Возить на передову гостинці з Черкас. Волонтер Олександр Татарінов. СУСПІЛЬНЕ | ЛЮДИ

Возить на передову гостинці з Черкас. Волонтер Олександр Татарінов. СУСПІЛЬНЕ | ЛЮДИ

Возить на передову гостинці з Черкас. Волонтер Олександр Татарінов. СУСПІЛЬНЕ | ЛЮДИ Суспільне: Черкаси

Два з половиною роки черкащанин Олександр Татарінов своїм бусом возить допомогу українським бійцям. У чоловіка немає лівої ноги, а деякі із поїздок тривають по 30 годин. Однак, розповів Олександр, що на передову він їздитиме стільки, скільки матиме здоров’я. До Міжнародного Дня волонтера, кореспондентка Суспільного розпитала волонтера про найдовшу дорогу на схід та, як його дружина зустрічає з поїздок.

П'ятдесяти дворічний черкащанин Олександр Татарінов на своєму автомобілі возить військовим гостинці з Черкас:

"Я цією машиною прямую на схід і доставляю нею допомогу нашим бійцям".

Зі слів чоловіка, все почалося із прохання волонтера Павла Собка відвезти допомогу бійцям. Однак із часом це стало моральним обов’язком:

"Мене попросили, – я поїхав. Все. Нічого я не очікував надзвичайного від поїздки. Просто як людина – допомогти іншим. Все-таки хлопці захищають наш мирний сон, ми повинні їм допомагати, як можемо".

волонтериСуспільне: Черкаси

У 2018-му він вперше поїхав на передову: повіз гостинці українським бійцям під Маріуполь.

"Було і страшно, тому що перші рази заїжджали на поле до ворожих окопів за 700-800 метрів. Було страшно і через те, що бачиш в тих містах, поселеннях і розбиті їхні будинки. Тяжко морально".

волонтериСуспільне: Черкаси

Дружина Олександра досі з поїздками на схід не змирилася, розповів волонтер:

"Спочатку наче б відпускає, а потім телефонує через кожну годину: коли вже я повернуся. Хвилюється, по-своєму хвилюється".

Після поїздок, за словами Олександра, він може не спати добу:

"Можу весь день бути за кермом, приїхати о 9-ій годині вечора і до ранку не лягати спати, в голові – переосмислення. А додому вже коли приїхав, і ти розумієш, ти там був, все бачив, як хлопцям добре, чи погано. Багато думаєш, обмірковуєш".

Товариш Олександра Павло Собко пригадав одну з історій, що трапилася з ними у одній з останніх поїздок в Шуми:

“Я дивлюся по карті, нам, щоб назад повернутися, треба 30 кілометрів об’їхати, а якщо навпростець, – то кілометрів п'ять тоді. І я їм це не кажу. Під’їжджаємо, військовий каже, що там дуже погана дорога. Ми їдемо. Згодом виїжджаємо на КПП, але із сепарської території. А хлопчина тоді питає у нас, звідки ми? А ми кажемо: волонтери, все. А там, кажу, стежка є. А він нам: ну ви взагалі обезбашенні.

Так він переживає поїздки на схід. Щоб адаптація після відрядження пройшла краще, жінка намагається створити атмосферу затишку:

"Коли приїжджає, стараюся, щоб все було наготовлено, щоб він приїхав і відчув себе вдома захищеним, спокійним".

А ще дружина розповіла, що зазвичай просить, щоб чоловік передзвонював:

"Тільки подзвони і скажи: жив-здоров, все, більше мені не треба нічого розказувати”.

За словами волонтера Павла Собка, Олександр нікого за кермо не пускає, а часто, це поїздки – півтори тисячі кілометрів без сну.

"Я просто сідаю і кажу: у кого, які потреби? Відкриваю гугл-карту, прокладаю маршрут, Саша сідає і каже: куди їдемо? Кажу йому, або у напрямку Харкова, або у напрямку Дніпра. Він стабільно – обережно непоспішає, середня швидкість 80-90, якщо з вантажем. У нас з собою ще причіп".

За два із половиною роки спільних поїздок переконалися у порядності та щирості один одного:

"Я йому дзвоню, він каже: ну що їдемо? А я йому: та я не тому дзвоню. Туди з "лєвими" людьми стрьомнувато їздити, треба знати, бути впевненим, що в тебе спина прикрита".

Спілкувалася Ірина Філенко

Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди