"Коли син запитає, де я була під час війни, знатиму, що відповісти". Історія матері-доброволиці

Бойова медикиня Тетяна з сином Васильком. Фото: Марія Жалоба

У Збройних силах служить понад 45,5 тисяч жінок, із них майже 13,5 тисяч мають статус учасниць бойових дій. На багатьох удома чекають діти, про яких вони турбуються і виховують на відстані. Що спонукає жінку добровільно стати на захист країни? Як цей вибір вона пояснює дитині? Та чому воювати зі зброєю у руках теж є проявом материнської любові? Одна з десятків тисяч таких історій бойової медикині Тетяни та її сина Василька.

***

На облущену лавку на курилці шпиталю поволі сідає жінка у флісці. Русява, круглолика, із дещо втомленим, проте рішучим поглядом. На її плечі видніється шеврон із написом "Cherry" — це позивний бойової медикині Тетяни.

На цю лавку та в альтанку поряд поранені бійці приходять на милицях або приїздять на колісних кріслах, щоб подиміти цигаркою та перекинутися парою слів. Тут їх відвідують друзі й родини та пригощають смаколиками волонтери.

Тетяна у шпиталі всього на кілька днів, хоча за майже два роки служби потребує ґрунтовного лікування. Про свої хвороби й травми говорить неохоче, мовляв, побратимам на передовій значно гірше. Під час розмови відволікається на телефон: "Знову і "300", і "200". А я тут сиджу. У мене "техогляд", а там підмога треба, заміни немає", — каже. Навіть під час офіційної відпустки Тетяна вирішує справи підрозділу: домовляється з волонтерами про обладнання й ліки, шукає техніку, закуповує продукти.

Вона планує трохи відновитися — і знову на Донеччину. Проте спочатку, каже, заїде у передмістя Кропивницького, де на неї чекають найрідніші: син, батьки та сестра з племінниками.

За час служби Тетяна бачила родину лише двічі. Але про рішення піти воювати не жалкує. Говорить, одягла піксель, аби показати синові Васильку, як сильно любить його й Україну і що так їй не буде соромно дивитися дитині в очі, бо хлопчик знатиме, де була мама, коли напав ворог.

Фліска, яка береже мамин запах

Василько — хлопчик дев’яти років, у дорослій військовій флісці схилився на дерев’яне перило ґанку і вдивляється у листя плюща, котрий рясно розрісся у садку. Любов Станіславівна — Тетянина мати, накриває плетений столик у садку щойно завареним запашним чаєм та цукерками. Вона сама виростила на грядці чебрець, ромашку і мелісу, зібрала їх та засушила трав’яний збір: "Кави не п’ю уже багато років, а таким ось домашнім чаєм пригощаю".

На огорожі поряд — глиняні глечики. Це — частина експонатів із колекції, у якій жінка зібрала давній український посуд, сотні рушників, вишиванок та старовинних ікон від майстринь Кіровоградщини. Любов Станіславівна теж раніше займалася вишивкою та робила ляльки-мотанки, а зараз, каже, не має на цю справу ні натхнення, ні настрою. Лише на прохання доньки зробила оберіг Тетяні, її посестрі та побратиму. "Мама ту ляльку завжди носить на бронику. Вона у неї біля серця", — каже Василько.

Мати Тетяни, Любов Станіславівна, зі внуком Васильком. Фото з архіву героїні

Батьки Тетяни не здогадувалися ні про її намір мобілізуватися, ні що жінка поїхала у "Десну". "Того дня онуки були у нас на дистанційному навчанні. Тетяна забігла і сказала, що забере Василька на 10 хвилин. Він справді швидко повернувся, а вже на перерві підійшов до мене: "Бабусю, мама просила передати, що вона вас дуже любить". Я зрозуміла, щось сталося", — розповідає жінка.

Любов Станіславівна тоді побігла надвір — думала, ще встигне побачити Тетяну. Та дізналася від сусідки, що їхні доньки уже вирушили на навчання разом: "Я їй дзвоню, а вона трубку не бере. Вже згодом мені зізналася, що боялася сказати одразу, бо ми її відмовляли б, а вона все одно рішення змінити не змогла б".

Василько розуміє, що дорога з Донеччини до Кропивницького далека, але завжди чекає, що мама зайде у двері будь-якої миті, як це було минулого року. Тоді Тетяна зустріла сина на сходах школи, він не одразу її зауважив, а коли таки побачив, закричав на увесь двір: "Мама! Моя мама!".

Тетяна любить робити сюрпризи домашнім: передає гостинці синові й племінникові через волонтерів, замовляє їм доставку улюбленої їжі або повітряних кульок. Ці посилки для дитини — скарб: там завжди смаколики та її військовий одяг. "Цю фліску носила мама, а тепер віддала мені. Усі її речі нею пахнуть", — говорить Василько.

Від концертів до "еваку"

До повномасштабного вторгнення Тетяна завідувала Центром народної творчості у Кропивницькому. Проте війна заново розставила пріоритети й у лютому 2022-го вона з колегами стала волонтерити. Спочатку сортувати гуманітарку, потім відкрили шелтер для переселенців та пункт гуманітарної допомоги. Тетяна говорить, варіант виїхати за кордон навіть не розглядала: "Це моя країна, і вона в біді, покинути її — для мене означає зрадити".

Її власний будинок — невеликий, на три кімнати — з початком повномасштабної він прихистив знайомих із Лисичанська, а потім незнайомців, які шукали місце переночувати. Окрім шелтера вдома і на роботі, Тетяна організувала збір на автомобілі для військових. Пригнала з Польщі дві машини. Але думка, що може більше, не зникала.

З 30 однокласників Тетяни з 2014 року у війську служили декілька. "Із нашої компашки в Збройні сили пішли я, Сашка Нікітін, який загинув, і Вадим Довгорук, який втратив на війні обидві ноги та руку. Ми зі знайомими та однокласниками збирали гроші йому на лікування і записували відео зі словами підтримки. З Вадимом підтримуємо зв’язок і досі", — розповідає Тетяна.

Бойова медикиня Тетяна з сином Васильком. Фото: Марія Жалоба

Сама ж вона вирішила мобілізуватися 5 березня 2022-го, напередодні дня народження. Прийшла до військкомату стати на облік. Сказала, що хоче бути медикинею або водійкою, адже має права і великий досвід кермування.

"Від слова "військкомат" колишньому чоловікові було лячно. Я ж говорила, якщо він не йде до війська, піду я. Думала, коли мій син виросте і запитає, чим я займалася під час війни, скажу, що була в Збройних силах", — пояснює Тетяна.

До військкомату її викликали у вересні. "Спершу я вислухала від батьків, яка я погана мати. А потім і від "друзів" чула. Я і без них розуміла, що ї**нута, бо не змогла під час війни сидіти вдома. Спочатку мене ці закиди обурювали. Але нащо виправдовуватися перед диванними критиками, які ніколи не донатили, не плели маскувальні сітки та яких бісять тривоги й війна? Я лише на фронті відчула важливість бути саме там. І хоча фізично не поряд із сином, він завжди зі мною на зв’язку і в моєму серці. Я є у його житті, а він у моєму, навіть на відстані", — каже Тетяна.

Досвід бойової медикині Тетяна здобувала поступово. Розповідає, як проходила своєрідний тест-драйв, аби зрозуміти, наскільки це виснажлива робота. Мала завдання вночі під дощем із двома рюкзаками медика добігти на швидкість до позиції. Каже, на ранок дивувалася, як вдалося уберегтися від розтяжок, яких скрізь було повно. З часом її почали брати на евакуацію поранених з позицій. Тепер на Cherry — евакуація та дорога до стабілізаційного пункту.

Про військові будні там, де гаряче, Тетяна говорить, стишуючи голос. "Як тільки чуєш у рацію "300", одразу броник, каска — і вперед. Бувають цікаві "атракціони", — іронізує медикиня. — Але для того я і вчилася, тому в мене був Бахмут, Часік, Горлівка, Авдіївка. Де нас тільки не носило і що я там лише не бачила".

Додає, що найстрашніше — евакуйовувати знайомих. Вранці можете разом чай пити, а потім відтягуєш його з червоної зони. "Закриваю очі, щоб трішки поспати, а сниться війна. Вдома взагалі спати не можу, тиша мене лякає — звикла до вибухів і обстрілів", — Тетяна розповідає, як у кропивницькому шпиталі миттю впала з ліжка, коли здалося, що почула обстріл, хоча його там бути не могло.

Маленьких донатів не існує

Коли повертається, по місту Тетяна завжди їздить з Васильком. Хлопчик обирає смаколики для захисників із маминого підрозділу, знає, які потрібні енергетичні батончики й що можна їсти, коли немає можливості приготувати. "Ми разом або у справах катаємося, або вдома чилимо. Він мені смачні вечері готує, салатики, дуже любить куховарити", — усміхається Тетяна.

Василько часто одягає мамину фліску до школи. Для нього вона — символ близькості на великій відстані. Хлопчик ходить у ній і на ярмарки, де збирають гроші на військо. Тетяна завжди дізнається про них першою, бо Василько дзвонить і питає: "Мам, це ми тобі гроші збираємо?"

Батьки багатьох школярів нині служать. Тому, коли у школі оголошують черговий збір, Тетяна перераховує гроші синові на картку, щоб він задонатив: "Мені важливо, щоб ми з Васильком щоразу брали участь, бо знаю, де зараз воюють мої знайомі, та і незнайомці також". Тетяна говорить, хоче, щоб син розумів суть і ціну кожного донату.

Школа час від часу передає у підрозділ Cherry посилки зі смаколиками та випічкою. Першим ділом вона шукає у коробках малюнки Василька і племінника Міші. Тетяна завжди носить їх із собою, як і мамину ляльку-мотанку на бронику.

Бойова медикиня Тетяна з сином Васильком. Фото: Марія Жалоба

***

На вулиці спекотно, проте Василько так і не знімає мамину фліску. Уважно слухає історії, які розповідає про доньку Любов Станіславівна. У якийсь момент вставляє: "Я хочу теж бути військовим, тільки не медиком, — важко дивитися на поранених. Мені краще відстрілюватися. Ми з Мішкою, як виростемо, теж воюватимемо. Щоправда, я не визначився ще, чи шеф-кухарем хочу бути, чи кулеметником. А Мішка хоче бути снайпером, щоб нищити ворога однією кулею".

Авторка: Ірина Зайцева.

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.