"Ми робимо помилки, ми на них вчимося" — Amnesty International про скандальний звіт 4 серпня та повернення до України

Заступник директора регіонального офісу Amnesty International у Східній Європі та Центральній Азії Денис Кривошеєв. Фото: Genya Savilov/AFP/Getty Images

4 серпня 2022 року міжнародний правозахисний рух Amnesty International оприлюднив пресреліз, де йшлося про те, що ЗСУ наражають на небезпеку цивільних. Публікація розповідала про те, що розташування українських військових в житлових районах привертало туди вогонь з боку Росії. Звіт викликав обурення через прирівнювання відповідальності між потерпілою стороною та нападником. В організації сталася хвиля відставок. Голова українського офісу Amnesty International Оксана Покальчук звільнилася, це ж зробили десятки працівників з норвезької гілки Amnesty, пішов з організації співзасновник шведського офісу тощо.

Невдовзі після публікації пресрелізу Суспільне звернулося до Amnesty International із запитом прояснити ситуацію. Тоді представники організації відмовилися говорити. Але звʼязалися з нами у травні цього року — після того, як оприлюднили аналіз незалежної експертної комісії з висновками про пресреліз 4 серпня. Ми поговорили з Денисом Кривошеєвим, заступником директора регіонального офісу Східної Європи та Центральної Азії про деталі публікації звіту щодо дій ЗСУ та наміри організації знову повернутися до активної роботи в Україні.

Чому наша розмова про пресреліз 4 серпня стала можливою лише зараз?

Ми отримали ваш запит на інтервʼю, я висловив бажання на нього відгукнутися. Однак у звʼязку з жорсткою, гучною реакцією на пресреліз, ми вирішили утриматися від будь-яких коментарів та інтервʼю на цю тему, поки не провели певний процес. Наше правління взяло на себе завдання розібратися, що сталося, зрозуміти, яких помилок ми допустили. Для цього вони залучили до роботи групу експертів. Ми, співробітники секретаріату, брали участь в процесі роботи комісій зокрема як свідки.

Експерти проводили інтервʼю з усіма співробітниками, причетними до публікації звіту?

З усіма, хто на їхню думку мав стосунок до цієї ситуації, чи був важливим свідком. Тому колишні співробітники київського офісу, які нас залишили після тієї публікації, теж мали можливість з ними поспілкуватися, і багато хто це зробив.

Фото: Getty Images

Очільниця українського офісу Оксана Покальчук теж давала свідчення?

Так, і, здається, не раз. Я не знаю кількість опитаних, але вона була величезною. Тож якби ви спілкувалися з Оксаною на цю тему, гадаю, почули б від неї, що далеко не все, що вона озвучувала, увійшло в підсумковий документ. Але ключові елементи там є.

Ці інтервʼю проводили незалежні експерти. Їх запросила Amnesty чи вони самі запропонували допомогу?

Їх залучила до роботи Міжнародна рада — головний керівний орган нашого всесвітнього руху. Я ж представляю Міжнародний секретаріат. Це орган, який проводить дослідження, координує кампанії, адвокацію тощо. І документ 4 серпня готувався в надрах Міжнародного секретаріату. Ми у своїй роботі підзвітні Міжнародній раді, вони жодним чином не залежать від нас, тільки від своїх виборців. Ось вони залучили експертів, яких вважали за потрібне включити в комісії. У їхній склад не ввійшли співробітники секретаріату.

В доповіді експертів є пункт: "Amnesty не повинна, в ім’я неупередженості, надавати рівний простір і визначати у своїх результатах порушення, вчинені двома сторонами конфлікту, якщо одна зі сторін здійснила набагато більшу кількість порушень". Але чому цей висновок з’явився аж за дев’ять місяців, а не одразу? Натомість в усіх попередніх реакціях Amnesty International заперечувала, що звіт був непрофесійно підготовленим та упередженим, лиш перепросила за "страждання та гнів", які він викликав.

Один з ключових висновків документа — про те, які помилки ми допустили, як комунікували висновки, як створили пресреліз 4 серпня і яким чином його донесли до аудиторій. Комунікаційні помилки були, експерти їх добре вивчили. Зокрема вони заявили, що неправильно такі важливі висновки втілювати в формі пресрелізу. Було багато проблем. Одна з них — тема пресрелізу стосувалася фактично позиції ЗСУ. І в документі не було підтвердження цих фактів, не було деяких деталей — але й деталей там бути не могло, тому що вони представляли конфіденційну, важливу у військовому сенсі інформацію й озвучувати їх було неправильно.

Але там не було й позиції Міністерства оборони України.

Amnesty International дало їм п’ять робочих днів, щоб висловити реакцію на звіт. Але зрозуміло, в Україні триває війна, і п’ять днів було, мʼяко кажучи, недостатньо. І це визнали — це один з висновків, які важливо було озвучити й почути, бо не можна бути формалістами у цьому питанні. Якщо п’ять днів недостатньо, має бути більше днів — тиждень, чи скільки часу потрібно. Занадто гучна тема, занадто важлива, занадто болісна. Тому в цьому плані ми зробили висновки.

Був один твіт, який прозвучав гучно і викликав масу негативу, посилив реакцію, з якою ми зіштовхнулися, зокрема і всередині організації. На цю тему також у травневій доповіді експерти висловились достатньо однозначно.

Генеральна секретарка Amnesty International Аньєс Калламар, фото: Associated Press

Ви маєте на увазі заяву Аньєс Калламар про українських та російських ботів? (5 серпня генеральна секретарка Amnesty Калламар опублікувала твіт, в якому зазначила, що "українські та російські боти та тролі атакують розслідування Amnesty — це називається пропагандою війни та дезінформацією" — ред.)

Так, йдеться про реакцію з боку нашої генеральної секретарки на критику, яка виникла у відповідь на документ 4 серпня. Тут є великий урок для нас усіх, включно з нею, і цей урок озвучений в експертному звіті, і рекомендації сформульовані так, щоб така ситуація надалі не могла повторитися. Просто коли зіштовхуєшся з тим, що щось озвучене стало публічним, відкрутити назад не можна, а як вчинити правильно, не завжди зрозуміло. З боку нашого Головного секретаріату точно не було бажання образити людей, але, на жаль, це те, що сталося.

При усьому тому, що роль Аньєс щодо ситуації 4 серпня може виглядати неоднозначно, мені болісно було бачити реакцію на її адресу — картинки, де вона цілується з Путіним, обвинувачення, що Росія певним чином їй платить, чи якось на неї давить. Я розумію, звідки бажання висловитися щодо ситуації таким чином. Але що стосується позиції особисто Аньєс, я її вважаю винятково важливою та сміливою щодо агресії Росії в Україні. Якщо ми повернемося в 1 березня 2022 року — буквально кілька днів після початку російського вторгнення, Amnesty International опублікувала важливий документ. В ньому ми даємо оцінку тому, що відбувається і називаємо дії Росії агресією. Жоден наш документ досі не називав жодну ситуацію застосування воєнних сил агресією — це було безпрецедентне рішення Amnesty International.

Традиційно і для Amnesty International, і для інших міжнародних правозахисних організацій важливим є принцип неупередженості, незалежності, рівновіддаленості від сторін конфлікту. Тож коли виникає ситуація застосування воєнної сили, війни, наша організація в минулому й інші подібні організації нині критикують конкретні порушення прав людини чи міжнародного гуманітарного права, але уникають давати оцінку самому факту війни. Конфлікт сам по собі, а ми стежимо, як поводяться сторони й де припускаються порушень.

Але в цьому правилі можуть бути винятки. І цим винятком Amnesty скористалася наразі лише раз — щодо України 1 березня. Зробити це через внутрішні причини було складно, тому що це не питання того, що вирішить один дослідник, який працює з темою України, прийде за підписом до генерального секретаря і це стане нашою позицією. В Amnesty International є документ, називається policy — це основи нашої політики підходу до зон конфлікту. У цьому документі проговорено дуже складний процес, який веде до того, щоб таке рішення озвучити. Фактично він зобовʼязує нас, Міжнародний секретаріат, вислухати думку усього міжнародного руху, наших секцій, дати їм можливість ухвалити рішення і після цього його озвучити. Так ось, це був єдиний раз, коли ми це зробили — вперше, але ймовірно, не востаннє — не буду казати про майбутнє. Саме Аньєс запустила усі ці процеси.

Як цей майже рік Amnesty International продовжувала відстежувати тему України? Адже одразу після публікації звіту українська команда вирішила звільнитися.

Те, що сталося, було колосальною втратою. Я з розумінням ставлюся до рішення співробітників київського офісу. Пішла директорка, пішли координатори кількох важливих напрямків. Ми втратили колег, друзів. Ми також втратили багато можливостей. Того ж дня, 4 серпня, Міністерство оборони позбавило нас акредитації.

Але доступ до країни у нас є. Пару тижнів тому я був в Києві. Ще декілька колег приїхали зі мною. Дехто з них поїхав, що називається, у поля. Тож доступ є, однак, на жаль, ми втратили кілька критичних місяців. Ми за цей час опублікували щонайменше два звіти — документ про літніх людей, і щодо депортацій. Обидва ґрунтувалися на матеріалах, які ми зібрали завчасно.

Ми продовжували стежити за ситуацією в Україні, відгукувалися на події, в основному короткими документами. Більша частина з них ґрунтувалася на інформації, яку ми могли отримати дистанційно. Але знову ж таки: у нас є можливість їздити в Україну, нашу команду по Україні ми відбудовуємо, на жаль, тепер значною мірою заново. Тож гадаю, надалі буде більше якісних матеріалів, підготовлених уже власне на місцях.

Карта з кількістю цивільних, убитих у різних регіонах України з початку російського вторгнення, яку вивісили в колишньому "Російському домі" у Давосі. Цифри на карті взяті зі звітів Amnesty International, 22 травня 2022, Давос. AP Photo/Markus Schreiber

У грудні минулого року український омбудсмен Дмитро Лубінець заявив, що представники Amnesty International поширювали на 21 сесії Асамблеї держав-учасниць Римського статуту листівки з критикою Міжнародного кримінального суду — з його буцімто упередженістю у розслідуванні воєнних злочинів під час російсько-української війни. Втім, на сайті Amnesty йдеться, що організація підтримує зусилля МКС в Україні. Як зрозуміти цю ситуацію?

Цю ситуацію омбудсмен пан Лубінець озвучив не зовсім коректно. Сталося наступне: мої колеги, які займаються темою міжнародного правосуддя прийшли на цю конференцію з низкою важливих висновків, доповідей, повідомлень. Однією з тем, яку вони хотіли озвучити, було: як недостатньо уваги отримує тема міжнародного правосуддя з того боку, звідки важлива підтримка, зокрема й фінансова. Ця картинка була частиною плаката, на який посилався пан Лубінець. Вона показувала, який рівень фінансової підтримки надала міжнародна спільнота щодо низки ситуацій і країн. І Україна там виявилася на вершечку таблиці. Щодо того, яку підтримку отримала Україна, була озвучена однозначна теза: такий рівень підтримки щонайменше має вітатися, але неприпустимо ігнорувати інші ситуації. Тобто ситуація, коли ми вітали підтримку, отриману Україною, була подана так, начебто Amnesty International виступала проти цього.

Там було кілька плакатів. Один з них просто давав перелік країн або ситуацій, у розслідуванні яких брав участь Міжнародний кримінальний суд і на який бюджет він міг розраховувати. І Україну мої колеги використовували як хороший приклад, як зразок того, на що ми б хотіли розраховувати щодо багатьох інших ситуацій.

Підтримку щодо України ми вітаємо. Тож коли пишемо наприкінці документу: "Ми підтримуємо зусилля МКС щодо розслідування здійснених в Україні воєнних злочинів і притягнення винних до відповідальності", радіємо, що на цю роботу виділили такі ресурси. Але ми також розуміємо, зусиль одного Міжнародного кримінального суду буде недостатньо. Тому на цьому наша робота, заклики не закінчуються.

Ви зустрічалися з Лубінцем наприкінці травня. До цього представники Amnesty не приїздили в Україну від серпня?

Доступ в країну нам не закривали. Але спілкування з представниками українського громадянського суспільства, влади тривало через дипломатичні місії. Просто повернутися без певної підготовки було б вкрай складно. Приїхати в країну, де з тобою багато хто не готовий спілкуватися, обмежує мету поїздки. Велика підготовча робота відбувалася завчасно.

Повернімося до теми висновків, які опублікували перед нашою поїздкою. Це був важливий документ. Нам було важливо мати щось, про що можливо говорити. З їхньою публікацією така можливість зʼявилася. Тож ми їхали до України в умовах, що тема 4 серпня — що тоді трапилося і як це сталося — вже була для нас відкритою. І навіть якщо досі не всі готові визнати за нами ступінь довіри, який існував раніше, ситуація помалу виправляється. Зустрічі, які були б неможливими донині, стали можливими. Звісно, ми розраховуємо, що все більше людей повернуться до розуміння, що за нами залишається важлива функція. Щоб виконати цю задачу, нам треба зустрічатися, потрібні контакти, довіра, інформація, і над їхнім відновленням ми активно працюємо. Частково це є, частково сподіваємося компенсувати найближчим часом.

Як минула ваша зустріч з Лубінцем? З його посту в Telegram виглядає, він все ж досить критично налаштований загалом щодо вашої діяльності.

Пан Лубінець був критично налаштований щодо Amnesty International, починаючи з серпня минулого року. Я не даю оцінку його бажанню бути критичним, просто говорю як факт. Оскільки він вважав правильним нас публічно і послідовно критикувати, я вважав правильним прийти до нього й почути цю критику напряму.

Це була ваша ініціатива, чи його запрошення?

Ми йому надіслали листа з проханням зустрітися. Для мене ця зустріч була можливістю почути, зрозуміти, і сподіваюся, рухатися далі. Для нас це була можливість прийти й розповісти про висновки експертів, про те, що ми тепер можемо торкатися цієї теми, відповідати на питання. Але таких запитань, як ви ставите зараз, не лунало — було радше бажання висловити нам те, що наболіло. Якби у нього була можливість уважно ознайомитися з висновками наших експертів, або ж повернутися до змісту тих документів, включно зі звітом від 4 серпня, які він розкритикував, ймовірно, частина його слів звучала б більш предметно й конструктивно. Я надалі розраховую на предметну розмову, яка стосуватиметься вже того, з чим ми зіштовхуємося — а це, на жаль, величезні порушення прав людини, міжнародного гуманітарного права в результаті агресії РФ в Україні. Ці теми теж прозвучали, однак були другорядними.

Але ви відчули, що є можливість для подальшого діалогу?

Думаю так. Розумієте, Amnesty можна кенселити, але все ж таки це глобальний, авторитетний, найстаріший міжнародний рух. Ну куди без нас? На нас можна ображатися, нас можна не до кінця розуміти, ми робимо помилки, ми на них вчимося. Але зовсім усунути нас неможливо. Просто хочеться сподіватися, що ті ресурси, переваги, які у нас є, ми можемо витратити на гарну справу.

Поговорімо про актуальні події: підрив Каховської ГЕС. У заяві Марі Стразерс — директорки Amnesty International у регіоні Східної Європи та Центральної Азії, звучить формулювання "катастрофа", але не "воєнний злочин" чи хоча б "порушення міжнародного гуманітарного права". Чому?

Чи є це порушенням міжнародного гуманітарного права? Безумовно. Чи є це ймовірним воєнним злочином? Так. Але щоб назвати щось воєнним злочином, для таких організацій, як Amnesty International, треба дотриматися низки важливих умов. На жаль, це складно зробити дистанційно, не маючи всіх фактів на руках. Тож ми можемо говорити про ймовірність якихось подій, але щоб назвати щось воєнним злочином, треба мати більш точні дані. Їх не було ні в нас, ні в когось іншого. Сподіваюся, з часом все проясниться, і наш заклик до розслідування — негайного, ефективного — вказує у цьому напрямку.

Все більше зʼявляється інформації, що це було навмисним актом з боку російських сил. Звісно, Росія звинувачує у цьому Україну. Підтвердження цим звинуваченням я не бачу, все більше зʼявляється підтверджень, що це було, або ймовірно було, зумисним актом з боку РФ. Коли ми з більшим ступенем певності зможемо сказати, що це було зумисно чи сталося з причини якихось дій, які неминуче і з великою вірогідністю вели до підриву, тоді можна буде прибрати слово "ймовірний" і лишити лише "воєнний злочин".

Але ж ви розумієте, важить контекст. Якщо є певна недомовленість з боку міжнародної спільноти, РФ скликає Радбез і вивертає ситуацію на свою користь.

Росія це робить безвідносно до Amnesty International. Вона це робить безвідносно взагалі до всіх. Чи буде вона пересмикувати якісь повідомлення, користуватися ними? Ясна річ, ми це бачимо постійно. Чи буде вона користуватися відсутністю інформації? Безумовно. Крилата фраза "их там нет" говорить багато про що ще з 2014 року. У цьому сенсі ми всі заручники безпринципного інформаційного підходу, з яким маємо справу. Але це не означає, що ми можемо відійти від важливих, ключових принципів. А в цьому відношенні точність, дотримання юридичної мови й того, що за нею стоїть, там де це має місце, для нас важливо.

Може здаватися, що не лише Amnesty, а й інші міжнародні організації недостатньо розуміють контекст війни. Гадаю, помічаєте, як обурює українців, коли їх навіть у питанні захисту прав людини ставлять в один ряд з тими, хто робить якісь зусилля для боротьби з диктаторськими режимами в Росії та Білорусі. Восени 2022 року представник України при ООН Сергій Кислиця обурювався, що в межах кампанії для збору грошей для російських політвʼязнів Amnesty випустила конверти з зображенням людей в кольорах українського та російського прапорів.

Ми не урівнюємо жертву й агресора. Ми намагаємося уникати таких фраз, розуміючи, що вони болісні, особливо для людей в Україні, і не завжди доречні. Зрозуміло, якщо є що сказати по кожній зі сторін, ми скажемо. Але подавати це ніби просто футбольний матч і є якийсь арбітр у вигляді нас — неправильно. До речі, якщо ви звернете увагу, документ 4 серпня не стосувався обох сторін конфлікту, він уникав того, щоб казати: "обидві трохи винні, але одна більше".

Що стосується цієї картинки. Amnesty — це всесвітній правозахисний рух. У нас, здається, 63 національні секції, групи, прибічники в різних країнах світу — їх мільйони. В якийсь момент хтось десь може сказати, намалювати, опублікувати якусь річ, яка прозвучить поза контекстом, з нерозумінням того, який ефект це може мати. Це історія цього малюнка. На ньому фігури двох жінок, які обіймаються. На одній український прапор, на іншій — російський. Цей малюнок створила Олександра Скочиленко — художниця з Санкт-Петербурга, яка навесні 2022 року в одному з супермаркетів підмінила цінники: замість зазначень, скільки що коштує, внесла туди папірці, на яких були описані злочини військових РФ в Україні. Її швидко знайшли. Вона в СІЗО, судити її будуть довго і жорстко, їй загрожує серйозне покарання. Вона опинилася в увʼязненні через підмінені цінники. Але якби це не було через них, було б через такі малюнки, бо в Росії намалювати жінок, що обіймаються, на одній з яких український прапор, а на іншій — російський — це вже злочин, це стаття про поширення завчасно брехливих свідчень про дії російських збройних сил в Україні.

Це російський контекст, і для нього цей малюнок був вкрай сміливим. В українському контексті він читався як образливий. На жаль те, як частина нашого руху ним скористалася, спровокувало таку реакцію.

Ні з чийого боку не було наміру образити почуття українців, які постраждали від агресії РФ. Але на жаль, це сталося, контекст зіграв злий жарт. Складно пережити те, що пережили люди в Україні й без цього зрозуміти, що у цій картинці не так.

Дівчина тримає свічку під час мітингу, організованого Amnesty International на знак солідарності з Україною, Лісабон, 28 лютого 2022. AP Photo/Armando Franca

Загалом триває дискусія, що війна стала викликом для багатьох міжнародних організацій, оприявнила потребу їх реформувати. Чи ви це відчуваєте?

Звісно, і нам дістається чимало критики, ми читаємо коментарі під нашими й чужими постами, де нас згадують, намагаємося реагувати. Те, що лунає на адресу ООН, Міжнародного Комітету Червоного Хреста — я зі співчуттям ставлюся до них, розумію, що люди від болю, безвиході чекають на допомогу, звертаються до таких великих міжнародних організацій. Але ці організації не чарівники: якщо російській владі начхати на міжнародне право і вона готова його порушувати, звісно ж, та ж Amnesty International не в силах щось змінити. Це не означає, що ми не намагаємося. Але знайти інструмент вкрай складно.

Часто чуємо питання: "Ось ви опублікували доповідь. І що? Що далі будете робити?" Воно найбільш болісне. Ну взагалі-то ми щось робимо. Як організація маємо певні інструменти, яких немає в інших. Amnesty почалася з того, що люди писали велику кількість листів на адресу країн, які кидали людей за ґрати за висловлену власну думку — вʼязнів сумління. І колись масовим закидуванням листами можна було людину у деяких випадках врятувати. У деяких це було складніше. Ми схожими методами й іншими способами користуємося донині. Якісь з них ефективні, якісь ні.

Росія публічно не відгукується на наші спроби змінити долю, наприклад, конкретного вʼязня. Тим не менше часом таке відбувається. Випадок з медсестрою Іриною Данилович з Криму — одна з ситуацій, коли ми зіштовхуємося з крайньою несправедливістю. Але крім того, що вона опинилася за ґратами, у неї ще й погано зі здоровʼям, вона оголосила голодування, їй не надавали медичну допомогу. Тож вичепити її з-за ґрат вкрай складно. Але підняти шум, що до неї навіть лікаря не допускають — можна й необхідно. Ми це зробили й наскільки знаємо, ситуація змінилася, але потім знову погіршилася. Треба щось робити далі.

Це те як ми маємо можливість працювати. Певну ситуацію ми озвучуємо, пропонуємо прибічникам підключитися. Пропонуємо щось, що можна зробити. Наприклад: зафлудити поштову скриньку якомусь прокурору так, щоб вони влізти туди не могли. Іноді допомагає, іноді ні, але завжди є сенс спробувати. Тому наша роль дуже важлива.

До звіту 4 серпня Amnesty працювала в Україні на місцях, зокрема після деокупації Київщини збирала свідчення воєнних злочинів російської армії. Які ще приклади можете згадати ефективної, найбільш важливої роботи?

Першою важливою віхою було те, як я вже згадував, що ми виступили в перші дні з заявою, що Росія вчинила акт агресії. Другою — мабуть, момент, коли накопичені матеріали, наші спостереження, посприяли тому, що ми перейшли від мови "здійснили ймовірний воєнний злочин" до "здійснили воєнний злочин" щодо дій російських військ.

Доповідь щодо Маріуполя, на мій погляд, була, мабуть, найбільш важливою публікацією за той період. Ті, хто її готував, провели колосальну роботу, спілкуючись з очевидцями, вивчаючи проєктну документацію будівлі драмтеатру (16 березня 2022 року росіяни скинули на неї авіабомби — ред.), створюючи цифрову модель того, що сталося. Доповідь довга, там одна за іншою розглядаються усі озвучені версії того, що сталося. Включно з російськими. Доповідь проходить по всіх цих версіях, розглядає їх ймовірність, і приходить до однозначного висновку, що російська авіація знала, що це цивільний обʼєкт, в якому ховається велика кількість мирних мешканців. В повному усвідомленні цього факту вони скинули на нього дві півтонні бомби. Це той випадок, коли можна однозначно сказати: це воєнний злочин.

Наступною віхою для мене був документ про насильницьке переміщення цивільних з України до Росії чи глибше на окуповані території. В ньому ми вперше звертаємося до мови злочинів проти людяності — насильницьке масове переміщення цивільних, ймовірно, є злочином проти людяності.

Під час збору доказів представники Amnesty мають доступ до свідків, які перебувають лише на підконтрольній Україні території чи все ж таки були епізоди, що спілкувалися і на окупованій території?

Розгляньмо конкретну історію. Невдовзі після 4 серпня зʼявився допис, що Amnesty збирала інформацію на окупованій території й спілкувалася з людьми, які пройшли полон та катування. Це геть неправда, цього не було. Чи спілкуємося ми з людьми на окупованих територіях? Іноді це вкрай важливо, і останній приклад — події довкола Каховської ГЕС: ми намагаємося звʼязатися з людьми, які опинилися на затоплених ділянках з того боку, щоб зрозуміти, що з ними відбувається.

Чи є в Amnesty план, як повертатися до роботи в Україні?

Є, але я б сформулював це завдання інакше. Я б не сказав, що ми повертаємося до роботи по Україні — ми весь час продовжували її. Ми просто сподіваємося, що зможемо робити це на рівні, на якому було складно підтримувати роботу, доки нам в публічних заявах доводилося уникати теми 4 серпня.

До слова, пан Лубінець — не єдиний, з ким ми зустрічалися. З нами зустрілися представники й МЗС, і СБУ, і я їм за це дуже вдячний. Є багато тем, якими хотілося б займатися. Наприклад, СБУ хотіло продуктивніше займатися темою військовополонених. Але це складно: інформації мало, доступу до них немає — думаємо, як з цим бути. Є й інші напрямки — ми частково їх обговорювали, хотіли зрозуміти, де наша роль може бути найкращою. Сказати, що я зараз назву конкретний план — ні, ми не в цій ситуації.