Валентина Вільгота повернулась з Варшави, аби піти на фронт. Нині вона санітарна інструкторка 95-ї окремої десантно-штурмової бригади — рятує поранених в бою на Донеччині. Вона залишила доньку і "краде" у неї час, та не бачить для себе іншого вибору. Її чоловік також мав долучитись до війська, проте через поганий зір його не взяли. Жінка зізнається: навіть радіє цьому.
Суспільне Донбас публікує розповідь про початок вторгнення, про евакуацію поранених з танку, що згорів, і психологічний вплив війни. Далі — пряма мова.
Повернення
24 лютого я зустріла в Варшаві, збираючись на роботу. Спочатку мені здавалося, що це тимчасове загострення конфлікту.
Як і більшість, я звиклася з думкою, що війна триває довго, й це просто якесь загострення, яке за кілька днів політики, дипломати (в моєму тоді розумінні люди з великими можливостями і головами) вирішать швидко. Але проходило кілька днів, і все більше було інформації. Я бачила, що Варшава просто заповнена біженцями.
Почались оприлюднення перших жахливих кадрів, жахливих злочинів. Тоді я зрозуміла, що це не просто тимчасовий конфлікт, це — дійсно повномасштабне вторгнення. І в мене в голові спрацювало — можливо, це пафосно назвати патріотизмом, — але було таке: коли вже біда і війна, то на війні руки не будуть зайві, хоч я не військова, не медик.
Фото: Суспільне ДонбасЧоловік
Чоловік був в Україні, я повернулася, і ми вдвох пішли до військкомату. Його не взяли, тому що він має проблеми з зором. В мене, на щастя, проблем зі здоров'я немає.
Буду відверта: він залишився, і зараз я цьому дуже-дуже рада. Бо доньці потрібен, хоча б тато поруч, близька людина. Залишити її з бабусею — в той момент ми не думали, але це було б дуже егоїстично. І мені також потрібна підтримка, усвідомлення того, що мене вдома чекають, що у мене, знаєте, міцний тил, за мене переживають, мені щоденно хтось напише і хтось запитає "як ти, чи все добре". Без цього було б важко.
Я розумію, що якби він був тут, то до моїх всіх переживань додались би іще переживання за нього, і тоді б точно можна було лише збожеволіти.
Жінки
Бойовий медик і медик на евакуації — це різні посади. Це важка робота в обох етапах евакуації, але звісно, що медик на евакуації отримує свого постраждалого і надає йому допомогу, скажімо так, у відносно безпечніших ситуаціях і в відносно комфортніших умовах.
Бойові медики на нулі — це неймовірно важко, адже вони в першу чергу виконують бойове завдання. Вони є бойовою одиницею і додатково ще вони виконують роботу медиків, ще й під обстрілами. Їм доводиться на собі тягати, на собі виносити, тому це неймовірні люди. Я ними завжди захоплююсь, але треба віддати гідне, що там треба бути витривалим і фізично, і психічно.
Якщо це малесенька тендітна дівчина, то вона не може на собі, потягнути чоловіка, який в рази за неї важчий. Але ж медикиня — це не лише медик, який прямо в окопах працює. У медичній сфері дуже багато є галузей, багато є робіт. І кожен може себе знайти спосіб застосувати свої сили. Крім того, жінки — це далеко не слаба стать з точки зору емоцій. Не скажу, що жінки більш жорстокі, жінки просто швидше вмикаються і, напевне, жінкам легше не лише біль перенести. Жінкам легше емоційно себе налаштувати: що не все є крайність, не все так сумно.
Я не хочу образити в жодному разі чоловіків, але доводилось не раз бачити паніку й відчай чоловіка, і в цей момент ти просто розумієш, що так не можна. Зараз так не можна. Потім можна кричати, плакати, все, що завгодно. Але зараз так не можна, і ти маєш себе взяти в руки. Питання не в статі, а в тому, наскільки ти усвідомлюєш, де ти і навіщо ти сюди прийшов.
Евакуації поранених
Одна з перших моїх евакуацій була для мене переломною і, я б сказала, протверезною. Це був екіпаж обгорілих із танку. І я, напевне, на все життя не забуду запах горілої плоті, мастила. Коли кожен твій дотик призводить до неймовірних мук. І ти розумієш, що він кричить.
А їх троє тоді було. Коли кричать, коли ти відчуваєш запах, коли цей солодкувато-приторний запах — таке вже враження, що він вже в тебе в горлі. І ти відчуваєш вже його смак. А ти розрізаєш одяг, бинтуєш, та кожен твій рух, малесенький, легесенький, доставляє їм ще більшого крику, болю, це було важко, тоді прийшло це протверезіння, усвідомлення, що війна – це жахливо, що війна – це, в першу чергу, про велетенський біль.
Я забирала "300", тоді дуже велика кількість поранених була, і доводилось забирати просто попри вміст і можливості автомобіля максимум. В одну із таких поїздок у нас виникли проблеми з іншим автомобілем, він просто вийшов зі строю, і вся навантаженість просто впала на наш. Доводилось просто "пакувати" усіх максимально. Я іх всіх завантажила, їх семеро було. А в "Хамері" місця безмежно мало, не можна розвернутися, а у всіх були рвані, осколкові.
І от в процесі роботи, коли "отсортувала" всіх найважчих, починаю "мотати", а з верхньої полиці, чую голос свого найкращого друга. Він був важкий, і тоді мені здавалося, що мене просто паралізувало, я просто заклякла. А в голові: "як так, ну чому?".
Я переборола себе, продовжувала працювати з іншими, надавала допомогу і йому. Але це було тоді для мене якось так жахливо, так несправедливо.
Після цього, напевно, я і зробила висновки, що непотрібно прив'язуватись до людей, непотрібно через себе пропускати чужий біль. Напевне звідти й пішла така холоднокровність, я б не сказала, відчуженість і небажання пропускати чужий біль.
Бо це — робота. Ти приїжджаєш, ти забираєш тіло, ти його оглядаєш, ідентифікуєш, складаєш до пакета і передаєш морг. І це не є чимось особливим і чимось надзвичайним. Можливо, я розчарую когось, але до цього звикаєш і сприймаєш, як роботу, яку ти робиш. Якихось емоцій ти через себе не пропускаєш. Принаймні я стараюсь не пропускати через себе чужий біль, щоб залишити сили на свій власний.
Психологічний стан
Я особливих змін не відчуваю, але оточення їх бачить. І, в принципі, коли вони мені розповідають, то так, зміни виявляється є. Психологічно, емоційно я себе почуваю добре. Я не скажу, що у мене є якісь там радикальні психічні зміни.
Так, часом дурня сниться. Часом ти здригаєшся у сні — воно не може минути безслідно, зрозуміло. Але я на тому не зациклююся, тому що якщо починати себе жаліти, в собі копатись, шукати щось в собі, то мені здається, що пришвидшить усі невідворотні без того процеси.
Так, війна не може пройти. Все, що ти бачиш і всі ці жахи і кров не можуть не залишити свій відбиток, але поки я це контролюю, мені віриться, що зі мною все гаразд.
Майбутнє
Яка в мене мрія? Коли ти ставиш перед собою мету план, то мрія стає реальністю. Тому мрій немає, а плани — так — є.
Я вже знаю, що я повернусь обов'язково, живою, здоровою. Що я, певне, перших з пів року, а можливо, рік присвячу своїй родині, своїй доньці. Спробую надолужити той час, якого я її позбавила, і вона була без мами. Буду подорожувати з нею.
Буду займатися виключно своєю родиною. А потім піду працювати. Звісно, бо ще ціле життя попереду.
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
