Петро Кравченко із Полтави пережив два голодомори, окупацію, примусові роботи в Німеччині. Також був учасником Другої світової війни. Цього року в лютому чоловік відсвяткував 100-річний ювілей.
Про це він розповів в інтерв'ю Суспільному.
Петру Кравченку 19 лютого виповнилося 100 років. Довгожитель народився 1926 року в Полтаві.
"Я навіть не думав і не гадав, що я доживу. Тому що дуже важко було, часто хворів, по госпіталях лежав".
Малим довелося пережити два голодомори, згадує чоловік.
"Їсти нічого не було. Як дістанеш десь кусочок макухи, так це таке, як вам — найкращий шоколад, тоді був кусочок макухи. Я і мої брати ходили збирали, де там яке із кукурудзи залишилось, качан якийсь. І ото потремо, і мама суп варила з тієї кукурудзи. Загалом, дуже-дуже тяжко було. Але пережили".
Під час Другої світової війни жив із родиною в окупації, а згодом 15-річного Петра замість батька забрали на примусові роботи до Німеччини. Звідти двічі тікав. Та лише за другим разом вдалося добратися до солдатів радянської армії.
"Добрався до дороги я і побачив перші танки наші із зіркою. Вийшов, вибіг з того лісу до дороги. Вибіг і почав плакати, солдатів просити, щоб мене взяли із собою: «Я так і отак перестраждав, я і в таборі був, хочу воювати з вами»".
Спочатку військові молодого хлопця запідозрили у зраді. Командир одного з підрозділів хотів навіть розстріляти, розповів Петро Кравченко.
"Вивів мене з дороги, узяв пістолет і каже: «Знаємо ми, які ми віддані, власовець». А в той час Власов же був і набирав власовців із наших хлопців. І ото вистрілив, а воно осічка і не вистрілив пістолет. А я схватився, а тут солдати йдуть, і я між солдатами заховався, плачу, розказую. І там одні солдати прийняли мене і кажуть: «Ходімо з нами»".
Так Петро Кравченко став кулеметником. Потім під час бою зазнав тяжкого поранення ніг та голови, а закінчення війни вже зустрів у госпіталі. Там, пригадує, багато малював.
"Дістав кольорові олівці і малював там. То медсестру намалюю, а потім трапилась мені листівка, і там була картина «Загибель Помпеї», і я попросив у сестри шматок паперу великий і намалював там картину. Портрети я любив малювати, людей з натури, природу. Он березовий гай і багато таких схожих. Я б із радістю малював, так не можу, бо не бачу вже".
За участь у Другій світовій війні чоловік отримав медаль. Нині він болісно сприймає напад російських військ на нашу країну.
"Ніколи не міг подумати. Якби хто сказав, я б не повірив. Ми на фронті дружні були. І в Москву я їздив до родичів".
Після війни працював у художній майстерні в Полтаві. Також багато років працював тренером із мотокросу. А секрет його довголіття — у постійному рухові, каже чоловік.
"Як лікував мене професор, каже: «Найголовніше у житті — це рух». А я лежав постійно — поранений, не міг поворухнутись. І я ото лежу весь час, рухаюся, щоб сердечко працювало".
Нині довгожитель живе разом із онуком і його родиною. Та мріє, щоб закінчилась війна і трапилася нагода побувати в Криму на морі.
"Дуже б хотів, звісно. Аякже. І море вже стало, мабуть, не море. Одні там кругом снаряди та бомби валяються. Звісно, хотілося б".
Читайте і дивіться Суспільне Полтава на платформах:
Telegram | Viber | Instagram | Twitter | YouTube | Facebook | TikTok
