Психологиня громадської організації "ТАПС-Україна" Олена Шилова в липні 2015-го втратила на війні чоловіка Сергія. Михайло — син керівниці громадської організації "Волонтерський центр "Солдатський привал" Галини Гончаренко, поліг улітку 2014-го на Донеччині. Чоловік волонтерки Тамари Яніної, Олексій, загинув у Маріуполі під час повномасштабного вторгнення. Після втрати найближчих людей на російсько-українській війні ці жінки знайшли у собі сили допомагати українським військовим. Суспільне розповідає їхні історії.
Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Суспільного. Аби повідомити дані про втрати України — заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.
"Ми всі говоримо однією мовою — мовою воєнної втрати"
Сергій Шилов — чоловік Олени, загинув у липні 2015 року. "Строкову службу в армії мій чоловік пройшов як моряк. 2014 року у військкоматі йому відмовили, не хотіли брати в АТО із такою спеціальністю. Він пішов добровольцем, потрапив у "Правий сектор". Мені сказав, що їде на навчання", — пригадує Олена.
Згодом Сергій став командиром роти, отримав позивний "Грін". "Рішення йти на війну далося йому важко. Напередодні ротації Сергієві наснився його батько, він собі це пояснив як дозвіл. Поїхав захищати своїх", — розповідає Олена.
У липні 2015-го Сергій з Оленою домовились відсвяткувати її день народження. Напередодні від’їзду додому чоловік пішов патрулювати територію й підірвався на розтяжці. Це сталося 9 липня 2015 року, недалеко від Маріуполя. Сергій отримав численні поранення. У місцевій лікарні йому ампутували ногу, а потім повезли до обласного шпиталю в Дніпрі.
“Сергій був непритомний. Проте я була впевнена, він отямиться. Пам’ятаю очі лікаря, який приніс мені на підпис дозвіл ампутації другої ноги. Не могла збагнути, як мій чоловік посеред мирного часу помирає від ран, отриманих на війні", — каже Олена.
У лікарні Сергій був тиждень. Олена домовлялася про реабілітацію та протезування для нього. Гліб — син подружжя, в той час зламав руку, і жінка бігала від лікарні до лікарні.
"Добре пам’ятаю той день — 16 липня, коли Сергія не стало. Близько 11 ранку я мила посуд і відчула, наче крізь мене хтось пройшов. Не особливо вірю у такі речі, проте запам’ятала той момент", — говорить Олена.
Коли загинув Сергій, сину Глібу було вісім років. "Він любить тата, усе пам’ятає. Син комунікабельний, утім намагався приховувати емоції, — розповідає жінка. — Чоловік народився у Жовтих Водах і одну з вулиць міста назвали на його честь. Друзі Гліба запитували, чи це його батько, і він з гордістю відповідав: "Так".
Сергій Шилов посмертно нагороджений відзнакою Народний герой України у 2017 році та орденом За мужність ІІІ ступеня у 2021-му.
До початку повномасштабного російського вторгнення Олена брала участь у проєктах, спрямованих на допомогу родинам загиблих військових. Наприклад, "Родинна реабілітація учасників АТО/ООС Україна", який організувала генеральна директорка благодійного фонду "Міжнародна Асоціація Підтримки України" Ольга Чуйко. Психологи із бійцями, що мають ампутації, та їхніми родинами виїжджали на два тижні у спеціальний табір. Загалом таких виїздів "Родинної реабілітації" було понад 20.
"Проєкт доволі складний, оскільки перебуваєш у постійній взаємодії із військовими та їхніми сім’ями. Проте ці заняття давали дуже класний результат", — каже Олена.
Декілька років жінка разом із колегами організовувала форуми, проводила семінари, готувала передачі про те, як переживати втрату. Роботи було багато. Олена планувала принаймні рік відпочити від проєктів. Та все змінилося 24 лютого 2022 року.
"Роботи збільшилося в рази. У Дніпрі немає жодної сім’ї, яку б не зачепила війна, — каже Шилова. — От буквально щойно дзвонила дівчина, хлопець якої загинув під Бахмутом".
Зараз Олена співпрацює із громадською організацією "ТАПС-Україна", яка займається психоемоційною підтримкою військових та їхніх родин, надає психологічну підтримку волонтерам, дітям вимушених переселенців, вдовам військових.
"Ми говоримо однією мовою — мовою воєнної втрати. Поспілкувались одна з одною — і вже трішки легше, — розповідає Олена. — У нас є дівчинка із Сєвєродонецька, інструкторка з йоги. Я попросила її проводити заняття для групи й вони нам добре зайшли. Раз на тиждень ми придумуємо різні активності — майструємо, малюємо, їздимо кудись. Пригадую, до мене приходила вдова, яка навіть не дозволяла собі усміхнутись. Коли ж вона під час відвідин зоопарку невимушено розсміялася з ведмедя, який кумедно діставав яблуко, це була маленька перемога. Ще одна сталася, коли інша вдова сказала, що згадала про своє внутрішнє світло. Втрата близьких випалює зсередини. Вдови кажуть, їм байдуже, що буде далі, адже найстрашніше вже сталося. Дівчатам складно, але кожна по-своєму старається вибратися".
З темою втрати близьких на війні Олена працює понад вісім років. "Наша психіка влаштована так, що вона з усім справляється. Протягом чотирьох-шести місяців людині вдається пережити та пристосуватися до будь-яких ненормальних процесів. Проте, під час війни й постійного стресу, все ускладнюється, — пояснює Олена. — Наше завдання — не залишати людину наодинці з горем. Насправді ми можемо витримати все. Пригадую чоловіка, у якого після поранення залишилась мало не половина тіла і дружина виймала з нього хробаків. Після років операцій та реабілітації він бере участь у спортивних змаганнях. Ніщо не сильніше за нас".
Читайте також: "У цій війні гинуть усі". У Києві попрощались з Героєм України Дмитром "Да Вінчі" Коцюбайлом
"Надихає син. Хочеться, щоб перед ним не було соромно"
Галина Гончаренко — волонтерка, депутатка Запорізької міської ради та керівниця громадської організації "Волонтерський центр "Солдатський привал". Її син — Михайло, проходив строкову службу в Президентському полку. У 2014 році вирушив на фронт, де воював у складі другого батальйону 93-ї механізованої бригади. Загинув 23 липня 2014-го поблизу села Лозове на Донеччині.
"Коли у 2014 році оголосили мобілізацію, відразу побігла до військкомату. За фахом я лікарка, тож вирішила допомагати бійцям. Працівники військкомату не знали, що зі мною робити, але записали під номером п’ять", — розповідає Галина Гончаренко.
Про своє рішення вона розповіла синові. Він теж пішов до військкомату. Потрапив до 93-ї бригади. Воював у складі диверсійно-розвідувальної групи. "Для сина це була велика честь. Розповідав про різні хитрощі та навички, яким їх навчають, обіцяв навчити й мене", — говорить Галина.
Михайло Гончаренко мав юридичну освіту. Займався спортом, зокрема різними видами боротьби. До початку АТО пройшов строкову службу в армії. "Він сам вирішив, що йому потрібен такий досвід у житті. Здивувалася, але розуміла — він дорослий і може сам приймати рішення. І їх я поважаю, — розповідає Галина. — Коли Михайло проходив медкомісію, його записали до Президентського полку — вища освіта, ріст під два метри, фізично здоровий і сильний".
Майже щодня Михайло намагався зателефонувати або відправити смс, розповідає Галина. Казав, де перебуває, і жінка шукала на карті цю місцевість. 23 липня, коли його загін повертався із завдання, захисники потрапили у засідку. Михайло викликав вогонь на себе, щоб прикрити відхід побратимів.
"Йому було лише 23 роки. Михайло врятував хлопців. Окрім нього, тоді більше ніхто не загинув, лише командир був поранений", — говорить Галина.
"Ніщо не допомагало пережити втрату. Розуміла, що просто помру, якщо не почну щось робити, — пригадує. — Взялася допомагати війську. Потім почала забезпечувати бійців медичними засобами у великих об’ємах. З часом сама стала возити все це на фронт".
У 2015 році у Галини з’явилась ідея створити місце відпочинку для військових. "Наше місто — прифронтова область ще з 2014 року. Бійці спали на підлозі у залі очікування вокзалу. З пропозицією звернулись до тодішнього голови Запорізької обласної ради Григорія Самардака. Для "Солдатського привалу" нам виділили окрему будівлю неподалік вокзалу. Нам назустріч пішло не лише керівництво області, але й "Укрзалізниця", адже будинок належав саме цій структурі. Допомогли зробити ремонт та облаштувати кімнати для відпочинку. Згодом долучились місцеві підприємці та мешканці Запоріжжя", — каже Галина.
На стінах кабінету Галини — безліч нагород. "Найважливіша для мене — найперша нагорода. Срібний "Волонтерський хрест", який вручили в Одесі. Також дуже ціную орден княгині Ольги ІІІ ступеня", — розповідає волонтерка.
"Солдатський привал" працює на волонтерських засадах цілодобово з 2015 року. Тут знайшли прихисток понад 13 000 бійців.
"Усі, хто їде через Запоріжжя, зупиняються у нас. Багато бійців були уже декілька разів, розповіли про "Солдатський привал" друзям та знайомим. Ми просимо, щоб хлопці та дівчата не шукали пригод на вокзалі, а одразу йшли до нас. Тут вони будуть здорові та ситі", — усміхається Галина.
Найчастіше у "Привалі" бійці зупиняються на одну-дві ночі. Проте останнім часом можуть затримуватися і надовше. Зокрема ті, які приїжджають на лікування до Запоріжжя на денний стаціонар.
У "Солдатському привалі" волонтерить близько 50 людей. З часу його заснування команда майже не змінилася. Прихисток розрахований на 20 людей. Проте, на початку повномасштабної війни, у ньому одночасно мешкали й 80 військових. Тут обладнані душові, є пральні машинки та сушарки, кухня, де для бійців готують волонтери.
"Солдатський привал" задумувався як своєрідний хостел для військових. Утім, від початку повномасштабної війни він перетворився на центр волонтерської допомоги. "З 24 лютого 2022 року наша робота не змінилася, лише прискорилися її темпи. Окрім того, ми обросли дружніми зв’язками не лише з Україною, але й з усім світом, — каже Гончаренко. — Тут ми плетемо маскувальні сітки, робимо окопні свічки, ремонтуємо автомобілі, збираємо допомогу, завантажуємо її, звідси їздимо на фронт".
Волонтери "Привалу" отримують величезний список потреб військових — починаючи від побутових речей і закінчуючи зброєю та автівками. Намагаються покривати усі запити. Часто допомагають родини загиблих військових, які передають компенсації від держави "Солдатському привалу".
"Потрібно все і бажано "на вчора". У нас є свій автомобіль, команда у касках і бронежилетах. Намагаємось допомогти всім, хто до нас звертається, — розповідає Галина. — Ми сфокусовані на допомозі військовим. Проте возимо гуманітарку і цивільним, які намагаються вижити у розбомблених селах і містечках".
"Працювати надихає син Михайло. Дуже хочеться, щоб не було соромно перед ним за те, як живу та що роблю. Надихають волонтери та люди, які зараз воюють. Їм важче у мільйон разів, — говорить Галина Гончаренко. — У мене багато роботи. Намагаюсь себе завантажити різними заняттями, щоб не думати про біль та горе. Не скажу, що час лікує. Просто можна навчитися тримати себе в руках, принаймні на людях".
Читайте також: Волонтерка, військова, лікарка, вчителька — історії українок, які змінюють країну на краще
"Волонтерство вчить любити людей безумовно"
У 2014 році Олексій Янін повернувся зі змагань у Білорусі — приїхав чемпіоном світу із тайського боксу, та пішов у військкомат. Його направили на навчання у Новоград-Волинський, звідти — у 54-у окрему механізовану бригаду. У кінці вересня 2015 року Олексій демобілізувався, а через місяць записався до лав полку "Азов", де став снайпером-розвідником.
"Ми познайомилися у березні 2017 року у соціальних мережах. Мужній воїн виявився доволі сором’язливим. Ставив вподобайки під моїми постами, але не наважувався написати. Я вирішила зробити це першою, — розповідає Тамара Яніна, вдова Олексія. — Ми почали спілкуватися і я швидко закохалася. Буквально через тиждень пакувала йому посилки, а через місяць поїхала на зустріч з ним у Бердянськ".
Невдовзі чоловік зробив жінці пропозицію — у Карпатах, на вершині гори Писаний Камінь. Весілля відсвяткували на Хортиці за старовинним українським обрядом. Вінчав пару рідновірський волхв, молодята були вбрані у традиційний одяг. Сорочку Олексієві Тамара вишили сама.
"Бійці на загал видаються брутальними — така в них репутація. Натомість у побуті вони — прості чоловіки, які мають свої страхи та переживання, а інколи бувають безпорадними й беззахисними. Коли Олексій робив мені пропозицію, дуже хвилювався, йому не вдавалось витягнути з кишені каблучку і дібрати правильні слова. Я тоді була найщасливішою жінкою на світі", – пригадує Тамара.
Згодом у подружжя народився син Назар. 20 лютого 2022 року йому виповнилось три роки. "Олексій завжди намагався взяти відпустку на цей час, щоб побути разом із сім’єю. Переживав, щоб російське вторгнення не розпочалось перед днем народженням дитини. На той час чоловік уже був у полку "Азов". Це був його перший контракт, який мав закінчитися у березні цього року. 23 лютого 2022-го він за наказом командира поїхав назад у Маріуполь. Зранку наступного дня одразу з потяга вирушив на бойові позиції. Навіть не встиг заїхати за речами на базу", — розповідає Тамара.
Олексій дзвонив рідним, поки у Маріуполі був телефонний зв’язок — до 3 березня. Потім писав у телеграмі. "10 березня він отримав поранення і тиждень не виходив на зв’язок. Я телефонувала керівництву "Азова" і вже через них дізнавалась, як Олексій. Згодом було ще декілька випадків, коли чоловіка не було на зв’язку. А потім він пропав назовсім", — розповідає жінка.
Про загибель чоловіка Тамара Яніна дізналася з інтернету. Набрала запит у ґуґлі й першим з’явився пост із чорно-білою фотографією та підписом про загибель Олексія Яніна із позивним "Індєєц".
"Сказати, що я була шокована — не сказати нічого. Думала, це прикра помилка. Я знала хлопця, який написав цей пост, подзвонила його дружині. Вона сказала, що їй шкода, що вона б хотіла, аби це виявилося неправдою. 9 квітня мені зателефонували з патронатної служби та повідомили, що Олексій загинув 7 квітня", — ділиться Тамара.
"До сьогодні тіло Олексія не привезли. Дізналася, що він був у човні у гирлі річки Кальміус, десь за 300 метрів у бік моря. Човен вибухнув і невідомо, скільки життів забрав. Уже скоро рік, як чоловіка немає, а я досі не можу поховати його як героя. Це дуже болить”, — розповідає Тамара. — Він пів життя провів біля води, і так сталося, що вода його і забрала. Це мене трішки заспокоює, що він потрапив в улюблену стихію. Сподіваюсь, все сталося раптово, він не мучився і не був катований".
Читайте також: "Звук літака. Лунає свист. Чоловік поряд закриває мене собою" — історії свідків бомбардування маріупольського Драмтеатру
Тамара пригадує, що після новини про загибель чоловіка протягом місяця безперестанку плакала. "Відводила сина у дитячий садочок, приходила додому і ревіла, а ввечері йшла забирати сина. Одного дня задумалась: у мене є дім, друзі, улюблене горнятко та каструля борщу, натомість є жінки з дітьми, які втратили коханого чоловіка і не мають нічого. У багатьох маленькі дітки й немає змоги працювати. На що вони живуть?", — говорить жінка.
Вона написала пост у спільному із родинами загиблих оборонців Маріуполя чаті, що може допомогти побутовою хімією та необхідним речами. У соцмережах зробила допис про родини, які потребують допомоги.
"Мене відразу закидали листами. Незнайомі люди писали, що куплять дітям іграшки, книжечки, одяг, продукти. Я була щаслива стати ланкою між людьми, які потребують допомоги й тими, які можуть її надати. З травня 2022-го до січня 2023 року діяв імпровізований склад, в якому зберігалась побутова хімія, продукти, одяг для батьків і дітей. Ми формували пакунки та декілька разів на місяць відправляли їх сім’ям. Намагались закривати всі запити. Одну зі своїх карток виділила для донатів, мала змогу переказувати родинам допомогу — 5 000 гривень у місяць. Наприкінці року у моєму списку було понад 25 родин", — розповідає Тамара.
У лютому жінці запропонували очолити департамент допомоги родинам загиблих військових благодійного фонду, запуск якого відбудеться у березні. Також Тамара буде головою його наглядової ради.
"Займатимусь родинами загиблих героїв, у першу чергу — дітьми. З часом плануємо розширити діяльність і допомагати ще й батькам загиблих Героїв, адже вони не менше цього потребують, — ділиться планами Тамара. — Хочеться піклуватися про родини, які втратили у цій війні найближчих і найрідніших людей".
Тамара сподівається, робота у фонді допоможе їй систематично допомагати сім’ям загиблих військових.
"Ми ще не анонсували роботу фонду, але маємо у списку вже понад 60 родин, — розповідає. — Залишатись у волонтерстві надихає розуміння того, що ця робота насправді важлива. Саме зараз зрозуміла глибину вислову: "Хто, як не я?". Прагну зменшити біль сімей, які втратили близьких на війні. Я знаю, що це таке — втратити кохану людину. Часто з дружинами загиблих Героїв стаємо подругами, адже добре розуміємо одна одну. Волонтерство вчить любити людей безумовно".
Авторка: Катерина Москалюк.
Читайте також
- Як українські військові обороняють Бахмут — Фоторепортаж
- За Херсон до останнього. Історія подвигу та загибелі оборонців Бузкового парку
- Поки ми живі. Три історії про ціну великої війни
- "Побратими змінюються на очах". Як військовому впоратися зі стресом на передовій