Житель селища Опішня Григорій Софієнко пережив Другу світову війну та повоєнний голод. За словами чоловіка, 1941-го року німецькі військові, зокрема, його родину пішки гнали на захід України. Звідти повернулися лише через три роки.
87-річний Григорій Софієнко мешкає у селищі Опішня. Йому було 5,5, коли почалася німецько-радянська війна. У сім'ї було п'ятеро дітей.
Жили ми в Зінькові, як їхати на Охтирку, на самому краї Зінькова жили. Встаємо рано зранку. Дивимося – у саду повно машин і військових. Ні радіо, ні світла, нічого не було, ніяких оголошень. Все було зрозуміло. Кажуть: "Почалася війна".
Із родини Григорія Софієнка під час мобілізації забрали батька, із ним рідні більше не бачилися, пригадує чоловік.
Де Ступки і Манилівка (села у Зіньківській громаді – ред.), там був ярок, де люди глину брали. І там вивели зіньківських євреїв, не всіх, може, частинами. Сказали, що беріть усе найкраще. І ми тільки чули постріли, що їх розстрілювали. Роздягли і розстрілювали. Як полонених виводили, щоб вони прикидали (тіла землею – ред.), так земля ворушилася – хто добитий, а хто не добитий, але вони всі там загинули.
Будинок сім’ї зайняли німецькі військові, тому Григорій Іванович із рідними переїхали до дідуся та бабусі у село Северинівка. Звідти згодом їх теж вигнали.
Есесівці виганяли. Куди? Може розстрілювати вели під конвоєм. З боків з автоматами, попереду і позаду. Догнали нас до Кременчука. Будували понтонний міст, щоб переправити нас на другу сторону (річки Дніпро – ред.). Ми тільки переправилися, як налетіли, як бомбонули. Той міст розбили, люди – в Дніпро. Хто, може, вижив, хто не вижив. Корови ревуть, корови і коні.
У якій саме області зупинилися після цього, чоловік не знає.
Я тільки думаю, що це десь, де Кам’янець-Подільський.
Через деякий час після звільнення села, родина вирішила повертатися на Полтавщину. До Кременчука їх підвезли радянські військові, а до Полтави доїхали потягом, каже Григорій Софієнко.
Мене посадили в машину і я перший прибув у Зіньків. Зустрічає сусідка: "Це ти, Гриша?". "Я", – кажу. "А нам сказали, що вас бомба накрила, немає нікого". І через день прибувають наші, привозять усіх. І отак ми повернулися у 1944-му році. Перемогу дуже пам’ятаю. Це 45-й рік. Скільки радості, скільки всього. А стільки літало літаків.
Григорій Софієнко пережив також повоєнний голод. Нині вшановує пам’ять усіх загиблих.
У мене онук служить зараз. Я вірю в перемогу України і переживаю кожного дня, щоб усі повернулися здорові, живі додому, до своїх рідних, щоб уже ніколи не було такої війни.
Читати ще
"Вічний вогонь" у Полтаві відключилиЧитайте і дивіться Суспільне Полтава на платформах:
