Життя українського поета, журналіста, активіста руху "шістдесятників" Василя Симоненка тісно пов'язане з Черкасами, хоч і народився він на Полтавщині в селі Біївці, Лубенського району.
До Черкас Василь Симоненко потрапив після закінчення факультету журналістики у 1957 році. 8 січня 2024-го йому могло б виповнитися 89 років.
До річниці з народження Василя Симоненка Суспільне зібрало п'ять фактів із життя поета, що пов'язані з Черкасами.
Після закінчення університету Симоненко переїхав з Києва до Черкас, де працював в обласних газетах "Черкаська правда" і "Молодь Черкащини", пізніше — кореспондентом "Робітничої Газети" в Черкаській області.
1. Люся-малюся
Саме у Черкасах Василь Симоненко зустрів кохання всього свого життя — майбутню дружину Люсю. Письменник був на практиці у редакції газети "Черкаська правда", де і познайомився з молоденькою кур'єркою Людмилою, яку всі називали Люсею. Дівчина припала до серця не тільки Василеві, а і його приятелю Станіславу Буряченку.
Станіслав потім згадував: "Очевидно, Вася більше припав їй до серця. Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію: Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь". У коханні Симоненко зізнався Людмилі словами: "Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся".
Поет називав свою Людмилу ніжно-пестливо – Люся-малюся.
2. Вино "Симоне" — рецепт з Тального
За словами одного із друзів Симоненка, журналіста Миколи Сніжка, якось Симоненко зізнався, як йому вдалося "причарувати" майбутню дружину. Виявляється, не обійшлося без вина з троянд. Коли Василь їздив у відрядження в Тальне, його навчили робити цей напій, а ще – розповіли легенду про садівника, який пригостив вином княжну, і вона в нього закохалася.
"Коли Василь вперше побачив свою майбутню дружину, то купив отакенний кошик троянд, зробив із них вино, пригостив її, і причарував. А ще пообіцяв робити щовесни трояндове вино – щоб закріпити успіх", – пригадував Микола Сніжко.
За його словами, Василь називав своє фірмове вино на французький манір – "Симоне". А дружину Людмилу – Люсьєн.
Микола Сніжко, ще як був живий, поділився рецептом фірмового "Симоне":
"Треба перем’яти з цукром пелюстки троянд. М’яти потрібно руками. Коли пустять сік, додати води. А потім чекати, поки заграє. Тільки треба брати лише рожеві троянди, вони найкраще для вина підходять".
3. Квартира в Черкасах
Будинок, в якому з жовтня 1960 року і до смерті мешкав Василь Симоненко, розташований по бульвару Шевченка та має номер 345. Біля входу — меморіальна дошка з написом: “У цьому будинку в 1959-1963 роках жив поет Василь Симоненко”.
Коли у 1960 році Симоненкові дали квартиру у цьому будинку, перш ніж отримати ключі, він повинен був протягом місяця працювати на будівництві. Цей термін співробітники редакції та Василеві друзі вирішили скоротити до одного дня, відпрацювавши за нього гуртом.
Друг поета Микола Сніжко згадував це помешкання:
“Збудований літерою «П», Симоненків будинок мав великий затишний двір, де було роздолля для дітвори, де пенсіонери «забивали козла», грали в шахи, шашки, доміно, «різалися в карти». Бувало й Василь приєднувався до дідів, спостерігав за грою і сам інколи грав з кимось в шахи. Дуже любив цю гру. Але найбільше йому подобалось слухати дідівську компанію, бо там можна було почути «смачне» слово, цікаву життєву історію, дотепний анекдот, «вловити» тему для вірша. Діди були веселі, по-козацькому підколювали один одного”.
Квартира Василя Симоненка № 129 була на пʼятому поверсі та мала дві кімнати. Там він оселився з дружиною Люсею та сином Олесем. Сюди ж згодом переїхала його мама, коли продали її хату в Біївцях.
Після Симоненкової смерти квартиру розміняли, і мама залишилась в тому ж під’їзді, лише на першому поверсі.
4. Підкова з Дніпра
Улітку 1962 року поет Василь Симоненко з товаришем Миколою Сніжком, їхніми дружинами та дітьми влаштували пікнік на березі Дніпра. Поки жінки варили юшку, чоловіки пішли до води шукати для дітей корчі, схожі на чортиків чи дикобразів. Симоненко намацав під мулом щось тверде і дістав підкову. Забрав її та хотів повісити над дверима помешкання на удачу. Однак дружина запротестувала. Тоді Симоненко приніс підкову в редакцію газети “Черкаська правда”, де працював. Прибив до одвірка. "Сказав, що в кожної хати повинен бути свій оберіг", — пригадав Микола Сніжко. Саме він згодом зняв ту підкову з одвірка.
Нині підкова зберігається у музеї Симоненка, тож кожен може її побачити, а при потребі й доторкнутися та загадати бажання: вона лежить на поличці поруч з рукописами. Кажуть, що якщо дуже захотіти, то може збутися.
До речі, у Василя Симоненка, крім поезій, є й прозові твори. З-поміж них — і "Вино з троянд" та "Чорна підкова" ("… ті, що знаходять підкову, ніколи не думають про того, хто її загубив").
5. Череп з Биківнянського лісу
Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах. Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового поховання жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у Київських лісах.
Враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині Биківнянського лісу він побачив хлопчаків, які грали у футбол. За м’яча їм слугував... череп із діркою в потилиці. Ще два черепи позначали лінію воріт. Про це згадував у своєму щоденнику Лесь Танюк, який з Аллою Горською та Симоненком теж приїхав до Биківні. Після цього Василь разом із іншими членами Клубу складає і надсилає до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам’яті. Такого зухвальства система простити не змогла — за Симоненком встановлюється нагляд.
Помер Симоненко у ніч проти 14 грудня 1963 року.
Через 35 років після смерті в його робочому кабінеті відкрили кімнату-музей. Там досі на столі лежать рукописи віршів, перо, стоїть машинка. Збоку – вішак із плащем і капелюхом. А на полиці шафи – підкова. 8 січня 2024 року музею виповнюється двадцять шість років.
Надсилайте новини про події з життя на Черкащині
