Полтавці Катерині Міюсовій виповнилося 100 років. Жінка пережила Голодомор та Другу світову війну. 1932-го ― 1933-го родина вижила завдяки праці. Крім того, мати обміняла прикраси на хліб, а коли не було ніякої їжі, віддала дітей до родичів. Історію своєї родини Катерина Яківна розповіла Суспільному у День пам’яті жертв голодоморів в Україні, який щорічно припадає на четверту суботу листопада.
Голодомор у Полтаві та Полтавському районі
Катерина Міюсова народилася у хуторі біля села Щербані Полтавського району, у родині загалом було п’ятеро дітей.
"Тато дуже був щирим українцем. Він дуже любив Україну, українську мову, все. А тоді вже переслідували українців, Сталін уже переслідував. Українців виживали. Особливо тих, що на селі жили, знущалися. Ті, що у місті жили, ще хліб отримували, якісь пайки. А тих, що на селі жили, видавлювали", ― розповіла жінка.
Батька Катерини Яківни 1932-го року засудили до заслання в Росію. Коли почався Голодомор, у будинку провели обшуки представники радянської влади. Серед них був і брат батька, каже полтавка:
"Мама тоді, було підсобне господарство, годувала свиней. Свиней годували буряками і просяною половою. І вона брала звідти буряки, цю полову, приносила додому. Терли на терку буряки, обмішували цією половою і пекли ― тоді називали маторженики. Ото їли".
Також мати обмінювала золоті та срібні прикраси, аби отримати хліб. А коли він закінчився, відвела дітей жити до родичів.
"Зараз називається Європейська, а тоді вона називалася Кобеляцька вулиця. То по вулиці з одної сторони, з іншої під тинами, парканами люди валялися, вже отакі ноги розпухлі, уже помирали. Які мертві, а які ще тільки помирали, ручку протягували. Жах був, жах. Людина людину їла, мати з’їла дитину. Потім на Південному вокзалі були такі, що ловили людей, з м’яса людей пиріжки пекли і продавали", ― пригадує Катерина Яківна.
За словами жінки, голод створили тому, що селяни не хотіли об’єднуватись у колгоспи.
"Мамин брат помер, його жінка померла, його дитина найстарша померла, дочка померла. До нас найменший хлопчик Коля прийшов, хоч отой маторженик з’їсти. І ми його вже знайшли мертвим під кущиком смородини".
Як розповідала Суспільному науковця Людмила Бабенко, від голоду 1932-го ― 1933-го загинули близько мільйона жителів Полтавщини.
Друга світова війна у Полтаві
1939-го року родина переїхала жити у Полтаву. Катерина Міюсова закінчила сім класів школи, а потім пішла вчитися у полтавський робфак при м’ясотехнологічному технікумі.
"1941-го року я закінчила цей робфак, уже був випускний вечір, ми там ночували. І ось вночі нас будять, кажуть: "26 червня о 4-й годині Київ бомбили, нам оголосили, що почалася війна", ― каже Катерина Яківна.
В окупації родина жінки прожила два роки. За цей час, каже, окупанти не чіпали цивільне населення. Обстрілювали Полтаву під час захоплення, а також при відступі. Катерина Міюсова розповіла:
"Коли захоплювали ― то страшне. І били, вбивали, ґвалтували, і людей, особливо чоловіків, вбивали, палили, що тільки не робили. Страшне було. А коли вони через два роки відступали, вщент знищили Полтаву, спалили, бомбили. Жодного висотного будинку не лишилося цілого. Ховалися, були й бомбосховища, але дуже мало їх, у погребах. Копали ями такі. У нас у городі яма була викопана, там сиділи".
Батька окупанти забрали у полон. Родина знову лишилася в голоді. Тоді Катерина Яківна з сестрою влаштувалися на роботу.
"Коли я там працювала, отримала трикутничок, листа. Прочитала ― батько, батько явився, його почерк. Такі ми були раді, що батько живий. А він сім місяців, як його відігнали, він утік і пішки йшов із-за Києва. І потім уже, коли він прийшов, то він нас і рятував".
Коли сповістили про перемогу, люди раділи, плакали і сміялись, пригадує полтавка.
Подальше життя Катерини Міюсової
Нині у Катерини Яківни двоє доньок, по троє внуків та правнуків. Вони, каже, часто навідують та приносять все необхідне. Жінка любить чистоту та сама доглядає за квартирою.
"Я щира українку, я люблю Україну. І культуру, і мову, і людей".
Катерина Яківна слухає радіо і стежить за подіями на сучасній російсько-українській війні.
"Шкода, що так Україну мучать, що так знущаються з наших людей, з наших дітей, осель. Скільки вони вже міст розрушили. Росія називала "молодший брат". Скільки вони гидоти наробили. Мрія у мене одна: щоб закінчилась війна. Щоб закінчилась війна і звільнили цю Україну від отієї нечисті російської. Собаки, що вони витворяють. Щоб наша Україна була вільною".
Читайте і дивіться Суспільне Полтава на платформах:
