Рецензія на книгу "Заповіти" Маргарет Етвуд: гіноцид перед Його очима

Рецензія на книгу "Заповіти" Маргарет Етвуд: гіноцид перед Його очима

Рецензія на книгу "Заповіти" Маргарет Етвуд: гіноцид перед Його очима

Через тридцять п’ять років після "Оповіді служниці" Маргарет Етвуд написала продовження культового роману. За цей час Служниця стала символом протестних жіночих рухів, її оповідь використовують як метафору свідчення уцілілої, емблематично-червоний колір її довгої сукні то там, то тут промайне – на мітингах про жіноче репродуктивне здоров’я, скажімо, чи в антитрампівських виступах.

Питання не в тім, чи надають визнання літературному твору, коли його включають у політичний контекст. Питання, що тепер з цим нелітературним контекстом робити, читаючи визнаний літературний твір. А можна зробити таке, наприклад: написати в продовженні історії про жінку-жертву роман-свідчення її мучительки. На "Заповіти" Маргарет Етвуд чекали, їх гаряче привітали, їх уважно прочитали – і здивовано поглянули на авторку. Етвуд завжди уміла дивувати.

Гілеад – теократична держава в альтернативній Північній Америці, існувала від кінця 80-х і зазнала краху десь наприкінці ХХІ ст., бо уже в 2195 році Гілеад є предметом історичних студій. Точних відомостей про Гілеад катма; по-перше, це закритий режим, який туристам і дипломатам показував те, що сам волів показати, по-друге, система репресій не тільки регулярно оновлювала державний апарат, а й "підчищала" за людьми документацію, по-третє, Гілеад закінчився масовим бомбардуванням і втратою артефактів та, нарешті, щонайменше половина громадян не мали права свідчити про себе і за себе, жінкам в Гілеаді писати і читати заборонено.

"Оповідь служниці" – неписаний твір, між іншим: цей монолог надиктувала на магнітні касети втікачка з Гілеаду, колишня Служниця. Вона зветься Фредова або Джун, в обох випадках це несправжнє ім’я: Фредом зветься її господар-Командор, а "Джун" настане відразу по "Мейдей" (підпілля, що рятує жінок).

Рецензія на книгу "Заповіти" Маргарет Етвуд: гіноцид перед Його очима

Обкладинка книги "Оповідь служниці" Марґарет Етвуд.

Практики Гілеаду мають прецеденти в Біблії (а от трактують їх так, як буде зручно державі, чиє єдине джерело доходу – "сірий" експорт фертильних жінок). Жінки в Гілеаді: Дружини – в блакитному, дівчатка – в рожевому, наречені – в ніжно-зеленому, універсальні еконожини – в смугастому, Тітки – в коричневому, Марфи – в сіро-зеленому, Служниці – в червоному і Нежінки в лахмітті (працюють в борделях і на уранових рудниках). Служниці – сурогатні матері, Тітки – щось типу бригадирів-кураторів-капо.

Принципи державотворення Гілеаду: "якнайкраще з можливого" та "не може бути добре всім". Принципи виживання в Гілеаді – "ми тут одна одній помилок не пробачаємо". І це уже цитати не з "Оповіді служниці", а із "Заповітів" (Харків: КСД, 2020; переклад Олени Оксенич).

Антиутопія – той популярний жанр, до якого висока література завжди була прихильна, та ще й 1980-і позначилися активною експансією масової літератури на поле "високої полиці", плюс чергова хвиля фемінізму, який якраз обмірковував жіноче репродуктивне здоров’я, плюс демографічні і соціальні кризи. У "Оповіді служниці" Етвуд не було шансів не стати книжковим хітом, але, на жаль, книжка тут же потрапила до розряду спекулятивної фантастики і політичної заяви.

Рецензія на книгу "Заповіти" Маргарет Етвуд: гіноцид перед Його очима

Кадр із серіалу "Оповідь служниці".

У світі Гілеаду є один конче важливий момент, який Етвуд підкреслює додатково і в "Заповітах". В цій антиутопії нема жодного елементу, який би не апробували в історії людства, тут насправді нема жодного вигаданого елементу. Темношкірим рабам давали імена їхніх господарів, російським кріпакам давали прізвища їхніх господарів, міняючи наголос.

Коли Етвуд писала про заборону абортів під страхом смерті для лікаря і пацієнтки, вона мала перед очима горезвісний наказ 770 Чаушеску 1966 року. Ми ж можемо нині поглянути на Польщу.

Дисциплінарні структури, в яких жінки керують жінками, підпорядковуючись чоловікам, – прошу пана: від монастирів до божевілень і буцегарень. Політичні злочинці працюють на виробництвах, які смертельно шкодять здоров’ю, – ГУЛАГ. Білі колонізатори викрадають дітей аборигенів, щоб виховати їх у "правильний спосіб", – спитайте будь-які корінні народи. Публічні страти за участі всіх членів спільноти – каменування за перелюб, наприклад, і ні, не біблійне, а сучасне. І тощо, і тощо.

Навіть той момент, що ув’язнених жінок-професіоналок на самих початках оголошення Гілеаду тримали в заручниках на великому стадіоні, має реальні аналоги, ми їх знаємо. Переконливий жах цього світу в тому, що він не вигаданий. Тому і адаптація до цього світу така швидка і цілковита: все тут всім давно знайоме.

Чому психологічно люди так швидко змінилися і підкорилися новим людожерським законам? А пам’ятаєте Стенфордський експеримент? Він якраз відбувався в часи публікації "Оповіді служниці" і був тоді у всіх на слуху. Набрали групу юнаків, одних призначили на ролі в’язнів, інших на ролі охоронців, менше як за два тижні вони почали бути в’язнями і охоронцями. Гілеад вправно виховує своїх громадян, за мінімум часу видає максимум результату. Про те, як формували маргінальних Служниць, ми знаємо з першого роману. Тепер почуємо про вишкіл еліт, Дружин і Тіток.

Рецензія на книгу "Заповіти" Маргарет Етвуд: гіноцид перед Його очима

Стенфордський тюремний експеримент.

"Заповіти" розказують про події через шістнадцять років від втечі з Гілеаду Фредової. Говорять три жінки: одна з них залишила щоденники, сховавши їх в таємній книгозбиральні Гілеаду, дві інші дають усні свідчення, зафіксовані протоколами допиту. Нам розказують про змову Тіток і "Мейдей", яка призвела до дискредитації Гілеаду на світовій арені, до нових зачисток всередині уряду, до економічної блокади і згодом до війни, яка Гілеад зруйнувала.

Одна з "протокольних" дівчат живе в Канаді, зветься Дейзі, це не її ім’я, так її зве прийомна родина, в якій мала переховується. Її опікуни гинуть, Дейзі дізнається, що вони працювали на "Мейдей". Тепер і у неї є завдання.

Друга дівчина живе в Гілеаді. Аґнес виховує родина Командора, біологічно вона їхньою дитиною не є. Особливої інтриги не становить: Аґнес – донька Фредової, яку відібрали у неї. Між іншим, донька Фредової в першому романі імені не має, тут ми теж знаємо її як Аґнес чи як Тітку Вікторію (від Victoria's Secret, ідеальне ім’я для шпигунки), жодне з імен не є справжнім. (В усіх творах Етвуд той герой, який не має імені чи має більше, ніж одне ім’я, є джерелом напруги і небезпеки, йому краще не вірити безумовно. Чесно кажу, спитайте у Одіссея з її "Пенелопіяди", наприклад).

Рецензія на книгу "Заповіти" Маргарет Етвуд: гіноцид перед Його очима

Обкладинка книги "Заповіти" Марґарет Етвуд.

Ці дві дівчини наче втекли з популярних підліткових франшиз-антиутопій, на них тримається пригодницький сюжет, але вони двовимірні, обидві належать до генерації після-Гілеаду, і це позбавляє їх образи глибини, що була у Служниці. Нам дуже часто, так нестерпно часто підказують різницю у віці між Аґнес і Дейзі, так часто-часто, що ми мусимо її помітити і здогадатися раніше за дівчат, що вони є сестрами. Це діти Фредової. І саме цією стратегічною інформацією володіє третя героїня "Заповітів". А хто володіє інформацією, той, як відомо, володіє світом. Ми, розумаки, здогадавшись про зв'язок Дейзі і Аґнес, мусимо відчути ту насолоду від влади, побути трохи владною Тіткою.

Вона теж не має справжнього імені, воліє його не пам’ятати. Власне, головною героїнею сіквелу стає Тітка Лідія, яку знаємо з першого роману як незламну сталеву соціопатку з солоденьким голоском і тягою до катувань. Етвуд же не випадково в серіалі дуже ретельно обирала собі персонажа для камео і стала саме Тіткою, її очевидно цікавлять пригноблені, які стали на сторону гнобителя.

Рецензія на книгу "Заповіти" Маргарет Етвуд: гіноцид перед Його очима

Камео Марґарет Етвуд у серіалі "Оповідь служниці".

Омріяні сестринства – жіночі солідарності – спотворені в Гілеаді за формою і за суттю, бо контроль в цій спільності нікуди не зникає, лишень репресивними і каральними органами стали самі жінки, і то залюбки. (Теж не вигадка, на жаль). Ненависть жінок до собі подібних – винятково потужний культурний ресурс. І тут на сцену виходять Тітки.

Тіткам обирали імена, пов’язані з індустрією краси і піклування, щоби саме звучання їхнє викликало у жінок прихильність і спокій. Тріумвірат Тіток ратує за посилення контролю, власне за гіноцидГіноцид (англ. gynocide) – термін, що позначає вбивства жінок та дівчаток, часто потрактовується як соціальний феномен. Виник у феміністській публіцистиці 70-х рр. ХХ ст. Авторкою терміну є американська феміністка Андреа Дворкін. Об'єднуючи тисячолітню китайську традицію бинтування ніг і переслідування відьом в середньовічній Європі, Дворкін вкладає у це поняття глибинну злочинність патріархальної культури щодо жінки. Досліджені культурні практики вона означує як вираз страху перед жіночою природою і прагнення встановити над нею контроль для того, щоб забезпечити домінування чоловічого начала в культурі. як він є; їхні імена на цьому тлі звучать ніяк не заспокійливо, а страхітливо-саркастично: Тітка Елізабет, Тітка Гелена, Тітка Відала (читай: Елізабет Арден, Гелена Рубінштейн, Відал Сассун). І, нарешті, "одна із Засновниць" (що саме заснували ті четверо, до речі, ніхто уже не пам’ятає і не дає з тим собі ради) – Тітка Лідія.

Вона названа на честь Лідії Сарфаті, гуру з природного очищення і оздоровлення у 1980-х. Ритуальна чистота – це парафія Лідії, точно. Ці чотири Тітки-Засновниці на момент створення Геліаду були старшими жінками і підлягали або розстрілу, або відправці на шкідливі роботи. Цих чотирьох врятував високий професійний статус. Майбутні Елізабет, Гелена, Відала і Лідія були помічницею сенатора, піарницею великої корпорації, впливовою громадською активісткою і суддею суду в справах сім’ї. Їхні таланти новій державі знадобляться, але до того вони мали пройти жорстку фільтрацію і показати на що готові. На убивство, наприклад, ні не так, у множині: на убивства. Лідія – та, яка суддя.

Тепер Тітка Лідія пише потай нотатки, які – як їй здається – мають постати свідченнями проти Гілеаду. Свідчення за природою своєю бувають різні. Служниця сповідувалася. Лідія свідчить на суді. Жодна з них не вірить при цьому – ані в Бога, ані в Справедливість. Але вони продовжують говорити.

Рецензія на книгу "Заповіти" Маргарет Етвуд: гіноцид перед Його очима

Кадр із серіалу "Оповідь служниці".

В першому романі був посил, цілком нам уже зрозумілий: надати слово безсилим, почути жертву. В "Заповітах" усе складніше: ми мусимо почути злочинця, зрозуміти природу авторитарного слова. Служниці Етвуд – це вцілілі, це жінки, які пройшли через пекло і врятували себе. Тітки Етвуд – скомпрометовані обставинами жінки, жінки знищені, неврятовані, але залишені: слухати їх нестерпно. І, між іншим, в монологах Лідії є чимало доста прозорих відсилок до "Ричарда ІІІ" Шекспіра: вона зло, яке себе свідоме (ну або в неї збочене почуття гумору, що теж правда).

Дилогія про Гілеад глибоко міркує про те, як нами, культурними, вправно керують природні інстинкти. Інстинкт самозбереження реалізується або в нападі, або у втечі. Фредова втекла. Лідія атакувала. І одна при цьому героїня, а друга злочинниця. Та жодна з них не готова віддати своє життя, щоби стати символом чи то політичного режиму, чи то спротиву йому.

На самому початку "Заповітів" Тітка Лідія дивиться на величеньку корявеньку скульптуру, яку з неї зліпили, щоб вшанувати інститут Тіток. Скоро до того ідола почали вчащати вірянки і молитися про вагітність. Потім нам покажуть цю скульптуру розбитою і понівеченою. І Лідія, дивлячись на боввана, теж промовляє своєрідну молитву: "Як зменшитися до нормального розміру, розміру звичайної жінки?".

Страшенно інтимне послання від авторки, чиї романи стали символом жіночого руху. Втім, говорить це в романі не авторка, а та, кому вірити і співчувати вкрай складно.

Рецензія на книгу "Заповіти" Маргарет Етвуд: гіноцид перед Його очима

Кадр із серіалу "Оповідь служниці".

У Етвуд страшенно важливо, де саме обривається історія. Бо до кінця ані сюжет з Аґнес і Дейзі, ані історію Лідії ми не почуємо. Зрештою, ми читаємо цей твір нібито з 2190-х, коли всі давно померли й усі документи-докази зникли. Але мить, в якій переривається історія, важить. Дівчата втекли з Гілеаду і привезли докази про Командорів на вільну землю. За Лідією зараз прийдуть. Ну або ні.

В романі є одна страх яка красива сцена. Дівчаткам з елітної школи для Дружин Тітка-вихователька розказує історію про наложницю в Гіві. Автохтони планували зґвалтувати статусного зайду, той замість себе видав наложницю, вона на ранок померла, він розчленив її на двадцять кавалків і розіслав ті по племенах, вимагаючи помсти, почалася громадянська війна.

Розповідь у романі закінчується на смерті наложниці, і одна з дівчат починає ридати, бо їй щойно пояснили, що жінка сама заслужила бути зґвалтованою і убитою (а дівча те з чотирьох років ґвалтує батько). Історія про наложницю в Гіві в Етвудових "Заповітах" закінчується тієї митті, коли вона стає важливою в Старому Заповіті, адже це історія про війну чоловіків, а не про смерть жінки.

Рецензія на книгу "Заповіти" Маргарет Етвуд: гіноцид перед Його очима

Кадр із серіалу "Оповідь служниці".

Етвуд зупиняє сюжети там, де їй треба. Тому Лідія все ще чекає на розплату за те, що "злила" на материк інформацію проти Командорів. Тому дівчата-втікачки можуть трішки потішитися, що в вільному світі все не так, як в Гілеаді, і ніхто не оцінює жінок як "систему життєзабезпечення" для матки. І начебто існує світ, в якому комусь цікава смерть безіменної жертви групового зґвалтування.

"Оповідь служниці" закінчувалася реплікою: "Є питання?". "Заповіти" завершує така фраза: "Саме на цій ноті я й закінчу свою доповідь"... Агов, ви куди?! У мене є питання, два навіть: варто вірить свідку тому, що свідок? Слід вірити жінці тому, що жінка?... Добре, я зачекаю на відповідь.

"Заповіти" – значно м'якший за "Оповідь служниці" твір, значно комфортніший. І не тільки тому, що в сіквелі є дуже динамічний авантюрно-шпигунський сюжет, а поки слідкуєш за пригодами, можна емоційно в ситуацію не занурюватися (повільний сюжет "Оповіді" такої можливості не давав, він тиснув).

Справа ще в тому, що змінилося послання. Частина важливіша за ціле, приватний випад значиміший за загальну тенденцію (на чому наголошував перший роман), але саме тому, що частина пам’ятає, що значить бути цілим, а приватний біль стосується всіх і всього (чого тримається другий). Може, це і не скидається на позитивний прогноз, але це він – прогноз, на який ми заслужили… Хай відкриє Господь.

Читайте також

"Волден" Генрі Девіда Торо: гуру самоізоляції ХІХ ст. вітає локдаун-2020

Дівчинка, що не вижила: як Джоан Роулінґ поховала себе, "цвіркнувши" зайве

Якими вони нас зображають. 10 іноземних книжок, героями яких є українці

Категорії
КонцертиТеатрАрхітектураДизайнІнше