П'ятого жовтня стартував третій сезон аудіоподкасту «Повітряна стихія. Міста сили» на Радіо Культура.
Це цикл із 15 есеїв сучасних авторів і авторок про міста, які стали частиною їхнього життя. Вони виходитимуть по буднях о 19:00 на Радіо Культура, а також на подкаст-платформах і на сайті Радіо Культура.
Суспільне Культура ексклюзивно публікує текстові версії есеїв.
Літо 2022 року було спекотним, ясним, зеленим настільки, що свідомість ніяк не могла збагнути — а до чого тут оце відчуття прощання, яке наче зависало між спеки, пилу, колон техніки на дорогах Донеччини? Свідомість ще не осягнула того, що дуже швидко вловило тіло: адміністративних кордонів більше не існувало, живим кордоном тепер є ми — військові, і від того, залишимося ми стояти в одному з сіл чи відійдемо — залежить, проходитиме тут кордон України чи ні. Як поєднати оборону з відчуттям, що, можливо, доведеться прощатись? І, можливо, — більше не повернутись?
Від початку повномасштабного вторгнення минуло менше ніж пів року. Багато наших побратимів-морпіхів із розвідувальної роти вже віддали життя за інших і за країну. Нас відправляли у нове місце, вже вдесяте чи водинадцяте. Колона наших військових автомобілів, броньованої техніки, джипів та пікапів рухала липневий пил однієї з трас, що йдуть паралельно трасі Бахмут — Лисичанськ. Села за цією трасою ми обороняли останні пару місяців, а тепер лишаємо це на інших, лишаємо її красиві терикони позаду. Їзда в колоні додає відчуття єдності, а ми прямуємо в місто, яке для мене, не місцевої на Донеччині, було чимось на кшталт легенди. Його хотіли забрати у нас першим. Хоча я схильна не довіряти легендам, поки не перевірю їх сама.
Вузька дорога вела нас між хатами через залізничну колію, річку Казенний Торець, попри великий білий завод кераміки, який своїм сучасним виглядом та білими стінами нагадував піраміду між цими вузькими дорогами та малими хатами. Довге село на одну вулицю на висоті, схоже на змію, а посередині — біла крейдяна гора. Я ще не знала тоді, що це той самий Карачун — висота з вишкою, з якої, як кажуть, українська БМП у 2014 році вперше зробила постріл по російському угрупованню, що колись окупувало і втратило місто, на яке я просто зараз дивлюся з бокового вікна нашого бойового джипа.
Слов'янськ лежав перед нами як на долоні, серед літа 2022-го. А по трасі з боку Ізюма до нього вдруге за вісім років підбиралася окупація. У хаті під висотою Карачун, в якій оселився наш взвод, я знайшла розмальований глек та чимало іншого посуду із серії слов'янської побутової кераміки, виготовлених в одному з його цехів місцевими. Війна та численні спроби ворога окупувати місто затьмарила його воєнною історією та сховала від багатьох той факт, що навколо міста великі поклади глини, які заводи й цехи перетворювали на предмети побуту, що їх називали слов'янською керамічною традицією й осередком.
Я тримала в руках і розглядала темно-медову на колір глиняну чашку слов'янської кераміки в хаті під висотою Карачун, порожній через війну. Я пила з неї воду з місцевого колодязя й думала, що за кілька днів ми поїдемо на північний захід від міста — літати дронами й шукати позиції тих, хто знову хотів забрати Слов'янськ. Чашка була темно-коричнева, кольору паленого каштана. Виготовлена тут, із глини, що лежала під цим містом. Господарі хати поїхали. Чашка залишилася. Ми теж поки залишалися. Глибокий темно-коричневий колір паленого каштана, колір випаленої глини, який мала ця чашка, був ніби останньою невдалою спробою боротися за цивілізацію та її спокій, поки на місто внизу гори насувався жорстокий театр нової воєнної історії, загрожуючи всьому, а нам у цьому театрі грати. Довго.
Минали місяці, і я вже повірила, що ми тут назавжди. У цьому місті, між бойовими виїздами, я навчилася іншого відчуття: можна не лише втрачати територію і боліти за нею, а й повертати її.
Ось ми сидимо в самому центрі Слов'янська в одній з кількох відкритих кав'ярень, на розі двох старих вулиць, лише за квартал від нас сквер, той самий, в якому російська пропаганда уявно розпинала хлопчика. П'ємо каву, я їм шоколадне тістечко, а завтра нам їхати в село на березі Сіверського Дінця та переправлятися по той бік річки на спостережний пост у лісі, що наразі ще повністю контролюється ворогом. Ви йдете лісом одне за одним, чуєте звуки приходів, заходите в приміщення колишнього дитячого табору, тепер перетвореного на перевальну базу військових, тиснете руки всім, кого бачите з суміжних підрозділів, лишаєтесь на позиціях. Уже вересень, але досі теплий, мов літо.
Згодом через Сіверський Донець кидають понтони, заходить техніка, й ось — другий берег річки знову наш. Ви заходите в Ямпіль, потім у Торське, у розбомблені домівки, вас вітають люди, згодом заїздите на позиції в Серебрянський ліс — і бачите, що це все знову наше. Трасою з Ізюма приїздять перші авто. У Слов'янську одна за одною відкриваються кав'ярні та забігайлівки.
Жовтень 2022-го — ворога відкинуто на десятки кілометрів від міста. У супермаркеті біля центрального скверу, в якому дуже скоро після відсунення ворога збільшився асортимент продуктів, як-от з'явилися тропічні фрукти й червона риба, до мене підійшов військовий у мультикамі, на ім'я Сергій, із широчезною усмішкою, і нагадав, що бачив мене на позиції, куди ми переправлялися човном. Запропонував сфотографуватися на пам'ять, аби похвалитися дружині людьми, що були з ним по другий бік річки в лісі, напередодні контрнаступу. За три роки мені написала його дружина Люда, сказала, що він колись надсилав їй нашу світлину із супермаркету в Слов'янську і що він загинув. На моїй ґоупро збереглося кілька хвилин відео — ми на позиції, що зветься «Київ», наш взвод заходить у напіврозбомблене приміщення серед лісу, і ми тиснемо з Сергієм Моряком руки. Тепер він на небі.
Друге місце у Слов'янську, де випало нам жити — це місцевість біля озер, в яких постійно скидається риба і полюють в очереті нутрії, звана Рибгосп. Селище Мирне, що зростається з містом на північному заході, куди найбільше прилітало, коли росіяни намагалися окупувати місто з траси до Ізюма. У нашому будинку, де жило до десяти людей з роти, був зруйнований приходом другий поверх.
Зранку, коли не було бойового виїзду в Серебрянський ліс, я робила пробіжку — спускалася аж до озер і скрізь по дорозі натрапляла на сліди війни 2014 року. Тут, де я роблю пробіжку, була позиція «Рибгосп». І скрізь — меморіали тим українським бійцям, що загинули, звільняючи Слов'янськ у 2014-му. Багато з них — на десять років максимум старші, ніж я, або ж мої ровесники. За кілька кілометрів від Рибгоспу — на трасі Ізюм — Слов'янськ — донині стоять прапори підрозділам, зокрема 80-й та 95-й бригаді, які обороняли місто, коли окупація у 2022-му була всього за кілька перехресть.
Обабіч лісової дороги між Лиманом та Ямполем, які ми звільнили тієї осені, базуючись у Слов'янську, — все ті ж меморіали загиблим у 2014-му. Схоже, у ворога не вистачило сил та енергії знести їх за ті пів року окупації. Красиві обличчя захисників, чия пам'ять злилася з пам'яттю тих, хто віддав за ці землі життя у 2022-му. Серед них наші командири Ахіллес та Рекс. Серед них наші побратими Кусто й Антон Цвєтков із Салтівки, який загинув у Серебрянському лісі за місяць після його звільнення від окупації, не встигнувши отримати позивний. Зранку я тиснула його руку і бажала успіху на другому розвідувальному виході, а ввечері — дивилася на позиції в ті самі очі важкопораненого Антона, які повільно застеляв ненависний і знайомий мені як бойовому медику туман. Знайома сіра плівка відходу на інший світ.
Скільки б не бачила тих загибелей, свідомість так до кінця ніколи не осягне, чому на такій прекрасній природі, що оточує Слов'янськ, за кожною миттю і днем ховається неждана загибель. Головне — не забувати за довгі роки війни, хто її приніс і що не можна давати голос утомі. За все має бути плата. Скрізь має бути повернення.
— Ви знову принесли мені щось смачне, — сказала нам із побратимом літня жінка, коли ми подзвонили в її двері на третьому поверсі будинку на вулиці Торській, куди ми переїхали втретє.
— Стільки смачного, що аж забагато для мене, — усміхалась вона, дивлячись, як ми ставимо важку коробку з продуктами, яких нам не треба, в коридорі її квартири.
Їй 83 роки. Наша сусідка, завжди привітна з нами. Ми постійно ділилися з нею армійськими продуктами, які видавали нам щотижня, та солодощами, які привозили волонтери. Одного разу я бачила, як вона хрестила наш джип, яким ми їздили на бойові чергування в ліс. Вона все життя прожила у Слов'янську.
Я пам'ятаю всі миті спокою в цьому місті. Коли ми відкинули ворога далеко від міста і воно почало оживати. Грецькі чебуреки на розі двох вулиць. Довгі прогулянки парком Шовковичним, де чаївся монумент загиблим у Другій світовій, ще одне коло на нескінченно довгій спіралі воєнної історії, що дісталося цьому місту. А поруч — багато квітів, троянд, вродливих дівчат і пар, що гуляють Слов'янськом, ігноруючи постійні обстріли.
У цьому місті я скуштувала найсмачніший у своєму житті штолен, який готувала на Різдво слов'янська кондитерська «Валенсія». Я досі зберігаю етикетку, бо в грудні 2022-го — січні 2023-го мало який мій бойовий виїзд на позиції обходився без стратегічного запасу цих нікому не відомих слов'янських штоленів невеликого розміру в червоній обгортці. Ця кондитерська продовжувала працювати в Слов'янську, навіть коли його з північного заходу пробували штурмувати. У ті часи, навіть гуляючи, я завжди була у військовій формі чи принаймні в мультикамних або тактичних штанах. Ми зрослися з формою через виїзди, і зняти її було схоже на відчуття, ніби знімаєш захист чи другу шкіру.
На нашій вулиці Торській за кілька будинків — знищений КАБом дитячий садок. Одного сонячного дня ми виїхали на бойовий виїзд, а коли повернулися — побачили, що ще за кілька будинків по нашій вулиці КАБом повністю склали будинок колишнього військкомату і будівлю навпроти нього. У кінці ж цієї вулиці починається каскад солоних озер, відомих як Слов'янський курорт. На моїй тумбочці у квартирі стоїть світлина — там ми усміхаємося з чоловіком на тлі одного з цих озер, у мене в руках троянди, а ми — двоє солдатів-морпіхів, які вже два роки на ту мить не бачили нічого, крім Донеччини та її красивих сіл і міст. Я так багато плавала в одному з цих озер — Вейсовому — після бойових виїздів, що одного дня у мене розстібнувся срібний ланцюжок на шиї і на його дно впав мій жетон, який я так і не знайшла. Тож вирішила символічно залишити його озеру. Можливо, озеро хотіло його собі на згадку.
І коли наш батальйон морпіхів восени 2023-го відправили на інший, південний напрямок фронту — у мене було відчуття, що я покидаю дім. Ми потім багато жартували, що у відпустку варто би замість моря та закордонів з'їздити на Слов'янський курорт. Найкраще б у травні-червні, коли заходиш у солону воду озера і відчуваєш пальцями на дні гарячу воду, поки решта тіла в не прогрітому ще літом холоді.
Всі три роки на іншому напрямку фронту я дивилася на карту DeepState і сподівалася, що окупація не наблизиться знову до цього міста солоних озер, найсмачніших штоленів, кераміки кольору паленого каштана чи землі після спеки, польових доріг із кам'яними меморіалами воїнам, кав'ярень і парків, що не бояться КАБів та перспективи близьких боїв, людей, що, попри стереотипи, хрестили нашу бойову техніку перед виїздом. Міста, у чиєму будинку ми збирали в баули речі за наших побратимів — Рекса, Ахіллеса, Кусто й Антона. Та вийшло все інакше.
Я повернулася в Слов'янськ улітку 2026-го. Майже через три роки, відколи ми ротою воювали там. Це відчувалося ніби повернення додому. До одного з місць, що стали домом. Як на близькій людині, якої давно не бачили, ми видивляємося кожну малу зморшку на обличчі, так само ми вдивляємося і помічаємо кожну зміну в місті, за яке колись воювали і яке вистояло майже п'ять років повномасштабної війни.
Такі рідні вузькі вулички тепер затягнуті різнокольоровими сітками проти дронів, багато будівель знищені під фундамент КАБами. З Карачуна й далі видно будинки, поблизу яких була кондитерська, що пекла найсмачніший штолен, а в хатах живуть інші солдати, що п'ють воду з глиняних чашок кольору паленого каштана і, найімовірніше, навіть не замислюються, що в цьому місті, якого так прагне ворог і вважає його своєю святинею, була власна школа і традиція слов'янської кераміки. Ця невелика спроба завдяки покладам глини протиставити битому шляху воєнної історії розбудову цивілізації. Величезний, схожий на білу піраміду, завод кераміки перед заїздом на Карачун, яким я милувалася як потужною інфраструктурою Донеччини, що давав, очевидно, роботу багатьом людям, — був розбомблений цього разу під фундамент, і здорові металеві конструкції досі лежать обабіч нього серед зеленої трави й літа, краса якого не змінилася тут узагалі. Ліс, який ми звільняли й у який їздили на бойові виїзди, знову майже до річки дотисла окупація. Порожня окупація, адже противників на позиціях майже немає, все контролюють дрони. Навпроти нашої улюбленої кав'ярні днями впав КАБ, але навряд хтось зважає.
Ми сидимо з чоловіком у цій улюбленій слов'янській кав'ярні на розі двох вулиць, п'ємо ту саму каву, їмо шоколадні десерти, але трохи вдосконалені до млинцевого торта. У нас ідуть сьомий і десятий роки у війську. Ми намагаємося не вдягати форму на прогулянки, аби хоч трохи мати візію іншого життя, життя без воєнної історії. Тепер я дозволяю собі гуляти Слов'янськом у короткій літній сукні. За кілька годин ми поїдемо плавати в солоному озері, фото з яким стоїть у нашому домі в Києві. Я куштуватиму солону воду, не відчуватиму жодних емоцій від прильоту за сто п'ятдесят метрів від води, в якій плаваю, що стався просто на моїх очах. Хіба що ляжу полежати на воді й з приємністю думатиму, що десь на дні лежить мій подарований озеру жетон, що спав три роки тому зі срібного ланцюжка.
У парку Шовковичному, як і три роки тому, гуляють красиві люди з кавою. Цього разу їх навіть більше. Військові та цивільні, перевдягнувшись у спортивну форму, грають у волейбол, футбол і баскетбол на вибір. Стоїть іржаве колесо-атракціон. Між трояндами блищить оптоволокно та уламки FPV. Стоять красиві скульптури «Слова о полку Ігоревім». Деякі історики вважають, що події з повісті відбувалися на території Слов'янська, десь між озером Вейсовим і краєзнавчим музеєм. На одній зі скульптур двоє воїнів у шоломах дивляться один на одного. Ходить багато пар. Роблять пробіжку різні люди. Ще недавно мегафони на стовпах ліхтарів транслювали спів райських птахів, із чого кепкували утомлені цинічні старі вояки. Цих співів більше не чути — економія електрики.
Ми з чоловіком п'ємо каву і, напевне, тішимося, що аж так довго прожили на цій війні. Здається, ми прийняли стільки несправедливостей життя з гумором, скільки людина прийняти навряд здатна. Ми з іншими вибороли це місто, його простір, його свободу, для нас. Це єдине, що має значення.
Я думаю про зиму — і мрію, і прошу, можливо, навіть молюся, аби цей рідний мені Слов'янськ не зазнав вуличних боїв та не залишився фундаментом. Я хочу, щоб ворог і воєнна історія нарешті облишили це місто назавжди. Я повертатимуся сюди завжди.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media