Руслан — боєць артилерійського підрозділу 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, топогеодезист. Родом чоловік з Дніпропетровщини.
У 2017 – 2020 роках він служив у бригаді за контрактом, потім повернувся додому у Кривий Ріг і працював на цивільній роботі. Влітку 2022 року пішов у військкомат, і відтоді знову служить у своєму підрозділі.
Історію військовослужбовця розповіли на сторінці Закарпатського легіону у Facebook.
За словами Руслана, влітку 2022 року бригада звільняла Херсонщину, тому артилерія працювала дуже інтенсивно, практично зранку до ночі.
"Ми підтримували штурми піхотинців. Піхота без підтримки артилерії у наступі довго не протримається. Її може замінити хіба авіація, яка у нас, на жаль, поки слабка. Тому артилерія рятує всіх. Недарма кажуть, що коли працює артилерія, то всі інші мовчать", — зазначив військовий.
Разом із товаришами Руслан живе на вогневій позиції у посадці, ночує в бліндажі. Чоловік каже: умови тут дуже далекі від комфортних, але він не скаржиться.
"На цій позиції ми більше як місяць. Жити у таких умовах, та ще і в межах досяжності російської артилерії, погано. Якби посадити сюди когось непідготовленого, думаю, він витримав би десь тиждень. Замість душу використовуємо вологі серветки, беремо багато змінного одягу. Ми маємо знаходити вихід з будь-якої ситуації, хоча мені теж хочеться полежати у теплій ванні. Іноді бісять люди, котрі говорять: "У нас у місто прилетіло, тут теж війна". Коли прилітає у місто — це погано, але це не справжня війна. Справжня війна тут, а тут дуже важко. Хтось ще каже: "Ви 100 000 гривень отримуєте". То я б помінявся з ним, повернувся у цивільне життя, роботу знайшов. І донатив би потроху на ЗСУ, тримав "економічний фронт", — розповів Руслан.
Вдома у Кривому Розі військовослужбовця чекає дружина й маленький син.
"Коли я йшов у військкомат, дружина була вагітна, і це мене трохи стримувало. Але у країні й така ситуація, що треба йти. Тут без вибору, я вважаю. Потім дружина народила і мені дали відпустку за сімейними обставинами. Тепер бачу сина щодня по відеозв’язку. Раніше стабільного зв’язку не було, я міг поговорити з рідними лише зрідка і дружина дуже переживала. А їй не можна було хвилюватися через вагітність. Бувало, пишеш повідомлення увечері, а воно доходить тільки вранці. Дома місця собі не знаходять, бо не знають, що з тобою, та й мені погано. Особисто для мене це навіть важче, ніж потрапити під обстріл", — пригадує чоловік.
За словами Руслана, він воює за своїх рідних.
"Якщо вдома хтось чекає, є до кого повернутися, то це великий стимул бути тут. З одного боку — стомлений дуже, хочеться сина на руках потримати, відвести дружину у ресторан. Але з іншого боку я розумію, що мушу бути тут, щоб спинити росіян, бо якщо не спинимо ми, то що далі? Підуть вперед, а наступна область — Дніпропетровська, де мій дім", — підсумував боєць.
Підписуйтеся на Суспільне Ужгород: Facebook, YouTube, Telegram, Viber, Instagram, Threads
