У світі 16 листопада відзначається Міжнародний день боротьби з анорексією — психічним станом, який, за даними ВООЗ, належить до групи розладів харчової поведінки та характеризується навмисним обмеженням у їжі, патологічним страхом набрати вагу та спотвореним сприйняттям власного тіла. Цей день привертає увагу до розладів харчової поведінки, важливості ментального й фізичного здоров’я та підтримує людей, які стикнулися з РХП.
Попри уявлення, що це лише "бажання схуднути", анорексія — складне захворювання, яке має глибоке психологічне коріння і може призвести до серйозних медичних наслідків та навіть смерті.
Дослідження показують, що найчастіше нервова анорексія розвивається у віці від 14 до 18 років, а найбільш вразливими є дівчата-підлітки та жінки до 25 років.
Також це захворювання має найвищий ризик смертності серед усіх психічних розладів. Основними причинами смерті є серцево-судинні ускладнення, виснаження організму та самогубства.
Суспільне Культура розповість, як спершу анорексія зародилася у релігійному контексті, а згодом худорлявість стала трендом та каноном краси. Проте за "ідеалом" стрункості приховується трагічна реальність, адже анорексія руйнує психіку й забирає життя людей у всьому світі.
Ранні випадки захворювання
У середньовічній Європі відмова від їжі часто вважалася знаком святості або духовного очищення та мала назву anorexia mirabilis ("анорексія свята"). Сьогодні дослідники в такій поведінці бачать прояви перших форм нервової анорексії — патологічним станом, який характеризується поступальним зниженням маси тіла внаслідок втрати апетиту. Хоча мотивація у середньовічних жінок була релігійною, а не психологічною.
Один із найдавніших зафіксованих випадків анорексії стався в Тоскані в XIV столітті з італійською дипломаткою та релігійною діячкою — святою Катериною Сієнською. З підліткового віку вона почала дотримуватися суворих постів, спочатку обмежуючи себе в м’ясі, потім у хлібі, а згодом — майже в усій їжі. Єдиною "поживою" Катерини залишалася Євхаристія (святе причастя), яке вона сприймала як духовну їжу. Її раціон складався з води та овочів, і до 33 років вона заморила себе голодом до смерті. До кінця життя вона була настільки виснаженою, що не могла стояти або ходити без сторонньої допомоги.
У часи вікторіанської епохи стали популярними так звані fasting girls ("дівчата, що постять"), яких у народі часто сприймали як миротвориць та "диво Боже".
У грудні 1869 року в маленькому селі Уельсу батьки дівчинки Сари Джейкоб стверджували, що їхня донька прожила два роки, не торкаючись жодного шматочка їжі. Наукова спільнота з великим скепсисом сприйняла цю заяву та вирішила перевірити це. За дівчинкою встановили цілодобове медичне спостереження і через шість днів від початку двотижневого експерименту ситуація почала виходити з-під контролю. Медсестри, пильність яких була спрямована на виявлення будь-яких спроб обману, почали хвилювалися за 12-річну Сару, яка слабшала, мерзла і виглядала так, ніби могла померти від голоду.
Цей випадок активно висвітлювали газети по всій країні, хоча Сара Джейкоб не була першою fasting girl у Великій Британії чи у світі. Більшість лікарів були переконані, що завдяки милості Божій вижити абсолютно неможливо — "відчутний абсурд, що суперечить всім відомим законам і досвіду".
У 2022 році Netflix презентував фільм "Диво" режисера Себастьяна Леліо. Сюжет трилеру нагадує подібну історію, де події відбуваються у 1862 році в ірландському селищі, в яке відправляють медсестру Елізабет Райт, щоб вона стежила за дівчиною, яка ніби харчується "манною небесною".
У ті часи відмову від їжі лікували у шпиталі: "моральними методами" пацієнта вмовляли їсти, якщо це не вдавалося — то годували примусово через зонд.
Медичне відкриття анорексії
Перший відомий клінічний опис анорексії зробив англійський лікар Річард Мортон у 1689 році. У своїй праці він описав випадки "нервових сухот", що переважно виникали у підлітків та молодих жінок, проявляючись різким схудненням, втратою апетиту, загальною слабкістю, блідою шкірою та припиненням менструацій.
У 1873 році вчені Вільям Ґалл із Великої Британії та Шарль Ласеґ із Франції описали хворобу, яку вони назвали "anorexia nervosa" (анорексія нервова), підкресливши її психогенний характер.
Обидва дослідники відзначали у своїх спостереженнях виснаження, надмірні фізичні навантаження, відмову від їжі, відсутність менструації та задоволення пацієнтки своїм станом.
Вільям Ґалл описав анорексію нервову як окремий медичний розлад, відділивши її від інших форм виснаження. Він звернув увагу на те, що хвороба вражає переважно молодих жінок, характеризується екстремальною втратою ваги, слабкістю та страхом набрати вагу. Також британський лікар зосередився на вивченні фізичного стану пацієнток.
"Відсутність апетиту, я вважаю, зумовлена хворобливим психічним станом, я не спостерігав у цих випадках жодного шлункового розладу, до якого можна було б зарахувати це… Суб'єкти цього захворювання переважно жіночої статі, у віці від 16 до 23 років… На моєму досвіді принаймні один випадок фатального завершення цієї хвороби. Коли виснаження досягає крайньої міри, може виникнути набряк нижніх кінцівок, у пацієнтки може бути безсоння, прискорення пульсу, а смерть наближається через симптоми слабкої гарячкової реакції", — описував Ґалл.
Шарль Ласеґ у своїх висновках спирався на вісім випадків і описав початок стану, коли пацієнтка поступово зменшує споживання їжі та стає дедалі суворішою до свого раціону. Французький психіатр акцентував на психологічних аспектах захворювання, зокрема на соціальних і сімейних проблемах, що впливають на розвиток анорексії. Багато спостережень Ласеґа залишаються актуальними й у наш час, серед яких хронічний перебіг захворювання та те, що успіх лікування регулярно чергується з невдачею.
Тренд на худорлявість у XX столітті
У 1920-х роках після Першої світової війни ідеалом жіночої краси стала струнка фігура з "хлопчачими" рисами. Цей образ отримав назву "la garçonne" ("дівчина-хлопчик"), після виходу однойменного роману французького письменника Віктора Марґерітта. Цей термін асоціювався зі свободою жінки від традиційних ролей в суспільстві, але водночас започаткував нову епоху, коли худорлявість ототожнювалася з красою, молодістю та успіхом. Іконами цієї доби стали американські акторки Луїза Брукс та Клара Боу.
Журнали 1920-х регулярно публікували статті про користь вправ для зменшення об’ємів тіла серед молодих жінок. У текстах давали поради для підтримки фігури, "корекції" тіла за допомогою білизни, вправ та інших спеціальних методів.
У 1924 році американський Vogue писав: "В основі краси лежить гарна фігура. Адже це єдина риса, яка домінує та визначає жіночу привабливість".
Щоб відповідати стандартам краси, жінки туго бинтували груди, обмежували себе в їжі, займалися танцями та гімнастикою не лише для здоров’я, а й щоб схуднути та підтримувати стрункий і прямий силует.
Дослідники зазначають, що саме в цей час виникли перші соціальні передумови до анорексії, коли худорлявість перестала бути лише модним трендом і почала сприйматися як моральний ідеал, символ сили волі та успіху.
У 1936 році американська акторка театру і німого кіно Ірен Фенвік померла внаслідок ускладнень нервової анорексії, яку на той час називали "overdieting" (надмірна дієта). Цей випадок став одним із перших задокументованих летальних випадків анорексії серед відомих людей.
Протягом наступних кількох десятиліть уявлення про жіночу красу змінювались. Новим символом привабливості стали форми Мерилін Монро, Софі Лорен та Елізабет Тейлор — округлість тіла знову асоціювалась зі здоров’ям та жіночністю.
Подібне уявлення про красу існувало й раніше. Від часів Античності та особливо в епоху Відродження помірна повнота вважалася ознакою здоров’я, родючості та достатку.
Проте вже у 1960-х роках у моду повертається аномальна худорлявість, обличчям якої стала британська модель Твіґґі. Зі зростом близько 170 сантиметрів вона важила лише 42 кілограми. Образ дівчини з короткою стрижкою, великими очима та майже дитячою фігурою став символом 60-х та 70-х років.
Глянцеві журнали, реклама і кіно підхопили цей тренд, просуваючи новий стандарт краси — тіло без вигинів, із вузькими стегнами та пласким животом. У цей час з’являється поняття "синдрому Твіґґі" — соціального явища, коли культ худорлявості ставав нав’язливою ідеєю, що призводила до психологічних і фізичних розладів. Наслідуючи модель, жінки дотримувались жорстких дієт та займались фізичними вправами, що в багатьох випадках призводило до анорексії та інших проблем зі здоров’ям.
Медики повідомляли, що голодування ставало причиною серйозного виснаження, порушень серцевого ритму та летальних випадків. У США та Великій Британії реєстрували смерті молодих дівчат у віці 15–24 років від ускладнень через обмеження харчування, але їхні імена часто не публікували з етичних причин.
Леслі Лоусон (справжнє ім’я Твіґґі) зазначала, що її худорлявість зумовлена генетикою — вона ніколи не прагнула схуднути навмисно. За словами моделі, саме медіа перетворили її на символ анорексії, хоча це не відповідало дійсності: "Я їла як кінь. Мене звинувачували в анорексії, але я їла багато… Це не моя провина. Все, що сталося, створили медіа. Не я".
Культ худорлявості має фатальні наслідки, підтвердженням цього стала смерть співачки Карен Карпентер — 32-річна артистка померла від серцевої недостатності, яку спричинила анорексія, 1983 року.
Анорексія у Голлівуді
Проблема анорексії у Голлівуді почала привертати увагу з середини XX століття. Стандарти краси тиснули на акторок: худорлявість стала не лише естетичним критерієм, а вимогою для жінок, якщо вони хотіли досягти успіху в кіноіндустрії.
Одна з найвідоміших акторок Голлівуду середини XX століття Одрі Гепберн мала складні стосунки зі своєю вагою та харчуванням. У дитинстві вона пережила голод під час Другої світової війни в Нідерландах і цей досвід вплинув на її подальше життя.
Шанувальники пам’ятають Гепберн як жінку з витонченою, тендітною фігурою, проте протягом життя вона боролась зі страхом набрати вагу, та не розповідала про це на широкий загал. Одрі страждала від РХП й анорексії, ретельно контролювала харчування, інколи відмовляючись від їжі або суворо обмежуючи раціон, щоб відповідати голлівудському ідеалу.
Лауреатка премій "Оскар" та "Золотий глобус", акторка Джейн Фонда понад два десятиліття протистояла булімії та анорексії: розлад харчування почався ще у 20 років. "Я була нещасною. Думала, що не доживу до 30", — згадувала Фонда.
Вона пов’язувала свій стан із важким дитинством, ранньою втратою матері, тривожністю, вимогами до зовнішності в Голлівуді та бажанням бути ідеальною для всіх. У 40 років Джейн Фонда звернулася до фахівців, поступово навчилася приймати себе та бачити власну цінність не через призму зовнішності.
Сьогодні 87-річну акторку найбільше турбує тиск соцмереж і стандартів краси на молодь: "Розлади харчової поведінки залишаються проблемою для молодих жінок. Я більшу частину свого життя долала об'єктивацію і відчуття, що мене не люблять, якщо я не худа… Я боюся за молодих жінок, соціальні мережі можуть зробити їм гірше".
Однак були й зірки, яким не вдалося подолати РХП та анорексію. Однією з них стала акторка та співачка Джуді Ґарленд. У підлітковому віці вона підписала контракт із впливовою студією Metro‑Goldwyn‑Mayer (MGM).
Керівники студії називали Джуді "товстою, маленькою свинею з кісками" та постійно контролювали її вагу й раціон. З юності акторці радили вживати стимулятори, щоб підтримувати енергію під час виснажливих зйомок, та барбітурати, щоб вона могла засинати після важкого робочого дня. Згодом у Ґарленд сформувалась залежність від цих препаратів. Молодій дівчині наказували харчуватися переважно курячим супом, пити чорну каву, курити сигарети, а також приймати таблетки, щоб пригнічувати апетит.
Джуді Ґарленд померла у 47 років — офіційною причиною визнали передозування барбітуратами, але біографи пов’язують смерть із розладами харчування та психологічними травмами від голлівудських дієт.
Американська акторка і модель 1960-х років Едіт Седжвік була легендою свого часу, музою Енді Воргола та іконою стилю. Водночас Едіт тривалий час страждала від анорексії та мала залежність від алкоголю й наркотиків. Ці труднощі вплинули на її здоров’я і зрештою призвели до передчасної смерті у 1971 році, коли їй було лише 28 років.
Знаменитості, в яких підозрювали анорексію
Анорексію підозрювали в багатьох зірок через різке схуднення та нездоровий вигляд, однак самі вони не підтверджували цього.
Вага та раціон Наталі Портман активно обговорювались у медіа. Для ролі балерини у фільмі "Чорний лебідь" акторка скинула приблизно 9 кг за шість місяців і визнавала, що змушувала себе бути голодною та працювати 16 годин на день.
"Це виглядало огидно. Були деякі ночі, коли я думала, що буквально помру. Це був перший раз, коли я зрозуміла, що сильна зануреність у роль може вибити тебе з ладу", — згадувала Наталі Портман.
Анджеліна Джолі також неодноразово ставала об’єктом обговорень через свою худорлявість. Особливо у 2000-х роках фанати та журналісти підозрювали Джолі в анорексії, коли вона стрімко схудла. Причинами цього називали як сильний стрес та психологічні труднощі, так і суворі дієти, на яких сиділи акторка для підтримки форми або під час підготовки до ролей.
Колеги Джолі говорили, що "Енджі виглядала болісно худою" та зазначали, що іноді вона забувала про повноцінні прийоми їжі, а коли їла, то обмежувалася невеликою кількістю горіхів та ягід. У деякий період її добовий раціон становив близько 600 калорій.
Британська співачка та дизайнерка Вікторія Бекгем привертала увагу через різку втрату ваги, через що медіа писали про можливу анорексію. За даними журналістів, вона обмежувала харчування, особливо під час кар’єри в Spice Girls та підготовки до показів мод. Вікторія ніколи не підтверджувала діагноз анорексії, лише говорила про важливість дисципліни у житті. Лише у 2025 році Бекгем зізналася, що раніше ніколи не говорила про свої труднощі: "Коли у вас розлад харчової поведінки, ви дуже добре вмієте брехати. Гадаю, це було зі мною все моє життя".
Леді Ґаґа у різні періоди кар’єри стикалася з критикою через струнку фігуру. Особливо худорлявість помічали під час гастролей та підготовки до концертних турів. Співачка заперечувала анорексію, але згадувала, що з дитинства мала РХП та хотіла бути "худою, маленькою балериною". Леді Ґаґа визнавала, що стрес і вимоги музичної індустрії призводили до надмірного контролю ваги, суворої дисципліни у харчуванні та "дієтичних війн". Проте із часом вона навчилася приймати себе.
Анорексія у моделінгу
Ера "героїнового шику" в модельному бізнесі, яка припала на 1990-ті та 2000-ні роки, стала однією з найсуперечливіших у світі моди. На початку 2024 року цей тренд знову набув популярності у соціальних мережах, але протримався недовго.
У 90-х образ хворобливо худої, втомленої та блідої жінки активно просувався в журналах, рекламних кампаніях та на фешн-показах, що викликало хвилю критики через романтизацію анорексії та залежностей.
Обличчям моди того часу була британська модель Кейт Мосс, яка уособлювала нову "естетику", а її фраза "Ніщо не смакує так добре, як відчуття себе худою" посилила культ виснаження серед молоді.
Медики й психологи почали відкрито говорити про те, що подібні стандарти краси штовхають молодих дівчат до розладів харчової поведінки.
Більшість моделей стверджували, що їхня стрункість є природною і вони майже не докладають особливих зусиль, щоб підтримувати таку форму. Вони запевняли, що не дотримуються жорстких дієт, а їхня худорлявість — результат "гарної генетики" та активного способу життя.
У 2000-х роках мода на надмірну худорлявість почала набувати трагічних наслідків — у світі фіксували випадки смерті моделей через критично низьку вагу.
У 2006 році 22-річна уругвайська модель Луїсель Рамос втратила свідомість просто під час показу і померла від серцевої недостатності, спричиненої виснаженням. Раціон дівчини складався лише з листя салату та дієтичних напоїв. Через пів року трагедія повторилася — її молодша сестра, модель Еліана Рамос також померла від наслідків анорексії.
Того ж року померла 21-річна зірка модного дому Armani Ана Кароліна Рестон — від поліорганної недостатності, спричиненої анорексією та виснаженням організму. На момент смерті вона важила близько 40 кг зі зростом у 174 см. За свідченнями родичів, модельне агентство постійно натякало на необхідність схуднути ще більше, щоби не втратити роботу. Дівчина харчувалася яблуками, помідорами та пила фруктові фреші.
У 2007 році українська модель Наталія Гоцій опинилася в центрі скандалу через свій вигляд на показі Guy Laroche. Фото На знімках українка виглядала надзвичайно виснаженою: її обличчя було дуже худе, а кістки виступали через шкіру.
Гоцій згадувала, що майже рік вона харчувалася склянкою малини, 5 креветками та лимонним соком. Через роки модель дивується, як організатори показу дозволили їй вийти на подіум у такому стані.
"Все моє тіло було покрито ранами. Я можу лиш уявити, що було у мене всередині. Агентство, звичайно, бралося мене лікувати. Я працювала з психологом. Також щоранку мені привозили сумку з їжею, в ній був мій раціон на весь день. До мене навіть приставили людину, яка стежила, щоб я їла", — розповідала українка.
Випадки смертей та явно вираженої анорексії серед моделей викликали широку дискусію про шкідливі стандарти індустрії моди, які змушували дівчат жертвувати здоров’ям заради роботи на подіумі чи фотосесій. Деякі модельні агенції та організатори показів запровадили нові правила: забороняли моделям із критично низькою вагою працювати, а для допуску до роботи почали вимагати медичні довідки про задовільний стан здоров’я.
Найвідоміша кампанія проти анорексії
У 2007 році французька модель і акторка Ізабель Каро очолила рух проти анорексії, знявшись у рекламній кампанії бренду No.l.ita "No Anorexia". Жінка постала оголеною з випненими кістками, чим шокувала публіку й привернула увагу до небезпеки захворювання.
Каро публічно зазначала, що використала власні страждання, щоб показати, до чого може призвести гонитва за ідеалом.
"Я занадто довго приховувала себе. Тепер я хочу показати себе без страху, хоча знаю, що моє тіло викликає огиду. Я хочу одужати, тому що люблю життя. Я хочу показати молодим людям, наскільки небезпечна ця хвороба", — говорила модель.
Ізабель страждала на анорексію з 13 років: вона з’явилася через проблеми в сім’ї, надмірну опіку та бажання бути кращою. У книзі під назвою "Маленька дівчинка, яка не хотіла товстіти", що вийшла у Франції 2008 року, авторка описала свій контроль над їжею, психологічні наслідки та спроби повернутися до нормального життя.
Ізабель Каро також закликала дизайнерів та очільників модних будинків піклуватися про своїх працівників. Джорджіо Армані коментував, що зображення Каро є доречним способом змусити людей обдумати небезпеку анорексії. А дизайнери Доменіко Дольче та Стефано Ґаббана казали: "Нарешті хтось говорить правду про анорексію".
Після років лікування анорексії 28-річна Ізабель Каро померла 17 листопада 2010 року.
Лікування анорексії
Анорексія — це складний психологічний розлад, який впливає як на ментальний, так і на фізичний стан людини й вражає серцево-судинну систему, кістки та гормональний фон. Тому лікування анорексії — це не "просто почати їсти", а комплексна, тривала робота з психікою, тілом та соціальним середовищем пацієнтки чи пацієнта.
Анорексія проявляється низкою фізичних, емоційних та поведінкових симптомів. До основних ознак належать: суттєва втрата ваги, надмірне занепокоєння через їжу та власну фігуру, уникання прийомів їжі, надмірне фізичне навантаження, порушення менструального циклу в жінок, слабкість, ламкість кісток та випадіння волосся. Крім того, людина може відчувати тривогу, ізольованість, провину або сором після їди, а також не сприймати вигляд власного тіла.
За перших ознак анорексії важливо звернутися до психіатрів, психотерапевтів або спеціалістів з розладів харчової поведінки, а у разі серйозних фізичних ускладнень — до терапевтів чи гастроентерологів. Рання діагностика та комплексне лікування під наглядом професіоналів значно підвищують шанси на успішне одужання.
Передусім людині допомагають поступово відновити нормальну вагу та встановити збалансований харчовий режим. Фахівці розробляють індивідуальний план, який поступово підвищує калорійність раціону, щоб організм звикав до нормального харчування без стресу для травної системи.
Одночасно лікарі слідкують за роботою серця, печінки, нирок та електролітним балансом. За потреби, призначають вітаміни й мінерали, а також лікують супутні проблеми, щоб підтримати фізичне здоров’я на всіх рівнях.
У реабілітації важливу роль відіграє робота із психологами або психотерапевтами. Робота може відбуватись за різними психотерапевтичними підходами, зокрема когнітивно-поведінковою терапією (КПТ), груповою та сімейною терапією, які спрямовані на зміну деструктивних переконань про їжу та тіло, відновлення соціальних навичок і емоційного балансу, а також залучення близьких до підтримки здорових харчових звичок і мотивації до одужання.
Одним із ключових аспектів лікування анорексії є підтримка пацієнтів з боку родини та друзів, а не засудження, критика чи недоречні коментарі щодо зовнішності. Емпатія, розуміння та терпіння допомагають людині відчувати безпеку, знижують тривогу і сприяють поступовому відновленню фізичного та психологічного здоров’я.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
