Відеоблоги про куріння, татуювання та забобони створює монах Української Греко-Католицької Церкви Сергій Гончаров. Відео він публікує на своєму каналі у YouTube під назвою – "Падре Серж". Суспільне поспілкувалося із священником про створення влогів.
"Я звичайний мінський хлопець, народився в Мінську і там жив, але сталася зі мною така історія: я став християнином. І життя радикально почало змінюватись і воно перестало мені смакувати таким, як воно було раніше. Хотілось чогось такого романтичного і я вирішив піти до монастиря", – так про себе розповідає Сергій Гончаров.
Сергій 7 років навчався в Україні. Він обрав для себе місійний тип монастиря, де ченці кожні 4 роки змінюють парафії і служать у різних містах та країнах.
"Можна собі уявити, що різні ордени та згромадження – це як військо. Є десант, є спецназ, є внутрішні і так далі. І ось ми – це десант. Нас відправляють в різні країни, в різні міста, в різні парафії. Це потрібно для того, щоб парафія, з якою ми працюємо прив’язувались до Ісуса Христа , а не до осіб. Нашим гаслом є «Велике в Нього відкуплення», тобто ми покликані нести відкуплення, людям, які того потребують. Це означає, що є величезна кількість людей, до яких можна сказати «церква не дійшла». Вони ніби знають щось про церкву, але не мають контакту", – розповідає священник.
"Жити в Україні і не перейнятися Україною – неможливо"
Для мене Україна – це були козаки з мультиків про козаків, які у футбол грали. Я приїхав, побачив Львів, думаю: та тут Європа, яка Україна (сміється, – ред.) А Україна інша виявилась, стереотипи свої поламав. І одразу мене скерували до Кохавини в Жидачівський район, Львівської області. Це – село. І одразу я почав вчити українську мову в селі. Таку галицьку говірку. Це цікаво було.
Коли я побачив співи і багато інших традицій, я просто кайфував від цього. Я, навіть спеціально, хотів ходити на похорони, бо там я бачив як жіночки збираються і співають похоронні пісні. Ці традиції, дуже цікаві були. А потім, виявляється, що є бойки, лемки, гуцули – така історія надзвичайна в України є. Мені це дуже подобалось, я кайфував, скажу вам щиро. Жити в Україні і не перейнятися Україною, мені здається, що це неможливо. Ти живеш тут і ти трішки стаєш українцем.
"А я ще знімаю себе на камеру"
В різних монастирях є різний розпорядок, який залежить від служіння. В студентському, коли ти тільки формуєшся, то в тебе день дуже схожий на інший. В тебе – підйом і молитва, сніданок, навчання, молитва, обід, праця, молитва, вечеря, молитва, спати.
А коли я почав більше парафіяльним життям займатись, коли вже став досить дорослим, мене зробили священником і я поїхав на служіння - тут життя залежить від того, що ти робиш. Вочевидь зранку є молитва, але то уже молитва на парафії і потім хтось займається з молоддю, хтось займається з Архібратством Матері Божої Неустанної Помочі, хтось йде в сиротинець, а я ще знімаю себе на камеру.
"Тут є площина для медіакомунікації"
Коли я став священником, в мене була одна думка: "Що я можу зробити, як місіонер? Як я можу вийти до людей?". І я зрозумів, що у порівнянні з Римо-Католицькою Церквою в Польщі, тут площина медіакомунікації, вона є слабенька. Тобто блогерська діяльність – майже ніяка. А це є величезна площина.
Людині набагато легше в інтернеті клацнути на "відос", на цікаву тему, ніж підійти до священника. Бо ти маєш прийти до церкви, знайти там священника і ще до нього страшно підійти, поговорити. А тут в тебе є якийсь "відосик", на якусь цікаву відповідну тематику і ти можеш подивитися.
"Люди – джерело натхнення"
Люди є джерелом для натхнення, вони приходять з питаннями і коли питань забагато, однотипних, я пробую на них відповідати у відео і якщо щось - даю посилання. Різні питання бувають: "Чи курити є гріх чи не гріх?", "Питання статевої тематики" тощо. Тет-а-тет люди питаються і їх це цікавить, а поговорити з кимось з церковних людей не знають з ким. Чи можна про це говорити, чи не можна, тому ми пробуємо розірвати шаблони. Так, що це нормально, про це можна говорити.
Моє завдання є свідчити, розповідати про Бога – мовою зрозумілою для людей. Ну бо є така, скажемо, канцелярська мова, офіційна, богословська, а є мова звичайна, людська. І на звичайних прикладах будувалась розповідь Ісуса Христа. Не розповідав Він якісь надзвичайні матерії. він розповідав про хліб, розповідав про виноградник і так далі. Про речі абсолютно зрозумілі для людей.
Читайте також: Львів'яни влаштували публічні читання книги "Справа Василя Стуса"
