"Як зіграти з диктатором у хокей, щоб це стало мистецтвом": куратор Борис Філоненко про зв’язки спорту та культури

. Колаж Суспільне Культура

До проведення Олімпіади залишається трохи більше року. І поки Олімпійський комітет вирішує, чи зрештою допустить до змагань росіян та білорусів, уряд України вже заявив про бойкот турнірів, до яких будуть допущені представники ворожих країн.

Дискусія про Олімпіаду вже давно вийшла поза межі виключно спорту. Саме після зимової Олімпіади у Сочі Росія анексувала Крим та розпочала окупацію окремих регіонів Донецької та Луганської областей; а через вісім років, по завершенню Зимових Олімпійських ігор у Пекіні, Кремль розпочав повномасштабне вторгнення по всій території України.

Про значення Олімпіади та спорту у історії культури Суспільне Культура поговорило із куратором сучасного мистецтва та співредактором видавницвта ist publishing Борисом Філоненком, під упорядництвом якого вийшла книжка Ганса Ульриха Ґумбрехта "Розладнаний час", де американо-німецький теоретик літератури та філософ міркує про значення спорту.

Від гітлерівської Олімпіади до путінської: злам репрезентації

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну почалося на 4 день після завершення Олімпіади у Пекіні. Тоді напередодні Олімпіади та під час змагань йшлося про те, що, мовляв, Кремль домовився з китайською владою про напад по завершенню ігор. Ці твердження були радше гіпотезами, аніж мали докази; та зрештою все справдилося. Ми розуміємо що роль Олімпіади і спорту для політики важлива, але на початку нашої розмови я би хотіла аби ти прокоментував роль спорту в історії культури.

Насправді я б розширив твою тезу і додав, що це не перший випадок агресивної зовнішньої політики Російської Федерації під час Олімпіад. Наприклад, напад на Грузію 2008 року відбувся напередодні тогорічної Олімпіади. Тоді ігри проводилися також у Китаї. Тому тут складається певна формула, в якій є постійні та змінні величини — війна, спорт і взаємини великих країн. В одному з месенджерів я зберіг аудіоповідомлення, яке записав для свого друга за кілька днів до Зимової Олімпіади 2022 року, сказавши, що "здається, у нас є ще трошки часу перед вторгненням". Припущення про домовленості Росії і Китаю про відтермінований напад на Україну здавалися мені реалістичними.

Цю розмову ми ведемо напередодні нових Олімпійських ігор у Франції. Це, мабуть, має нас про щось попереджати.

Кадр з фільму "Олімпія" Лені Ріфеншталь

Власне, це і було моє питання до тебе: про що нас попереджає Олімпіада у Франції? І чи кожні Олімпійські ігри, особливо під час війни, несуть потенційну загрозу для країн, які зазнають утисків та насильства від інших?

Перемога на спортивному майданчику має потенціал бути конвертованою у воєнні дії, може надавати надмірної впевненості країнам зі зброєю та воєнними амбіціями. Або одне може компенсувати інше, підбиваючи загальний баланс спорту, політики, економіки та культури. Великі країни з розвиненою економікою представлені одночасно в багатьох видах спорту, і в кожному прагнуть урівняти медальний залік зі своїм статусом в міжнародній політиці. Тим ціннішими й досить рідкісними є перемоги, що не вписуються в цей загальний трек, коли маленькі країни виходять уперед в олімпійському рейтингу або принаймні беруть медалі. Як, наприклад, Зої Садовскі-Синнотт, сноубордистка з Нової Зеландії.

У контексті зв’язків культури та спорту я би згадав Олімпіаду 1936 року, яка відбулася в Берліні, хоча вона і є добре відомою. Саме від цієї Олімпіади, на мій погляд, ми можемо відштовхуватися, коли говоримо про переозначення зв'язків міжнародних спортивних ігор в якості супутника великої політики. Давні греки вели лік часу Олімпіадами, а також мали інші змагання, що проходили під час релігійних свят — Піфійські ігри, Немейські ігри, Істмійські ігри. Зокрема, Платон народився десь між 87 і 88 Олімпіадами, помер на третьому році 108 Олімпіади, а як атлет змагався за перемогу у боротьбі на Істмійських іграх. Берлінські ігри налагоджували естетичний зв’язок між сучасною Німеччиною та уявленнями про античність, аби закріпити своє право на загальноєвропейський культурний спадок і свою визначальну роль у новому світі. Вперше проведена естафета Олімпійського вогню, з Олімпії до Берліна, мала підтверджувати це на символічному рівні.

Фото: AP Photos

Прагнення П’єра Кубертена, засновника Олімпійського руху, полягало у тому, що до змагань мали б долучатися непрофесійні спортсмени і що саме непрофесійність має бути частиною цього руху. Сьогодні ідея про те, що важлива саме участь, а не перемога, є достатньо відчайдушною, враховуючи всі сили, що живляться від Олімпіад. Цей слоган про "швидше, вище, сильніше", який на початку став закликом до вдосконалення та розвитку, згодом трансформувався та був підпорядкований економіці — вимогою постійно бути у змаганнях з іншими. Допінгові скандали проявляють наслідки такої установки.

Та, як ми знаємо, наприклад від Паскаля Гілена, без певних культурних практик економіка та політика зосереджені на домінуванні й встановленні ексклюзивного порядку. У нашій розмові мені б хотілося згадати львівсього художника Андрія Сагайдаковського та його виставку у Мистецькому Арсеналі кілька років тому — "Декорації. Ласкаво просимо!".

Ця виставка зводила мистецтво та спорт в єдиному просторі, робила цей діалог між двома практиками частиною спільної дії. У своєму тексті до каталогу виставки я переказував розмову з художником про відчуття співучасті в грі та того, що сталося зі змаганнями в сучасному світі. Сагайдаковський перелічував різні ігри, які були поширені в його дитинстві та юності, і серед них називав такі, як дупак, трясучка, "в клопа". Мені більшість цих назв були невідомі, але було зрозуміло, що йдеться саме про дворові ігри, правил яких я не розумів до кінця. Власне, питання про те, що таке спорт і коли якісь ігри стають олімпійськими іграми, було темою нашого діалогу. Сагайдаковський цитував невідомого мені автора:

"Як той казав, не треба мені мистецтва, є спорт. Спорт витісняє мистецтво. Але зараз спорт перестав бути спортом, це вже великий бізнес, це вже не той спорт, який мав бути, коли Кубертен писав "швидше, вище, сильніше". Тоді була романтика. І то вже давно минуло. Спорт прагратичніший став, більший, спласк трошки, звузився до конкретів. То вже не спорт, то вже далеко не спорт. Тому чому дупак не може бути спортом? Для нас то був спорт".

В Олімпіаді насправді "зашита" ця відкритість до нових проявів спорту. Можна попрацювати над тим, щоб зареєструвати дупак в статусі міжнародного змагання. Але виклик полягає в тому, як не втратити переживання і залученість в гру, не розміняти цінний досвід співучасті на владу.

Чому Пеп Гвардіола — художник, Жозе Моурінью — живописець

Про спорт і культуру: у Радянському Союзі пропагувалася саме фізична культура через певні ритуали, свята, шкільну програму та інші заходи. Це була історія про фізичну культуру мас і про те, як спорт формує та організовує ці маси. Коли ми згадуємо теорії мас, йдеться передусім про тексти ХХ століття. Але сьогоднішня і теорія і практика закликають до іншого, і зокрема вже не йдеться про маси, а йдеться про спільноти та конкретних людей. Йдеться не про масові емоції, а про індивідуальну емоційність та вразливість. Я б хотіла, щоб ти прокоментував цю різницю у сприйнятті.

Згадую такий інституційний гібрид, як "Міністерство культури, молоді та спорту", приклад неочевидних зв’язків культури та фізичної культури. Чи сама мова веде до таких комбінацій, чи інститути, які вдають з себе опікунів соціальних процесів — як би там не було, це оприявнює напругу між індивідуальним і колективним, розрив між персональними практиками та наявними суспільними сценаріями.

Можемо розглянути такий парадокс: зі сталінських часів фігура воротаря у футболі мала додану символічну вагу, коли асоціювалася із захистом кордонів. Британський теоретик культури Майк О'Магоуні написав книгу "Спорт в СССР: физічна культура", у якій наводив приклади тодішньої поезії, пісень та плакатів, що ілюстрували думку про воротаря як військового, який охороняє рубежі. Цей мілітарний опис є парадоксальним саме через коливання між індивідуальним та колективним вимірами. Раптом виявляється, що ідеологія мас покладає велику відповідальність на гравця, який має найбільш окремішний статус у команді. Воротар ніби самостійний гравець, чиї задачі відрізняються від колективних, і саме він у цій пропагандистській поетиці виконує роль оборонця. З історії непрофесійного футболу знаю, що були воротарі, які вважали, що грають у одиночний вид спорту, а не в команді.

Юрґен Клопп, головний тренер ФК "Ліверпуль". AP Photos

Якщо звертати увагу на нові підходи до аналізу спорту, в Україні виходило кілька книжок з культурної теорії ігор, зокрема книжка Саймона Крічлі "Про що ми думаємо, коли думаємо про футбол". Крічлі — уболівальник клубу "Ліверпуль", і тому його книжка майже присвячена Юрґену Клоппу, тренеру цього клубу. Цікаво, що в тексті зовсім не згадується Ґумбрехт, з якими Крічлі має багато спільних тез. Мій досвід короткочасної філософської практики та перебування у філософських спільнотах був тісно пов’язаний саме з роботами Ґумбрехта.

Спорт в академічних розвідках був маргіналізованою й навіть подекуди табуйованою темою, як власне і масова культура. Сьогодні ми маємо дещо інший погляд, розуміючи, що, відмежовуючись від попкультури, ми потрапляємо у її пастки та під її контроль. Ґумбрехт увів спорт в академічну дискусію та в університетську освіту, спираючись на власний досвід фаната та через налаштування оптики на естетику спорту.

З Тіберієм Сільваші ми говорили про футбол через протиставлення фігур художника і живописця. Тоді була епоха протистояння двох тренерів — Пепа Гвардіоли та Жозе Моурінью — і ми міркували, хто з них художник, а хто живописець. У теорії Сільваші ці фігури розрізняються також через різні відношення з часом. Живописець розвиває свою практику у потоці, в тривалій темпоральності, де немає швидких і остаточних рішень. Моурінью якраз повернувся в Челсі і будував команду на десять років вперед. Він пояснював свої поразки тим, що результат і успіх стануть невдовзі видимими, але треба прожити деякий час у стані невизначеності. На жаль, цей проєкт розвалився: зіркові футболісти пішли проти тренера, Моурінью пішов з клубу.

Розглядати спорт у ширшому естетичному полі, де епізод матчу чи довготривалий тренерський задум можуть зустрітися з перформансом чи рухомим зображенням, дає можливості бачити його не лише через масовість та масову агітацію, але й через єдність, колективність та уявні спільноти. Це також про спорт, який можна розглядати через персональний досвід: учасника чи фаната.

"Участь або неучасть російських спортсменок та спортсменів в Олімпіаді — це також частина боротьби за цінності".

Дупак проти Олімпіади

Ти торкнувся теми естетизації спорту та естетизації тіла людина у спорті. І я б сказала, що тут домінує саме чоловіча репрезентація. І зокрема я б згадала два важливі приклади такої репрезентації, яка переходить у політичне поле. Перший приклад російський спортсмен, який на Олімпіаді у Пекіні піднявся на п'єдестал у костюмі із зображенням "z"; другий образ Путіна на коні, який я особисто бачила на багатьох конференціях та доповідях від своїх колег, вони наводити цей приклад саме як визначальний для нього. Моє питання про мілітаризацію та "озброєння тіла", коли воно дорівнюється воєнній агресії і стає зброєю.

Тут теж цікакий розрив у репрезентації тіла між сьогоднішнім часом та попереднім століттям, коли зараз багато теоретичних текстів присвячено тому, що тіло не є продовженням божественої сили, що воно може бути вразливим, боліти та бути слабким. Натомість ти вже згадував допінгові скандали, які лягають у контекст розмови про сильне фізичне і політичне тіло.

Я б продовжив твій роздум. Так, фотографія Путіна на коні вочевидь знайшла свою аудиторію, однак у той самий момент перетворилася на мем. Хто такий Путін серед спортсменів? У його спробах грати у хокей ми бачимо епізоди, коли гравці розходяться в сторони, ледь помітно уникаючи шайби, аби вона пролетіла повз них і потрапила туди куди треба. Тут виникає доданий елемент мистецтва: як зіграти з диктатором у хокей, щоб це виглядало органічно і складалося враження, що певний гравець виділяється серед усіх або принаймні докладається до результату? Его цього гравця потім переростає в архітектурні проєкти — приватний хокейний стадіон у резиденції в Геленжику, де він скоріш за все зустрічається із Лукашенком час від часу.

Часто мова йде не лише про репрезентація чоловічого тіла, а більш звужену — про узгоджену тілесність білого чоловіка, яка домінує над іншими. Як до цілісного образу, йому наче не пасує поразка, тож у своїй домінації він насправді втрачає той елемент, на якому тримається суть спортивного змагання. Безумовна перемога не є обов'язковою для глядача спортивних подій, адже більш важливою є сценарна складова й окремі моменти. Змагання мають в собі елемент непрогнозованості, який порушує, здавалося б, налагоджені системи, і надає його учасницям і учасникам, а також глядачкам і глядачам необхідного сенсу для залученості. Я можу забути, хто забив голи в ворота "Ліверпуля" у фіналі Ліги чемпіонів 2018, але розпач воротаря Каріуса забути неможливо.

Тут ми можемо знову повернутися до Олімпіади 1936 року та згадати перемогу Джессі Оуенса, чорного бігуна, над німецьким спортсменом. Позірна пропаганда арійської раси не спрацювала і тіло, яке маркувалося з перспективи влади як інше та девіантне, здобуло важливу перемогу на користь реальності й спротиву ідеології.

Джессі Оуенс на Олімпійских іграх 1936 року. Creative Commons

Ґумбрехт зупиняється на історії боксерського бою між Джеком Демпсі та Джином Танні 22 вересня 1927 року. Не дивлячись на перемогу Танні, значна частина слави дісталася Демпсі, який програв бій, але вижив. Його поведінка була все ще героїчною.

У спорті багато залежить від випадку, поразка може бути ціннішою за перемогу, а те, як ти борешся за нічию та перемогу, важить більше, аніж сам виграш. З точки зору залученості та відчуття себе суб’єктом грати в дупака у дворі у Львові у останні роки існування Радянського Союзу стає цінніше, ніж виступити на Олімпійських іграх. Саме тут відбувається те, про що мріяв Кубертен — участь як цінність.

Деколонізація спорту

У полі культурі зараз багато розмов про деколоніальні та постколоніальні процеси. Чи можна умовно деколонізувати Олімпіаду?

Коли відбуваються речі, які йдуть в розріз усталеним правилам й очікуваннями, як, наприклад, боротьба за права ЛГБТК+ на Чемпіонаті Світу з футболу в Катарі, я бачу в цьому потенціал до трансформацій через спортивні змагання та зміни самих спортивних змагань. Отримана в корупційний спосіб можливість приймати Чемпіонат світу підкріплюється ще більш видимою спробою обмежити права людей з усього світу. І навпаки, можна згадати українця з Канади, який у 1970-х вибіг з прапором України на футбольному матчі під час Олімпіади. Тому спорт — це й важливий простір для політичної маніфестації для тих, кого можуть воліти не сприймати політичним суб’єктом. Тоді цей жест вказував на необхідність відновити українську державність.

Там, де спортивні змагання пригноблюють, ми можемо спробувати чинити цьому спротив. Уже в самому будівництві стадіонів та спортивної інфраструктури, яка витісняє місцевих жителів та використовує дешеву робочу, закладена велика жертва одних цінностей перед іншими.

Участь або неучасть російських спортсменок та спортсменів в Олімпіаді — це також частина боротьби за цінності. НОК доведеться ще не раз подумати, чи готові вони надати майданчик для пропаганди сучасного колоніалізму та війни, чи маскувати її під власну відкритість. Думаю, як і в історії Джессі Оуенса, футбольного чемпіонату в Катарі чи українського прапора на Олімпіаді 1970-х років, емансипативному жесту також знайдеться місце.

Читайте нас у Facebook і Telegram, дивіться наш YouTube

Станьте частиною Суспільне Культура: напишіть нам про цікаві події культурного життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: culture@suspilne.media. Ваші історії важливі для нас!