Діана Ділерман побувала у Сараєві та розповідає для Суспільне Культура, як місцеві пам'ятають Сребреницю.
Вузькими серпантинами минають кортежі автівок. Сьогодні дороги на сході Боснії і Герцеговини переповнені. Місцеві жителі, високопосадовці та мусульмани з інших країн їдуть до села Поточари, площею менш як 5 квадратних кілометрів. Там розташований меморіал жертвам геноциду в Сребрениці 1995 року.
У тридцяті роковини вирушаємо туди й ми — українські журналістка, кураторка, мисткиня, а також колумбійська фотографка. Двадцятивосьмирічний водій Адмір Ходжич відверто відповідає на численні запитання про війну. Каже, що батько боронив Сараєво, не постраждав фізично, але має проблеми з психічним здоров'ям. Та не шкодує про свій вибір, бо Сараєво було би чужим.
Після війни східні околиці Сараєва відійшли до Республіки Сербської — одного з двох суб'єктів Боснії і Герцеговини. Так само як і Сребрениця. Тож дорогою до меморіалу трапляються триколори Республіки Сербської, написи кирилицею і політичні плакати з президентом Милорадом Додиком та іншими персонажами. Естетика цих полотен — пози, перенасиченість кольорами та пафосні лозунги — нагадує російську традицію.
У Поточарах зустрічає друг Адміра — двадцятивосьмирічний Ахмед. Він народився в Сребрениці вже після війни, але знає про неї з розповідей батька, який урятувався від страти боснійськими сербами. Ахмед дарує нам вишиті білі квітки із зеленою серединою. Це — символ пам'яті про геноцид у Сребрениці. Квітка уособлює жінок у білих вбраннях, які схилились над труною, за мусульманською традицією вкритою зеленою тканиною.
Разом ми пішки прямуємо до меморіалу повз довжелезний затор. Рухом автівок керує поліція Республіки Сербської. Поліціянти одягнені в блакитні сорочки з коротким рукавом і темні штани, на голові — кашкети. Тепер у поліції служать молоді хлопці, які не застали війни. Ще п'ятнадцять років тому ситуація була інакшою. Ахмед переповідає історії очевидців:
"Із закінченням війни серби, причетні до геноциду, стали до лав поліції в Республіці Сербській. Тому боснійці, які приїжджали на меморіал вшанувати загиблих, проходили повз їхніх вбивць".
У цьому ключова проблема: винуватців не притягнули до відповідальності, вважає Ахмед. Ті, хто розстрілювали, завдавали тортур, ґвалтували, полювали за чоловіками в лісах, продовжили співжиття з боснійцями в одній країні. Несправедливість поглиблює пережиту травму.
Сьогодні на меморіальному кладовищі поховали ще сім жертв. Їхні кістки знайшли в братських могилах лише минулого року. Боснія і Герцеговина системно працює над пошуком зниклих безвісти та разом із міжнародними організаціями запровадила радикальний підхід до ідентифікації — ДНК-тести. Але винуватці злочинів приховали докази. Незабаром після масового вбивства боснійські серби викопували тіла бульдозерами з місць первинного поховання й перепоховували в інших локаціях. Через це останки однієї людини нерідко знаходили в кількох різних ямах.
На офіційній церемонії побували президент Боснії і Герцеговини, прем'єр-міністр Хорватії, очільник Ради Європейського Союзу та інші політики. Нікого з Сербії або Республіки Сербської. Їхні лідери публічно заперечують геноцид, визнаний ООН. Попередній мер самої Сребрениці — боснійський серб публічно стверджує, що деякі могили на меморіальному кладовищі є фальшивими. Риторику заперечення поділяють також Угорщина та Росія.
Через дорогу від кладовища розташований Меморіальний центр жертв геноциду. Його відкрили у 2000 році на місці колишньої фабрики автомобільних батарей, яку під час війни займали нідерландські миротворці ООН. Центр має амбітні цілі: документувати свідчення, вшанувати пам'ять жертв і боротися із запереченням геноциду.
Деякі з дослідників центру самі пережили війну. Під час першого візиту минулого року я розмовляла з куратором інституції Азіром Османовичем, якому вдалося врятуватися від страти в Сребрениці. Йому було тринадцять. Боснійські серби вибирали з натовпу хлопців віком від дванадцяти років. Хлопчик зумів переконати озброєних чоловіків, що він молодший. Забрали його батька, дідуся та далеких родичів. Цілі родини поховані на меморіальному кладовищі в Поточарах. Батькові Азіра вдалося врятуватися, але за десять років після війни йому діагностували ПТСР.
Багато тих, хто вижили, не можуть говорити про пережите. Деякі з них назавжди покинули Сребреницю чи країну. Азір вирішив залишитися й присвятити усе своє доросле життя збору матеріалів та свідчень. Аби припинити заперечення геноциду, він ділився сокровенним з трибуни ООН та із журналістами.
При центрі діє музей, де представлені артефакти, фотографії та відеосвідчення. У великій залі відвідувачам доступна виставка про шлях, який долали чоловіки в липні 1995 року, намагаючись урятуватися. Вони ховалися в густих лісах над річкою Дрина. Убивці виманювали втікачів обманом або нацьковували на них собак.
Посеред залу — довгий прозорий стіл із сотнею пар взуття: старого, прогнилого, вкритого мохом. Тіні від підошов лягають на підлогу, репрезентуючи кроки тих, хто пройшли або не пройшли шлях порятунку. Його також називають "маршем смерті". Саме на цьому маршруті Азір Османович знаходив пари взуття та інші артефакти, представлені на виставці.
У музеї юрма людей завмерла перед екраном. Жінка у сонцезахисних окулярах із покритою головою втирає сльози. На екрані безупинно транслюється хвилинне відео. Боснійський чоловік складає долоні навколо рота і кричить: "Нерміне! Спускайся, тут безпечно! Я з сербами!". Це — Рамо Османович, який кликав свого сина. Боснійські серби пообіцяли їм порятунок, і він повірив. Рамо й Нерміна знайшли у 2008 році — в різних похованнях.
Ззовні поліція Республіки Сербської продовжує регулювати рух. Неподалік від кладовища виринають перші будинки. Фасади деяких і досі зрешечені уламками снарядів. На галявинах перед кожним будинком сидять і відпочивають великі родини — багато хто з них у футболках із написом "Сребрениця". Ахмед також проводить час із друзями та рідними в затінку виноградника. Десять чоловіків сидять за столом, жваво спілкуються, п'ють колу. Вони не звертають уваги на неочікуваних гостей.
"Усі вони мають важку історію", — розповідає Ахмед. Хтось пережив геноцид, хтось зростав у родині його жертв. Зараз ці чоловіки живуть у різних країнах, але зібрались напередодні роковин.
Невдовзі ми прощаємось. Ахмед дає в дорогу п'ять пляшок води — для кожного в автівці. Боснійці гостинні. На прощання він просить надіслати матеріали, які ми підготуємо про Сребреницю. "Мені цікава ваша перспектива", — каже Ахмед.
Знов вирушаємо серпантинами. Хтось в машині каже, що більше не може милуватись зеленими пагорбами, знаючи, що тут відбулось тридцять років тому.
Невдовзі ми зупинились в одному з містечок Республіки Сербської. На заправці відчували на собі здивовані погляди. У сусідньому кафе офіціант запитав: "Ви були в Сребрениці? Навіщо?". Запитання спантеличило. "Якщо ви хочете щось розслідувати, то маєте почути обидві сторони", — продовжив той. Ми одразу вийшли з кафе. Потім зрозуміли, що ті погляди викликала вишита квітка, яку подарував Ахмед.
Одинадцятого липня на радіостанціях не грає музика. Чого не скажеш про Республіку Сербську. На цей день припало і сербське православне свято Слава, тому вулицями ходять вервечки усміхнених людей із запаленими свічками в руках. А в одному з більших містечок хтось запустив феєрверки.
Адмір пропонує зупинитись в іншому кафе.
"Це все ще Республіка Сербська?" — перепитуємо ми. Адмір відповідає схвально.
"Тоді не потрібно", — вирішуємо ми. Він проїжджає кафе і каже: "Мені теж некомфортно тут, але це все ще моя країна".
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: [email protected]
