Міжнародна організація "Лікарі без кордонів" працює у 70 країнах світу. Після повномасштабного вторгнення РФ, організація збільшила присутність в Україні — натепер в країні працює понад тисяча людей. Лише за три місяці — з 15 листопада до 19 лютого — "Лікарі без кордонів" провели близько 11 тисяч медичних консультацій у деокупованих містах та селах Донецької й Херсонської областей. Координатор проєкту на сході України Вінченцо Порпілья розказав Суспільному про ситуацію з медичною системою на звільнених територіях, про те, чи намагалися співробітники організації отримати доступ в окуповані росіянами населені пункти, та скільки часу необхідно, щоб відбудувати зруйновані українські лікарні.
Що з медичною системою на деокупованих територіях?
Медична інфраструктура України потрапляє під бомбардування. Передусім, ми бачили це у Донецькій області, на територіях, які українці повернули. У Святогірську, до прикладу, заклад первинної медичної допомоги пошкодили артилерією. Ми приїхали у вересні, побачили, що це місце більше не функціонує. Мешканці жалілися на хронічні захворювання. Також можна говорити про нестачу медичних засобів, безпечних місць, де можна б було звернутися до лікаря.
Те саме ми бачили й в Ізюмі. Ми приїхали туди 15 жовтня, наступного дня після президента Зеленського. Побачили, що головна лікарня розбомблена і не працює. Теж саме було й в Лимані — там зруйновані два госпіталі. В Дробишевому на село було єдине медичне приміщення, що більше не функціонувало через значні пошкодження. Зруйноване було все село. Нам довелося відправляти туди контейнер, який використовували як мобільну клініку.
Читайте також: "Я — триста, я — триста". Репортаж з військового госпіталю
Чи можна говорити, що бомбардування медичних закладів під час окупації — це постійне явище?
Є речі, які ми не можемо стверджувати, бо не були присутні на місцях. Ми говоримо з населенням. Що ми точно бачили упродовж цього часу: люди не мали достатньо медичних засобів, не отримували лікування. Важливо підкреслити: селища, які нині перебувають поруч з лінією фронту, страждають від такої самої ситуації, бо медичні команди виїхали через небезпеку. Нестача медичної підтримки упродовж усієї лінії зіткнення.
Якої першочергової допомоги потребують люди на деокупованих територіях? І люди якого віку здебільшого звертаються до вас?
Різного, але переважно це літні люди, які не можуть виїхати. З базової медичної допомоги серед їхніх потреб — наприклад, таблетки для контролю тиску. Також інсулін. Якщо говорити про вторинну ланку медичної допомоги, то там немає, приміром, хірургічної допомоги, стоматології, профільних лікарів. Проте, загалом, все пов’язано — якщо ви не приймаєте таблетки для контролю тиску, у вас може виникнути серцевий напад. А якщо немає лікарів, які можуть надати невідкладну допомогу, може розвинутися патологія.
Отже, є кілька напрямків нашої роботи: доставка ліків, допомога лікарям загальної практики, допомога у вторинній ланці. Наприклад, ми надаємо її в Костянтинівці, де у нас є відділення невідкладної допомоги. Вчорашній вибух в місті (інтерв’ю записано 3 квітня — ред) стався за кількасот метрів від нас. Ми прийняли за день 27 пацієнтів, які постраждали від нього.
Що люди, які жили під російською окупацією говорили про дії росіян: чи ті надавали якусь медичну допомогу?
Все залежало від людей, які контролювали ці території. Коли комунікація була складною, мешканці не отримували жодного виду медичної допомоги чи підтримки. Але також були випадки, коли хтось давав їм медикаменти.
Також важливо, що війна призводить до нестачі електроенергії, води, базових речей. Це має прямий вплив на систему охорони здоров’я. Наприклад, в Сєвєродонецьку, Ізюмі у людей не було води, тож вони набирали її з річки. Це те, що нас дуже непокоїть. Мати такі базові речі — це про права людини.
Читайте також: "Саме ми маємо робити найважчу роботу" — координаторка системи ООН в Україні
Чи ви намагалися потрапити на тимчасово окуповані території?
Ми зверталися до РФ, щоб отримати доступ та на жаль, вони його не надали.
Чи намагаєтесь ви якось допомогти людям з окупованих територій, можливо, за допомогою волонтерів?
Ми — лікарі, займаємося медичним доглядом. Працюємо в Донецькій області з моменту ескалації війни. Ми є у Костянтинівці, у Лимані, в тих зонах, які багато міжнародних організацій вважають небезпечними. Надаємо медичну підтримку. Це наша робота. Перетинати лінію зіткнення — це наражати себе та багатьох людей на небезпеку.
Чи є закономірності в російських діях в Україні з тим, як це було в Сирії, Грузії?
На жаль, постійною у конфліктах є втрата людяності. Війна змушує людей робити жахливі речі. Ми бачили це у ПАР, в Іраку, в Бурунді. Як у медичної організації, у нас немає повноважень судити. Існує Міжнародне гуманітарне право, яке засуджує дії армій, країн, урядів, що штовхають людей воювати. Що є в наших повноваженнях — надавати медичну допомогу і підтримувати людей, які страждають від наслідків війни.
Те, що ви бачите, може бути доказом у судах, зокрема, й у спеціальному трибуналі, коли такий з’явиться.
Ми публічно говоримо про свій досвід, б’ємо на сполох. Можу навести приклад: руйнування медичної інфраструктури — це порушення Міжнародного гуманітарного права. Ми не можемо сказати, хто саме зруйнував будівлю, бо нас не було там в той момент. Але ми побачили це, ми скажемо: госпіталі бомблять, наслідки цього для людей — ось такі-то й такі-то.
Який рівень руйнувань медичної інфраструктури в Україні?
Наведу приклад: стара лікарня в Лимані знищена. Її треба відбудовувати з нуля. Для того, аби це зробити, необхідно мати не лише приміщення, а й усі базові послуги: воду, електроенергію, обладнання. У випадку лікарні в Лимані підуть роки на повернення до нормальної ситуації. Система водопостачання в місті пошкоджена. Електросистема теж. Роки підуть й на те, щоб повернути працівників.
Усе залежить від місця, випадки можуть відрізнятися, але моя рекомендація: залучати міжнародні організації, які співпрацюють з цими регіонами, не лише до віддаленої роботи, але й до фізичної присутності там. Навіть, якщо час від часу це небезпечно, треба залучати міжнародну спільноту до підтримки та відбудови інфраструктури, зокрема, медичної.
Чи є історії, які вас вразили під час роботи в Україні?
Я тут з червня 2022-го. Пережив багато ситуацій на Донеччині, Харківщині. Одна з тих, що вразила, сталася в Лимані. Ми зайшли в місто після його звільнення, пропонували мешканцям воду. Давали її поки люди чекали на консультації з медиками. Що мене вразило — вони не пили, а брали воду додому. Друга ситуація — позитивна. Я був у Павлограді, прямував у Донецьку область. Це було у листопаді-грудні, коли по всій країні були проблеми з електропостачанням. На заправці побачив вчительку. Вона проводила там онлайн-уроки, бо на заправці була вода і світло. Кожен, хто проходив повз, дякував їй за роботу.
На чому зараз переважно сконцентрована робота організації в Україні?
У нас є різні проєкти. Наприклад, медичний потяг. Більшість ресурсів сконцентрована у Донецькій області, а також в Херсонській, поблизу Кривого Рогу. У проєкті, який координую я, є 14 швидких, що перевозять пацієнтів між госпіталями. Минулого тижня ми перевезли понад 250 людей. Також з червня 2022 у нас є відділення невідкладної допомоги в Костянтинівці. Там постійно перебувають українські та міжнародні колеги. Ми також займаємося наданням базової медичної допомоги на деокупованих територіях. Наші команди базуються в Лимані, Святогірську, Дробишевому та багатьох інших населених пунктах. Вони разом з владою намагаються відновити медичну допомогу та інфраструктуру. Загалом в Донецькій області ми маємо близько 150 людей медичного персоналу.
Яка кількість людей працює по всій Україні?
Не менше тисячі. Здебільшого це медичні працівники, але також є водії, люди, які працюють на складах, в адміністрації, з постачанням.
Якщо говорити про медичний персонал, кого більше — українців чи лікарів з-за кордону?
Здебільшого, це колеги з України, які управляють нашими місіями. Наприклад, в моєму проєкті на сході України 150 працівників, з них лише чотири — іноземці, включно зі мною. Я постійно перебуваю в Україні, п’ять днів на тиждень — в Донецькій області. Наприклад, завтра (4 квітня — ред) ми відправимо допомогу в Авдіївку. Там все ще живуть одна-дві тисячі людей. Ситуація там складна. Ми відправимо медичну допомогу, дизельне пальне для госпіталю, бо там й досі працює лікарня для цивільних. Відправимо їжу, все необхідне.
Яку кількість людей вже вдалося вивезти медичним потягом?
Нещодавно ми відсвяткували сотий рейс. Але ми б бажали, щоб не було цифри у дві сотні, щоб цей потяг більше не був потрібний.
Читайте також
- "Ніщо не сильніше за нас". Історії жінок, які після загибелі рідних на війні почали допомагати військовим
- Волонтерка, військова, лікарка, вчителька — історії українок, які змінюють країну на краще
- "На пальцях двох рук можна перелічити світових виробників якісних складових протезів" — Музиченко
- "Якщо інвалідність стає для людей приводом закінчити стосунки, це не стосунки". Історія родини ветерана ЗСУ