7 квітня 1994 року, в Руанді, країні на сході Африки, народ хуту почав вбивати представників народу тутсі й тих хуту, які не підтримували вбивства. За понад три місяці вони вбили, за різними оцінками, від 800 тисяч до мільйона людей. Як країна прийшла до трагедії, як судили причетних до вбивств та чи примирилися нині руандійці? Суспільне підготувало матеріал до 30-х роковин геноциду в Руанді.
Що стало поштовхом до геноциду
Руанда — країна в східній частині Африки. На 2021 рік її населення становило 13,5 млн людей. До геноциду у 1994 році, за даними ООН, — в Руанді мешкало понад 7 млн людей. 85% з них були хуту, 14% — тутсі та 1% — пігмеї тва. Саме тва є корінним населенням Руанди. Народ хуту прийшов у країну близько І століття нашої ери. Тутсі з'явились на території Руанди в XV столітті, відтоді почали управляти її землями.
У другій половині XIX сторіччя руандійський король Кігелі IV, який був тутсі, розпочав реформи, що зачіпали права хуту. Він посилив військо, а Руанду розділив на адмінодиниці, якими керувала ієрархія вождів — тутсі були панівними, хуту — наближеними до кріпацького становища.
Тоді ж в Руанду прийшли білі колонізатори — спочатку німці, а після Першої світової влада перейшла бельгійцям. І ті, й інші вважали народ тутсі більш розвиненим за хуту та симпатизували йому.
У 1930-х бельгійці запровадили в Руанді паспорти. В них, зокрема, вказували, людина є хуту, тутсі чи тва. Дослідники геноциду вважають це одним із поштовхів до дискримінації за національністю.
У 1960-х країни Африки одна за одною проголошували незалежність. Бельгія в Руанді припинила підтримувати королів тутсі. В 1962 році в країні проголосили республіку, до влади прийшли хуту.
Ця перша республіка під керівництвом президента Грегуара Каїбанди інституціоналізувала дискримінацію тутсі. Відбувалися їхні масові вбивства. Тутсі почали тікати в сусідні країни: Заїр (нині — Демократична Республіка Конго), Танзанію, Бурунді та Уганду. Деякі угруповання у вигнанні намагалися повернутися до влади збройним шляхом.
У 1987 році вони створили Руандійський патріотичний фронт (РПФ). З ним воював генерал Жовеналь Хабіарімана — на той момент президент Руанди, з хуту. У 1994-му він під тиском міжнародної спільноти та своїх прихильників пішов на перемовини з лідером РПФ Полем Каґаме (нині Каґаме — президент Руанди, незмінний з 2000 року). Хабіарімана полетів у Танзанію задля врегулювання конфлікту. Коли повертався в Руанду — 6 квітня, — його літак збили. Разом з Хабіаріманом загинув і Сіпрієн Нтар'яміра, тодішній президент країни Бурунді.
До сьогодні невідомо, хто збив літак. Девід Саймон, директор програми вивчення геноциду Єльського університету США, у коментарі Суспільному пояснює — геноцид як такий фактично розпочався, коли президент Руанди загинув в авіакатастрофі: "В Танзанії президент Хабіарімана погодився сформувати коаліційний уряд і це стало останньою краплею для тих, хто був противником цієї ідеї. Звинувачення у вбивстві президента впали на тутсі, але ми й досі не знаємо напевно, хто був причетний до збиття літака".
Уже наступного дня після смерті Хабіарімана по всій країні почалася різанина.
Як відбувався геноцид: мачете, ґвалтування, втечі
За ініціативою родинного клану загиблого президента створили угруповання хуту "Інтергамве" ("ті, хто діють разом"). Це були бойовики, до лав яких доєднувалися звичайні хуту — робітники, селяни, безробітні. Їхньою метою було знищити тутсі.
Основною зброєю вбивства стали мачете. Руанда — переважно аграрна країна. Мачете тут використовують як інструмент для порання на полях. Щобільше, як ідеться в книзі Войцеха Тохмана "Сьогодні ми намалюємо смерть", у 1994-му, за наказом ще живого на той момент Хабіарімана, з Китаю в Руанду привезли 581 тисячу мачете. Уже тоді склали списки приречених тутсі.
"Пістолет — це швидка зброя. Ви натискаєте на гачок — і все. З мачете ви дивитеся в обличчя людині, яку вбиваєте. І не можете її вбити з першого удару. Тому повинні продовжувати бити цим величезним ножем. Це трудомістке вбивство", — пояснює журналістка Жанін ді Джованні, яка влітку 1994 року працювала в Руанді.
Хуту вбивали не тільки представників тутсі, а й тих хуту, які відмовлялись ставати на їхній бік. Убивали й жінок, і дітей, вагітним різали животи. Жанін ді Джованні пригадує зґвалтованих жінок і порівнює геноцид у Руанді з подіями в Боснії, що стався роком пізніше в Європі:
"Це була спроба викорінити генофонд: систематичне ґвалтування, примусове запліднення жінок, щоб вони народжували дітей, які вже не були б тутсі (у Руанді належність до тутсі чи хуту успадковувалась не за матір’ю, а за батьком — ред.). Це спосіб зламати їхній генетичний фонд тутсі".
Ді Джованні пригадує, як вулиці країни були завалені тілами. Тутсі хотіли врятуватися, але не мали інформації, що відбувається в цілому в країні, як і куди тікати.
"Це був 1994 рік, у людей не було мобільних телефонів, інтернету, тож інформація передавалася від людини до людини. Найчастіше обмін новинами був на блокпостах", — додає репортерка.
Тутсі ховались у школах та на території церков. Але це не рятувало — часто втікачів спочатку прихищали священники-хуту, а потім кликали туди військових "Інтерахамве", і ті вбивали тутсі.
Руандійське радіо як підбурювач до вбивств
Дослідники геноциду в Руанді кажуть, що велику роль у вбивствах тутсі зіграла приватна радіостанція "Тисяча пагорбів" (Radio Television Libre des Mille Collines, RTLM). Мовник підтримувався хуту, перший ефір станції відбувся у 1993 році.
"Радіо вживало просту мову, давало спрощену картину світу, чіткі посилання. Воно формувало образ ворога, І вже пізніше, коли власне відбувався геноцид, вказувало, де ховаються тутсі, з конкретними адресами. Тобто воно, по суті, спрямовувало вбивців на їхніх потенційних жертв", — розповідає заступник директора Центру демократії та верховенства права Ігор Розкладай.
По радіо "Тисяча пагорбів" лунали такі репліки як "Зрубайте великі дерева" (через вищий зріст тутсі, ніж хуту), "Якщо ви тарган, маєте померти". Пропаганда вимагала вбивати людей, які пробують відкупитися грошима чи мають підробні документи.
"Одним зі способів пропаганди проти тутсі було те, що про них розповідали різні неправдиві історії та позиціювали як ворогів, — каже Девід Саймон. — Тутсі називали тарганами й закликали знищувати, як знищують тарганів. Це були не просто слова, а нав'язування системи вірувань. Радіо ширило повідомлення, що ворог — всередині країни".
Жанін ді Джованні розповідає, що на той момент в країні щонайменше 10% людей мали радіоприймачі: "Дослідники вказували, що там, де було покриття радіостанції, сплески вбивств були значно більшими, ніж там, де його слухали менше чи не слухали взагалі".
Читати ще
Макрон вибачився за геноцид в РуандіБездіяльність ООН і роль Франції
Рада безпеки ООН спочатку вирішила не втручатися в події. Вона скерувала в країну 2500 миротворців, але щоб вивезти іноземців. Військовим з місії ООН не дали дозволу заглушити сигнал радіостанції "Тисячі пагорбів", про що просив командувач місії, генерал Ромео Даллер.
"ООН їх покинуло. Працівники організації були змушені не втручатися. Були деякі людяні співробітники, які хотіли залишитися, але штаб-квартира наказала їм виїхати", — говорить Жанін ді Джованні.
80% вбивств в Руанді сталося у середині травня 1994 року. 17 травня Рада безпеки ООН все ж ухвалила рішення направити міжнародний контингент в Руанду. Той приїхав на початку серпня, але тоді вбивства вже припинилися. Датою закінчення геноциду вважається 19 липня 1994-го. Руандійський патріотичний фронт під керівництвом Поля Каґаме звільнив населені пункти Руанди від бойовиків хуту та взяв управління над державою.
Руандійський уряд створив тимчасову слідчу комісію, яка зрештою у 2021 році зробила висновок, що за початок трагедії несе відповідальність Франція — через "колоніальне ставлення французьких чиновників". У доповіді ТСК йшлося, що французькі чиновники озброювали, консультували, навчали, оснащували та захищали уряд Руанди 1994 року, що призвело до масових смертей. За кілька місяців президент Емманюель Макрон визнав роль своєї країни у геноциді, вибачився, але наголосив, що Франція не була співучасницею вбивств.
Покарання винних і народні суди
Після завершення різанини Руанду покинули два млн хуту. Вони жили в таборах біженців в сусідніх країнах.
Для розслідування злочинів геноциду ООН створила міжнародний трибунал. Він працював 21 рік — до кінця 2015-го.
Через трибунал пройшли 90 обвинувачуваних, 75 з них притягнули до відповідальності — на строки 30-35 років. Серед них був один європеєць — бельгієць Жорж Руджу. Під час геноциду він працював ведучим на радіо "Тисяча пагорбів". На засіданні суду він перепросив і сказав, що "вражений" подіями 1994 року.
Міжнародний трибунал судив і власника радіостанції, руандійця Філісієна Кабугу. Той 26 років переховувався від правосуддя, жив з фальшивими документами в Африці та Європі. Його затримали у 2020-му. Влітку 2023 року Міжнародний суд в Гаазі відмовився виносити вирок в його справі через деменцію 90-річного Кабуги. Сам він не вважає себе винним.
"Було понад сто тисяч людей, які брали участь у вбивствах, і понад мільйон тих, хто брав участь у зґвалтуваннях, мародерстві та грабунку вбитих. Вони теж відповідальні за геноцид", — говорить дослідник Єльського університету Девід Саймон.
Щоб притягнути до відповідальності всіх злочинців, окрім міжнародного трибуналу, працювали ще два види судів. Справи вбивства розглядали національні суди Руанди. Ненасильницькі звинувачення — мародерство, участь у патрулюванні вулиць, — як зазначає Девід Саймон, розглядалися на народних судах гачача ("сидячи на траві"). Їх у Руанді створили близько 12 тисяч. Такі суди об'єднували жертву, кривдника і вождя племені, який керував процесом. На гачача основним методом був переказ подій, каже ді Джованні. Завдяки цим судами розглянули майже 3 млн справ, з них 1 млн завершився виправданням.
Меморіалізація та подальше примирення
Крім прискорення судочинства, руандійці вважають, що завдяки гачача вдалося відновити справедливість і досягти примирення. Зараз в Руанді немає поділу на тутсі та хуту.
"Уряд намагається перевиховувати людей. Каже їм, що насамперед ти маєш бути руандійцем. Це приносить позитивні плоди. Тепер ви дивитесь на людину як на руандійця, і бачите в ній особу, спраглу до нових знань та готову розвиватися. І не сприймаєте цю людину через суб'єктив приналежності до хуту чи тутсі", — говорить виконавчий директор організації Never Again Rwanda Джозеф Нкурунзіза.
У країні є понад 200 меморіалів пам'яті жертв геноциду. Вони розташовані у місцях найжорсткіших вбивств. Часто поруч з меморіалами, де викарбувані імена вбитих, лежать і їхні черепи.
