Волонтери мають один з найвищих рівнів довіри в українському суспільстві. Вони допомагають переселенцям, закуповують та доставляють на лінію фронту зброю та медикаменти, організовують постачання гуманітарної допомоги зі всього світу, відновлюють зруйновані росіянами міста та можуть дістати навіть супутник. До Дня незалежності України розповідаємо 5 історій про українців, які допомагають країні та своїм прикладом надихають інших.
Жінки Івано-Франківщини перегнали з Європи понад 100 машин швидкої допомоги для фронту
Міжнародна благодійна організація "Благодійний фонд Долини" (Івано-Франківська область) з 2016 року надавала гуманітарну допомогу лікарням, будинкам для людей похилого віку та іншим, хто її потребував. З початком повномасштабної війни дівчата почали переганяти габаритні авто з Європи до України.
"На початку війни ми отримували запити від європейських партнерів стосовно гуманітарних вантажів. Ми перевозили та відправляли далі їжу, одяг тощо. А от із середини березня перед нами постав новий виклик. Асоціація "Медична та благодійна допомога Франція — Україна" запропонувала зайнятися транспортуванням машин", — Леся Мураль, засновниця "Благодійного фонду Долини".
Автівки з Європи в Україну переганяли місцеві жінки. За 4 місяці повномасштабних боїв вдалося перевезти 95 автівок з Франції. 75 з них — це обладнані карети швидкої допомоги, 20 — авто для перевезення людей з інвалідністю. Зазвичай дівчата збираються в Долині, сідають у бус і вирушають у Румунію. Там їх зустрічають партнери й автівки.
"Коли ми в такому жіночому складі приїхали вперше до Румунії, французи, які нас там зустрічали, були шоковані. Не могли повірити, що приїхали жінки, думали, що на них чекає зустріч із чоловіками. Дивилися на нас захопленими очима. А коли ми поверталися вже сидячи за кермом автівок, на кордоні румуни вишикувалися, зробили нам коридор і проводжали нашу колону оплесками. То був такий сильний момент підтримки та солідарності", — пригадує Леся.
Читайте також: ICEYE. Чи допоможе Україні фінський супутник, який придбав Притула
18-річний хлопець став опікуном чотирьох дітей і відкриває фонд допомоги переселенцям
До війни родина В’ячеслава жила на Донеччині: він, мама і ще четверо братів і сестер. Хлопець — найстарша дитина в родині, з 12-ти років багато працював і допомагав мамі. Повномасштабне вторгнення зруйнувало життя родини. На їхнє подвір’я прилетіла ракета. Мама померла за кілька хвилин на руках 18-річного сина. Хлопець поховав її під обстрілами, зібрав найнеобхідніше та вивіз братів та сестер в безпечне місце.
Зараз їхнє село окуповано, будинок зруйновано, а В’ячеслав із сестрами та братами живе в гуртожитку Дрогобича Львівської області. Діти неповнолітні, тож, щоб їх не розлучили, В’ячеслав оформив документи й у 18 років став опікуном чотирьох дітей.
"Нам надали житло в гуртожитку, допомогли з оформленням документів на опікунство дітей і з виплатами на них. Багато людей телефонували, приходили знайомитися і допомагали фінансово. Багато хто скидав гроші на картку. Я безмежно вдячний місцевим і людям з усієї України за таку підтримку. І не лише матеріальну, але й моральну", — каже В’ячеслав.
На ті кошти, що надавали люди, хлопець купив дітям одяг, їжу, шкільне приладдя. Зараз В’ячеслав працює над створенням власного доброчинного фонду. Також він з братами та сестрами їздить у місцеві дитячі будинки, дарує дітям подарунки, відправляє гуманітарну допомогу в гарячі точки.
"Хтось збирає діаманти, а я отримую задоволення, коли бачу радість і вдячність людей. Ми з мамою завжди намагалися допомагати іншим. Також сили мені надають очі й усмішки моїх дітей. Щоранку вони заряджають мене любов’ю, і це для мене найкраща мотивація жити та допомагати іншим", — каже В’ячеслав.
Прочитати повну історію можна в Instagram та Facebook.
Читайте також: Спасти всіх. Як працюють рятувальники Миколаєва під час війни
Рієлторка з Рівненщини безплатно розмістила понад 200 сімей переселенців
Від початку війни Лілія знайшла житло для більш ніж 200 родин, які тікали від війни. Спочатку багато людей було з Київської області, потім настала черга Харкова, слідом Запоріжжя, Миколаєва, Маріуполя, Сєвєродонецька. Когось вдалося поселити в містах, когось — у селах Рівненської області. Лілія розповідає, що облаштоване житло швидко закінчилося ще на початку війни. Тому довелось взятися за старі сільські хати.
"Я знаходжу старі будинки, в яких ніхто не живе по кілька років, отримую дозвіл від господарів, купую побілку, фарбу, необхідні матеріали, заручаюся допомогою волонтерів чи переселенців, і ми разом приводимо ці будинки до ладу. Потім заселяємо людей", — розповідає Лілія.
Та одна справа заселити, а інша, як цим людям жити далі. Тож жінка намагається ще й допомагати переселенцям із їжею, одягом, роботою.
"Мене приємно вражає, що задля допомоги іншим місцеві об’єднуються, привозять гроші, продукти. Та навіть самі переселенці допомагають одне одному. Ось, наприклад, до нас звернулася жінка із сімома дітьми, яка була вагітна восьмою. Її чоловік на фронті. Вони приїхали до нас зі сходу голі, босі. Ми знайшли житло, трохи допомогли з продуктами й одягом. Коли жінка більш-менш оговталась, прийняла в себе ще одну переселенку з трьома дітьми", — розповідає Лілія.
У родинах, яким допомогла Лілія, від початку війни вже народилося сім діточок.
Прочитати повну історію можна в Instagram та Facebook.
Читайте також: "Падаю біля "швидкої", на колінах повзу у підвал" — історія лікарки з Києва
Коваль з Лисичанська, в якого згорів дім, відкрив "Майстерню вдячності" на Буковині та пише вірші про Україну
Ігор Гончаров до початку війни жив і працював ковалем у Лисичанську. З 24 лютого він разом з сім'єю 44 дні знаходився у місті, де щодня було чути вибухи. Коли закінчилися продукти, гроші та зникло електропостачання, родина вирішила їхати.
На Буковині чоловік почав волонтерити, і разом з іншими переселенцями відкрив майстерню. На створення "Майстерні Вдячності" чоловіка надихнули місцеві, які допомогли влаштуватися та забезпечили усім необхідним.
"За місяць ми зробили все необхідне, аби тепер виробляти готові речі: паркові стільці, лавки, альтанки. У нас великі плани, аби зробити щось гарне для міста", – каже Ігор.
Чоловік вірить, що підтримка мистецтва та творчого ремісництва є вкрай важливими, навіть під час війни. Він також пише вірші, в яких передає почуття до України.
"Горить земля, моя ріднесенька земля…
Душа її палає.
І на малюнках сльози ллють червоні олівці.
А на Луганщині батьків могилка заростає.
Туди, на жаль, нема шляху, бо місто у кільці".
"Коли Україна переможе, в першу чергу хотілося б з’їздити додому. Але один дім згорів, залишилася половинка другого — ми не знаємо, що нас чекає… Але зараз багато планів, хотілося б віддячити людям, які роблять добро", – говорить чоловік.
Окупанти знищили найбільший в Україні зал ММА, тепер його відновлюють на Закарпатті
Найбільший в Україні зал змішаних єдиноборств знаходився в Харкові. Під час боїв він був вщент розбитий. "В нашому залі тренувалась збірна України. Ми виховали багато майстрів спорту і чемпіонів України. Але зараз під час російської агресії зал зруйновано: 5 бомб із двох літаків. За підтримки голови Закарпатської обласної федерації робимо зал у Мукачево. Нам вдалося врятувати обладнання зі знищенного залу, та плануємо, щоб на Закарпатті була сильна команда", — розповідає віцепрезидент Національної Федерації змішаних єдиноборств ММА України Антон Бланк.
Зараз Антон займається ремонтом приміщення для Центру єдиноборств, а також проводить заняття для дітей-сиріт і дітей-ВПО: "Тренування не повинні зупинятися навіть під час війни. Треба давати надію на майбутнє спортсменам, дітям. Спорт цю функцію виконує. Цей регіон мені сподобався, сподобалися люди. Дуже спортивний регіон".
"З відкриттям центру змішаних єдиноборств ММА, думаю, тут з'являться багато своїх зірок, чемпіонів. Найближчим часом ми плануємо провести чемпіонат України серед дорослих у Мукачево. Тому тренуємось разом: і місцеві спортсмени, і переселенці. Гадаю, в українців велике майбутнє. Зараз світ тільки про нас і говорить. Тому всі мають щось робити для нашої перемоги", — каже Антон.
Чоловік разом зі спортсменами займається волонтерством. Зі складу в Ужгороді вони передають гуманітарну допомогу в Харків. Там у спортзалах розміщуються склади. Звідти спортсмени роблять адресну доставку людям, які потребують допомоги.
Матеріал підготовлений в межах проєкту "Пліч-о-пліч" — про українців, які, покинувши свої домівки через повномасштабне вторгнення РФ, почали нове життя на заході, допомагаючи місцевим та країні. Проєкт реалізується за участі Рівненської, Тернопільської, Івано-Франківської, Львівської, Закарпатської, Чернівецької, Волинської ОДА та підтримки USAID. Слідкувати за історіями героїв можна в Instagram та Facebook.
Читайте також
Літо. Табір. Війна. Як у Макарові відновлювали пожежну частину
"Допомога комусь найперше допоможе вам" — науковці-волонтери, що працюють з дітьми-переселенцями
"Удари сипались з усіх сторін". Історії волонтерів, які сто днів провели в Оленівці