"Бабцю, Україна буде все одно. А тих "орків" не буде на світі" — Іванна Винник переповідає слова свого онука Дмитра Коцюбайла, який 7 березня 2023 року поліг у бою під Бахмутом.
Вулиці Грушевського та Інститутська, бої за Донецький аеропорт, Піски, важке поранення, Авдіївка та Щастя, звільнення Харківщини — майже десять років невпинної боротьби Дмитра Коцюбайла. Та перш ніж стати великим командиром та легендою українського війська, символом незламності та стійкості, він малим хлопчаком ганяв м'яча на рідному подвір'ї, облаштовував маленький музей зі старовинними предметами, висаджував дерева й малював на уроках гетьманів та військовиків.
Як зростав майбутній Герой України Дмитро Коцюбайло на позивний Да Вінчі, читайте у репортажі Суспільного з його рідного села Бовшів, що на Івано-Франківщині.
"Його, певно, цілий світ любив"
Бабуся Дмитра Коцюбайла Іванна Винник зустрічає нас у дверях своєї хати й запрошує в кімнату.
"Він у мене виріс від маленького. Ніколи поганого слова не сказав. До церкви я онуків водила щонеділі. Хотіла, аби вони росли Божими дітьми, аби до людей були добрими. А Діма — то взагалі. Його, певно, цілий світ любив. То була золота дитина", — починає розповідь Іванна, не стримуючи сліз.
Жінка пригадує, як проводжала онука до школи й чекала, коли він звідти повернеться.
"Він ніколи з хати не виходив, мене не поцілувавши. Приїжджав зі школи, коли була якась робота, питав: "Бабцю, що робити? Кажи". Я накопала бульби, а він говорить до мене: "Не думайте збирати, я приїду і допоможу". Хто його про що не попросив — він ніколи не відмовив", — розповідає Іванна Винник.
Коли під час Революції гідності Дмитро збирався на Майдан, просив бабусю навіть не намагатися його відмовити. Іванна пригадує його слова: "Бабцю, ви за мною навіть не виходьте".
Іванна Винник добре пам'ятає і перше поранення онука, яке він отримав уже на війні. Сталося це у 2014 році під час боїв за селище Піски Донецької області.
"Мав щелепу розбиту, ключицю. І ви думаєте, що він був довго у лікарні? Він утік — пішов до хлопців", — каже Іванна Винник.
Додому з війни Да Вінчі приїжджав нечасто й ненадовго. Міг задрімати на кілька хвилин, але телефон ніколи не вимикав, адже кожної миті йому могли зателефонувати бойові побратими.
"Він ніколи не був ні тиждень, ні два тижні: прилетить і полетить, як птах. Я кажу: Дмитрику, та трошки побудь. А він: "Бабцю, я не можу. Я залишив хлопців самих, я за них відповідаю". Його побратими казали: "Він ніколи нас не кидав наперед. Він — попереду, а ми — позаду", — переповідає Іванна Винник.
Жінка каже: досі може почути від людей невдоволення визнанням її онука.
"Ще нашим людям недогода: чому так його величають, чому всюди йому пам'ятники ставлять. А я кажу: дитина собі заслужила! Він не прослужив місяць-два — дев'ять років. Він всяке пекло бачив, бо показували, де він був і що переніс. А людям так не соромно казати? Як колись, коли він пішов на Майдан, говорили: його що, хтось туди посилав?" — говорить бабуся Да Вінчі.
Виходимо на подвір'я, де ще стоїть Дмитрова синя гойдалка, зроблені ним клумби зі скатів, висаджені деревця і розмальоване у синьо-жовті кольори колесо. Іванна Винник відмикає двері в імпровізований музей, куди онук складав старовинні речі, які сам знаходив за допомогою металошукача.
"Що він хотів, те собі робив. Він так: приїхав зі школи й вже побіг. Питаю: "Ти де був?" Відповідає: "Я знаю, бабцю, де був". Щоб він прийшов п'яний — ніколи. Я його ніколи п'яним не бачила. Він був проти пиятики", — пригадує бабуся Дмитра Коцюбайла.
Іванна Винник показує червоно-чорний прапор, який Да Вінчі привіз із фронту кілька років тому.
"Він його на кільцевій почепив — без драбини виліз. Я кажу: а як ти так? Він відповідає: "Бабцю, я ще не такі прапори вішав, не на таких будинках", — каже жінка.
Згадує бабуся Да Вінчі й слова, що він сказав їй одного разу: "Бо всі хочуть України, так? Всі хочуть. І всі хочуть, аби добре жилося. Але треба спочатку вибороти ту Україну. А вона яка? Пролита кров'ю вся". То його були слова. Він казав: "Бабцю, Україна буде все одно. А тих "орків" не буде на світі".
"Не Пікассо, а Да Вінчі"
Гімназія в Бовшеві, де навчався Дмитро Коцюбайло, від червня 2023 року має його ім'я. У школі — багато місць, присвячених його пам'яті: від цитати над входом у заклад до музею на його честь.
"Дмитро був дуже доброю, милою дитиною. Ніколи нікому не відмовляв. Користувався авторитетом у друзів, однокласників, учителів. І, напевно, не знайдеться жодної людини, яка згадає його поганим словом або взагалі щось погане про нього може сказати", — розповідає класна керівниця Да Вінчі Оксана Курдидик.
У холі гімназії навпроти головного входу встановлене велике фото Дмитра Коцюбайла. Далі йдемо в музей. На стіні ліворуч від дверей — "Історія легендарного Да Вінчі". На цьому стенді можна простежити життєвий шлях Героя України: від його народження до Бахмута. На дальній стіні музею — пантеон героїв.
"Ми зрозуміли, що Дмитро гідний, щоб бути в одному ряді з такими історичними постатями, як Богдан Хмельницький, Євген Коновалець та Степан Бандера", — розповідає Оксана Курдидик.
Є в музеї й шкільні малюнки Да Вінчі.
"Ось ці кольорові він залишив на тиждень біології. А олівчиком намальовані шкільні роботи. Тут навіть є оцінки з його підписами. Ще тоді він захоплювався військовою тематикою", — каже класна керівниця Дмитра Коцюбайла.
У музеї є речі, які передали бабуся Да Вінчі та його побратими: фляга, фотоапарат, прапор із підписами побратимів-добровольців із "Правого сектору", гільзи та корпуси від боєприпасів.
Є в музеї книги й малюнки, присвячені Герою України, а також — створений Дмитром на граніті портрет Тараса Шевченка.
"Він допомагав хресному робити пам'ятники, і після одного літа привіз нам до школи Шевченка", — пригадує Оксана Курдидик.
Екскурсії музеєм для відвідувачів проводять учні Бовшівської гімназії. Кого б зі школярів не запитали — про Да Вінчі знають усі.
Далі йдемо у рідний клас Дмитра Коцюбайла. Класна керівниця розповідає, що він любив сидіти за останньою партою у середньому ряді.
"Він був життєрадісним, веселим хлопчаком. Але на уроках ніколи нікому не завдавав клопоту, сидів тихенько, любив "накидати" собі свої малюночки, але завжди спокійним був", — розповідає Оксана Курдидик.
У класі якраз проводить урок Олег Мацьків — вчитель образотворчого мистецтва.
"Знаєте, у пам'яті виринають такі блискавичні миті, які запам'ятовуються надовго. Це була реакція на якийсь його незрозумілий малюнок. І Пікассо — він усе ж таки авангардист. Тоді я йому сказав: "Ох, Пікассо!" А він відповів: "Ні-ні, то — Да Вінчі", — пригадує вчитель.
Олег Мацьків разом з Дмитром їхав на Майдан під час Революції гідності.
"Я працював тоді директором будинку культури. Ми організовували шкільне віче біля пам'ятника Шевченку. До нього приєдналися односельці. Опісля вирішили відправити два мікроавтобуси з охочими їхати на Майдан. Він дуже просився, і зрештою ми взяли його, наймолодшого. Дмитро вже тоді з нами не вертався після першої поїздки", — розповідає вчитель.
Час від часу Да Вінчі навідувався додому вже як воїн-доброволець "Правого сектору".
"У той період він приходив вечорами до будинку культури. Тоді молодь там збиралася на дискотеки у п'ятницю, суботу та неділю. Пам'ятаю, що він не заходив у зал, а стояв біля входу і зі мною багато говорив. Одна із фраз його, яка запам'яталася: "Я там — до кінця". На що я міг сказати: "Бережи тебе Бог". Не вберіг", — каже Олег Мацьків.
Виходимо на вулицю. Оксана Курдидик веде нас до стінопису, присвяченому Дмитру Коцюбайлу. Цей мурал безкоштовно намалював товариш Да Вінчі — Андрій Пальваль, який створював мурали й у навчальній базі підрозділу Да Вінчі в Авдіївці.
"Сказав Андрій, що кращого місця для муралу, ніж гімназія, в якій навчався Дмитро, бути не може. Адже щодня його погляд, зосереджений на дорогу, зустрічатиме учнів та всіх людей, які заїжджатимуть у село", — каже вчителька.
Оксана Курдидик спілкувалася та переписувалася з Дмитром Коцюбайлом. Але останнім часом до гімназії він вже не приходив.
"До кінця ніхто не вірив, що Дмитро може загинути. Всі казали: Дмитро — безсмертний, аж доки про це не оголосив президент. Я не можу передати, як ми це пережили. Таку кількість людей знайомих і незнайомих, яку зібрав Дмитро в себе на похороні у нашому селі й потім уже в Києві, напевно, не тільки ми, але й кияни не бачили", — говорить Оксана Курдидик.
"В його очах можна було побачити, наскільки він хоче волі"
Кого б ми не запитали у Бовшеві про Дмитра Коцюбайла, всі впевнено згоджуються сказати декілька слів. Тут про Да Вінчі говорять із великою гордістю, емоційно і щиро навіть ті, хто особисто його не знав.
"То така була людина — приклад для всіх, не лише для малих, а й для дорослих. Дуже особливий, великий. Тому що не кожен може віддати себе повністю, поїхавши туди. Він — легенда. В його очах можна було побачити й прочитати, наскільки він хоче волі. Справжньої волі та свободи", — розповідає директорка будинку культури Надія Туз.
Матір однокласниці Дмитра Коцюбайла Надія Пашко поділилася спогадами про Да Вінчі: "До нього весь час хилилися, і він завжди волів зробити щось добре. Дмитро хотів створити газету, намалювати щось і написати. Про своїх однокласників дуже гарно завжди відгукувався. Дуже була добра дитина, дуже".
Жінка також пригадує день, коли дізналася, що Дмитро загинув: "То був великий біль для всіх. Він — ніби наша дитина загальна, нашого села, суспільства, України. Це була дуже велика втрата. І є — вона ще з нами".
Що відомо про Дмитра Коцюбайла
Дмитро Коцюбайло народився 1 листопада 1995 року в селі Задністрянське Бурштинської громади на Івано-Франківщині. Упродовж трьох років навчався на художника в Івано-Франківському професійному будівельному ліцеї. Через любов до мистецтва Дмитро і вирішив взяти позивний Да Вінчі.
Воювати пішов одразу після Революції гідності у 2014. Да Вінчі командував 1 окремою штурмовою ротою "Правого сектору". Отримав важке поранення уламком від танкового снаряда в Пісках на Донеччині. Після трьох місяців реабілітації повернувся на фронт.
Брав участь у визволенні Карлівки, селища Піски, Авдіївки, а також — у боях під Степанівкою, Савур-Могилою, Старогнатівкою.
30 листопада 2021 року Дмитрові Коцюбайлу присвоїли звання "Герой України" за особисту мужність, виявлену в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України.
З початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну Дмитро Коцюбайло — командир спецпідрозділу "Вовки Да Вінчі" 67 окремої механізованої бригади ЗСУ.
Герой України Да Вінчі загинув 7 березня 2023 року на Бахмутському напрямку. Йому було 27 років. 9 березня з командиром спецпідрозділу "Вовки Да Вінчі" Дмитром Коцюбайлом попрощалися у селі Бовшів на Івано-Франківщині, 10 березня полеглого воїна поховали на Аскольдовій могилі у Києві.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, Instagram та YouTube
