Буковинець Василь Марчук 65 років грає на дримбі — музичному інструменті, на якому грали гуцули під час виходу на полонину. Гру на дримбі вперше почув на весіллі сестри, коли йому було 7 років. Грати навчився самостійно – за одну ніч, й відтоді завжди бере цей інструмент із собою.
Крім того, Василь часто одягає традиційний одяг, в якому виступає на фестивалях, а сорочки до костюмів вишиває сам – за життя вишив понад 150 таких. Суспільне Чернівці розповідає його історію.
65 років завжди носить із собою дримбу
"Я граю на інструменті, який легко носити, але далеко не чути. Це інструмент гірської місцевості: як іти вівці пасти, то трембіту із собою не візьмеш, а на дримбі під час відпочинку пісню заграєш. Не так просто було в горах ціле літо з вівцями бути. Треба чимось займатися, а не тільки овець пасти й сир варити", — розповідає Василь.
Василь Марчук вперше почув, як грають на дримбі на весіллі двоюрідної сестри – тоді йому було 7 років. Каже, через паводок музиканти й наречений не змогли прийти на перший день святкування й гостей розважали грою на дримбі.
"Ми почали весілля, а сусідка прийшла із саморобною дримбою. Так весь вечір продримбували: і вінки шили, і співали. На другий день прийшов молодий, вже були музики, а я підійшов до тітки й спитав, де її дримба. А вона: "То нащо дримби, якщо стільки музики є?" Але тітка побачила, що я дуже хочу тієї дримби й сказала, що вона висить у неї вдома на клиночку. Я взяв і почав дримбати", – розповідає чоловік.
Василь навчився грати на інструменті за один вечір й вже 65 років завжди бере із собою дримбу. Каже, коли навчався в Харкові й грав на дримбі у гуртожитку, то половина мешканців сходилися послухати гру, а мелодії записували на касети.
Під час поїздок на Прикарпаття Василь завжди купував собі дримбу, а зараз їх виготовляють багато майстрів, й купити інструмент можна на місцевому ринку. Каже, раніше дримба коштувала три гривні, а зараз є по 150-300 гривень. Багато передав своїм друзям на Київщині, Львівщині чи на Сумщину як сувенір з Вижниці.
Василь розповідає, для гри на дримбі важливі зуби, а навчитися на ній грати не складно.
"Дримба притуляється до зубів. Колись у мене всі зуби були золоті. Сміялися люди, але зуби треба мати. Язик треба забрати на задній план, щоб він не заважав. Сам дихаєш, мелодію пальцем підбираєш й акустикою рота. Можна сісти й, як немає чого робити і є кого вчити, то за день навчитися – й дримба майже сама грає", – каже Василь.
"Вишив понад пів сотні сорочок й ще більше роздарував"
Майже щодня Василь одягає вишиту сорочку, яку зробив сам. Розповідає, люди дивуються, коли бачать його у повсякденному одязі.
"Якось приходжу по хліб, а у нас ним торгує грузинка пані Нонна й каже, що не впізнає мене, бо я не у вишиванці. Каже: "Одягайте вишиванку, бо я вас обслуговувати не буду. Вам дуже гарно у вишиванці". А я відповів, що ще молодий і мені у всьому гарно", – каже Василь.
Чоловік розповідає, що у дитинстві спостерігав, як вишиває мама, а вже старшим сам попросив її вишити йому сорочку.
"В ресторані у Вижниці я побачив гарного офіціанта у вишитій сорочці. Тоді купив купон у подарунковому магазині й попросив маму вишити мені таку. Вона сказала: "Сорочка як сорочка, треба ж тобі кращу вишити". А я відповів, нехай вишиє кращу. І вона її вишила", – розповідає Василь.
Василь почав одягати вишиті сорочки на роботу. Каже, людям вони подобалися – тоді усвідомив, що одягати вишиті сорочки це нормально. Коли поїхав на навчання у Харків, то взяв декілька із собою.
"Одягав інколи на заняття. Казали там, що я Бандера, але всім сорочки подобалися. Я всім хлопцям, з якими вчився і які були мені близькими по духу, сорочки повишивав", – розповідає чоловік.
Вишиванням Василь почав займатися майже 35 років тому – відтоді вишив орієнтовно 50 сорочок для себе, й "ще більше роздарував". Каже, якщо вишивка має бути на сорочці суцільною, то робота потребує більше часу. А загалом може вишити сорочку за місяць або за десять днів, якщо займатиметься тільки вишиванням.
"Раніше був час – у 60-70 роках, коли не одягали сорочки, а потім це повернулося. Мама мені вишила сорочку чорними й червоними нитками, як співав Гнатюк, – і почалося: повернулися до ручної вишивки у кольорових тонах. Лиш замовляються мені вишити, я їх дарую. На продаж сорочок не маю. У мене багато друзів, і тішуся, що вони хочуть носити їх. Зараз популярна машинна вишивка, але, вважаю, що кожен має мати хоча б одну вишиту вручну сорочку".
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: news.chernivtsi@suspilne.media
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини