Замкнений простір, темнота, вибухи поруч, неможливість розігнутися та постійна робота на знеболювальних. У таких умовах бійці 107-ї бригади майже місяць копали тунель під землею, щоб підібратися до російських позицій.
Про операцію в трубі в 2024 році на Покровському напрямку розповів військовий з Чернівецької області Ігор Нажига. Каже, що згадати про цей досвід вирішив саме зараз після того, як у медіа набула розголосу операція «Велес»«Велес» — це перший у світовій історії повномасштабний контрнаступальний маневр під землею. Мета операції «Велес» — позбавити росіян логістичного маршруту під землею. Триває ця операція пів року. Основна задача — витіснити росіян із газогону, який розташований під землею на Купʼянщині й є одним зі способів для окупантів пішки дістатися та інфільтруватися в місто., адже хоче, щоб суспільство більше знало про складні бойові завдання, які виконують підрозділи територіальної оборони.
Завдання — прорити виходи до ворожих позицій
Як розповідає Ігор Нажига, у червні 2024 року 94-й батальйон 107-ї бригади територіальної оборони виконував завдання поблизу населеного пункту Красногорівка Покровського району в складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Бійці підрозділу отримали завдання вирушити на позицію, яку військові називали «Трубою».
«Там в полі після розриву був вхід до труби. Це була колишня система зрошення полів. Діаметр труби — 1,3 метра. Довжина цієї ділянки, в якій нам припало виконувати завдання, — 800 метрів», — згадує військовий.
За словами Нажиги, завдання полягало в тому, щоб потрапити до металевої труби під землею та прорити з неї два тунелі на поверхню. Вхід розташовувався на підконтрольній Україні території, а виходи мали бути біля російських позицій.
«Нам було поставлене завдання зробити вихід з труби в двох точках. По-перше, вирити вихід на нашу стару втрачену позицію, яку вже окупували вороги. Також додатково рили ще один прохід, який дав би нам змогу зайняти ще одну вигідну позицію», — пояснює Нажига.
За задумом командування, каже Нажига, це дало б змогу українським військовим вийти на поверхню там, де противник цього не очікує.
«Так ми б змогли здійснити вилазку, і раптово з'явитися між двома ворожими позиціями, та нанести їм чималих проблем та ураження», — розповідає військовий.
Коли підрозділ прибув на позицію, один із тунелів (із протилежного від входу боку) вже майже завершили попередні підрозділи. Інший довелося прокладати з нуля. Для цього військові мали робити врізку у стінці труби.
«Треба було прорізати в металевій трубі достатньо великий прохід і вже далі за допомогою підручних інструментів рити тунель, який би мав виходити замасковано в тій точці, яка була нам визначена. Треба було не просто викопати вихід, а зробити все так, щоб противник не помітив», — каже військовослужбовець.
Робота зігнутим у замкненому просторі
Як згадує Нажига, одночасно в трубі перебували приблизно шестеро військових. Переважно це були бійці 107-ї бригади, згодом до них долучалися й військовослужбовці 59-ї. Нажига був одним зі старших за посадою серед тих, хто виконував завдання.
За розрахунками, робота мала тривати тиждень або два. Проте, каже військовий, через твердий ґрунт операція під землею відбувалася значно довше.
«Донецький ґрунт настільки міцний, що в нас на це пішло більше часу, ніж ми на те сподівалися. Це була важка праця з ранку до вечора. Так, з передишками, але тим не менше, це постійна робота: довбати землю, робити тунель», — згадує військовий.
Через невеликий діаметр труби пересуватися всередині можна було лише зігнувшись. Військові постійно працювали в обмеженому просторі.
«Операція була складною, тому що місця було дуже мало. Освітлення ніякого. У трубі не було де розігнутися, хіба що лягти. Коли викопали тунель у землі, там уже можна було стояти на повний зріст, тому ми по черзі переходили туди, щоб трохи розім'ятися», — розповідає військовий.
За словами Нажиги, труба була відносно сухою, але всередині було багато пилу та іржі. Також туди потрапляли гризуни, а кілька разів — навіть змії.
Як працювали під землею
Нажига розповідає, що перший час копали саперними лопатами, згодом їм передали акумуляторний відбійний молоток, що полегшило роботу.
Викопаний ґрунт складали в мішки й заносили назад у трубу, щоб із поверхні не було помітно ознак роботи. Перевозити мішки допомагав невеликий візок, який передала група тилового забезпечення.
«Дійшло до того, що десь 60 відсотків труби було закладено мішками з однієї сторони, а з іншої ми протискалися», — зазначає Нажига.
Спали військові на карематах, розташованих уздовж стін. Удень на поверхню намагалися не виходити, щоб не викрити позицію перед російськими безпілотниками. Для цього доводилося пристосовуватися навіть до базових потреб.
Військові відпочивали позмінно. Біля виходу з боку противника чергували, щоб вчасно помітити небезпеку.
Комунікацію між кінцями труби організували за допомогою дротового зв'язку. Із командуванням перший час зв'язувалися через посильного.
«Десь раз в два-три дні, або коли це було необхідно, посильний виходив до найближчого бліндажа: доповідав як просуваються справи, передавав фото та відео дані, щоб командування розуміло, на якій ми стадії», — розповідає Нажига.
На зворотному шляху посильний доставляв провізію, тому проблем із їжею та питною водою не виникало.
«Зазвичай прийом їжі був двічі на добу, тому що їсти не хотілося. Хотілося більше води, якої було вдосталь. Єдиним плюсом було те, що на вулиці стояла шалена жара, а у нас під землею було прохолодно», — згадує боєць.
Згодом, після облаштування другого виходу, військові змогли встановити рацію й антену, що полегшило комунікацію.
Виснаження та робота на знеболювальних
Тривала робота в зігнутому положенні позначалася на фізичному стані бійців. За словами Нажиги, у військових сильно боліла спина, тому вони використовували медикаменти, які передавали бойові медики.
«Ми фізично дуже важко працювали, і через те, що не могли там нормально розігнутися, спини нам давали такого життя, що капець. Наша медикиня передавала ампули, і ми їх самі собі кололи — так рятувалися від запальних процесів в спинах. Бо розуміли, що завдання треба виконати», — розповідає військовий.
Нажига згадує, що через тривале навантаження та перевтому організм не завжди витримував. Ближче до завершення завдання один із військових пережив напад, схожий на епілептичний.
«Ми ще в тих умовах надавали йому першу допомогу. Дякувати Богу, все було добре, обійшлося. Навики такмеду теж нам пригодилися навіть в трубі», — каже військовий.
Загроза викриття позиції
Крім фізичного виснаження, військові постійно відчували психологічний тиск. Перебування в замкненому просторі та розуміння того, що в разі небезпеки втекти буде складно, викликали відчуття клаустрофобії.
«Було розуміння, що при прямому потраплянні в цю трубу вижити майже нереально, тому що втікати з труби немає куди. Один вихід в одній кінці труби, інший — до ворога в іншому кінці труби, і десь посередині ми рили свій вихід», — зізнається військовий.
Нажига каже, що під землею було чутно постійні обстріли, які відбувалися на поверхні. Було страшно від того, що снаряд міг пробити металеву конструкцію.
«Тоді йшли шалені штурми на Красногорівку та її околиці. Снаряди лягали поряд з трубою і таке було відчуття, що якщо ляже метр вліво, метр вправо, то ми не виживемо. В трубі було видно, що колись потрапляли снаряди «Граду» і пробивали її без проблем. Тому ми розуміли, що її міцність під дуже великим питанням, і це все психологічно давило», — розповідає Нажига.
Найбільше бійці боялися, що російські військові виявлять вихід до завершення робіт і застануть їх зненацька.
«Якщо противник зрозумів би, де ми перебуваємо, то міг би перекрити виходи. А всередині труби можливостей для захисту було небагато. Боялися, що ворог просто застане нас, і розстріляє, чи закидає гранатами в тій трубі», — пояснює військовий.
Загроза дронів та газова атака
Однією з найбільших загроз залишалися російські безпілотники. Під час операції противник застосував газову гранату, скинувши її на вхід до труби з дрона.
«Нас врятувало те, що завдяки вже проритому на той час додатковому виходу з'явився протяг, і вітер витягував усе назовні», — згадує військовий.
За словами Ігоря, бійці встигли скористатися протигазами, і ніхто не постраждав.
«Ми дізналися про це постфактум, коли нам доповіли по рації, що "щось скинули, будьте обережні". На щастя, всі залишилися живі і здорові. Але так ми зрозуміли, що ворог здогадався, що в трубі щось відбувається», — розповідає Нажига.
Нажига розповідає, що у цих умовах важливо було підтримувати моральний стан групи, тому намагався підбадьорювати побратимів.
«Моя задача, як командира відділення, була підтримати хлопців. Ми завжди трималися разом, і розмовляли про те, що от "ми зробимо, ми зможемо, спокійно все переживемо". І пережили», — ділиться Нажига.
«28 днів в тій трубі я, напевно, не забуду ніколи»
Ігор Нажига розповідає, що для виконання завдання їм знадобився майже місяць. За цей час вони облаштували виходи та забезпечили можливість для подальшого використання маршруту іншими українськими військовими.
«Так, це було складно, але хлопці молодці, працювали невпинно. І врешті-решт ми завдання виконали. Далі цим підкопом користувалися військовослужбовці і вдалося десь ворога застати зненацька», — каже Нажига.
За словами Нажиги, невдовзі після завершення операції батальйон перекинули з Покровського напрямку на Куп'янський.
«Дякую всім хлопцям, хто був тоді поряд, як з мого підрозділу, так і з хлопцям з 59-ї. Було важко, але ми справились. 28 днів в тій трубі я, напевно, не забуду ніколи», — розповідає Нажига.
Побратими, яких уже немає
Військовий розповідає, що за час, який минув після операції, частина бійців, які виконували з ним операцію, загинули.
«Багато хлопців з тих, що були тоді зі мною в трубі, на жаль, вже не з нами. Вони герої. Вони віддали своє життя за волю і майбутнє країни. Але ще багато хлопців є живі, здорові і певен, що ще повоюємо», — говорить Ігор Нажига.
Територія, де відбувалася операція, нині окупована російськими військами. Нажига сподівається, що це тимчасово, і вірить, що Україна зможе повернути контроль над цими землями.
«Важливо розповідати про роботу ТрО»
Ігор Нажига каже, що вирішив поділитися історією операції після того, як у медіа почали обговорювати операцію «Велес». За його словами, робота підрозділів територіальної оборони на складних ділянках фронту часто залишається менш помітною для суспільства.
«Так, ця операція була не настільки масштабна, як операція "Велес", але згадав і про наші такі дії. Публічно розповідають про відоміші підрозділи, але на фоні цього забувається, що по всій лінії фронту всі роблять дуже важку, пекельну роботу», — каже військовослужбовець.
На думку Нажиги, потрібно розповідати і про бойову роботу підрозділів територіальної оборони, зокрема 107-ї бригади, які виконують завдання в складі інших бригад.
«Ми теж були на гарячих напрямках, виконували складні завдання. Але люди часто знають бригаду, у складі якої ми тоді працювали, і не знають, що там були і наші бійці. Хочеться, щоб про територіальну оборону теж говорили, щоб люди розуміли, що ми робимо», — наголошує військовий.
Що відомо про Ігоря Нажигу
- Ігор Нажига з позивним «Депутат» — секретар Новодністровської міської ради Чернівецької області, який четвертий рік у лавах територіальної оборони.
- Пройшов бої на різних ділянках фронту, зокрема у Часовому Яру та Купʼянську.
- 2,5 роки був в піхоті на посаді солдата, згодом став командиром відділення однієї з рот у 107-й бригаді ТРО, пізніше очолив цю роту. Зараз обіймає посаду начальника комунікацій бригади, водночас під час запису розмови у жовтні 2026 року перебував у Донецькій області.
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: news.chernivtsi@suspilne.media
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини