встромленою в асфальт. У цьому випадку слово помічне у документуванні злочинів Росії, водночас ми можемо вхопити інтертекстуальну ниточку, яка приведе нас до естетичного переживання, по-перше, конкретної кінострічки й трагічної неспівмірності ретроспекції та поточного стану Харкова.

У "Фантазії" Каріни Синиці дівчинка тримає папірець зі словами "чи бачив ти як чудово тут було" посеред самотнього посутенілого пейзажу, звичного для художниці. В обох випадках мова лагідно запрошує до подорожі в минуле життя, розглиблює спогад завдяки взаємодії уяви та естетичного образу, а не директиви.

Каріна Синиця, "Фантазія". Надано ГО "Музей сучасного мистецтва"

Мова як осердя інтимного зв'язку, зокрема з минулим, присутня в інсталяції Анни Звягінцевої "Посадити палицю": один з елементів — це виписані рядки з поезії Дмитра Павличка, які художниця знайшла в архіві свого дідуся після його смерті 2016 року: "Неначе дерево безлисте, Стоїть моя душа в полях". Інтерсуб'єктивний простір піклування та підтримки в теперішньому часі оприявнює серія малюнків "Дякую" Станіслава Туріни. Слова "то се є початок дерев так виглядає купа стебел" Тамара Турлюн вишила на білих полегких тканинах чорними нитками, потверджуючи майбуття. Поезія відомого поета-шістдесятника, яка виринула з особистого архіву, знайоме слово "дякую", вкладене у крихкотілу серветку, та поетичні рядки, створені молодою мисткинею, опинилися в одній кімнаті, поруйнованій через ворожий снаряд, без даху та вікон. Роботи Звягінцевої, Туріни та Турлюн були експоновані на виставці "Всі бояться пекаря, а я дякую" Катерини Яковленко наприкінці серпня 2022 року.

Робота Стаса Туріни на виставці "Всі бояться пекаря, а я дякую", Ірпінь, 26 серпня 2022. Надано ГО "Музей сучасного мистецтва"

Війна розламує мову, так що мовчання полонить тіло та розум, і доступним лишається виключно фізичне осягнення дійсності навколо. Однак навіть посеред спустошення, у нас є нагода засвідчити повернення слова з небуття. На початках повномасштабної війни "смерть", "свобода", "любов" та, зрештою, "війна" втілилися в життя, їхні смисли були оголені та тривкі. Така безпосередність вражає в роботі Катерини Лібкінд "Сон ветерана" — це відео метелика з тремтливими крильцями та письмо мисткині, в якому наявне сміливе та ніжне слово, яке гоїть розлам свідомості. Принагідно згадуються слова Тараса Прохаська з його "Бурчака": "Щось із тої мови, яку намагаєшся не зрадити, щоби залишитися собою".

У цьому есеї я свідомо уникаю формалістичних висновків, тому що це поле відповідальності мистецтвознавчого аналізу з достатньою хронологічною дистанцією та доречною методологічною базою. Натомість мені праглося розгорнути множинність втіленості мови в мистецьких практиках після 24.02.2022, позаяк її трансформації годі вкласти до однієї тенденції. Отже, зберігається свобода, притаманна мистецтву та поетичній мові; вона забезпечує естетичне представлення різномаїття досвідів навколо, відтак сприяє розвитку емпатійності.

Довіра та повага до вразливості іншого зроджуються в камерності, а не в радикальній публічній відкритості. Відтак нам належить не забувати, як це — говорити та співтворити з любові, а не з ненависті та страху.

Дослідження та опрацювання матеріалів, розробка вебсайту "Архіву мистецтва воєнного стану", медіапартнерство з Суспільне Культура та ArtsLooker реалізується ГО "Музей сучасного мистецтва" за підтримки фонду Fritt Ord (Норвегія) та Sigrid Rausing Trust (Велика Британія).

Читайте англомовну версію тексту на сайті ArtsLooker.

Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok

Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media