Вона — "очі" українського неба. Так про свою роботу каже військовослужбовиця з Одеси Олександра Домну. Все, що армія РФ запускає в українське небо, дівчина відстежує, вносить у спеціальну базу. А вже тоді ППО збиває цілі. Про свою роботу Олександра розказала кореспондентам Суспільного.
"Планшетист" — так називається посада тих, завдяки кому, українців сповіщають про повітряну тривогу. В професію старша сержантка, планшетистка пунктів управління радіотехнічної бригади імені Богдана Хмельницького Олександра Домну хотіла потрапити ще зі школи. Каже, сумнівів не було:
"Навчаючись в школі я завжди була таким своєрідним захисником. Я захищала дітей, захищала тварин. Завжди була борець за справедливість. Після закінчення школи я вирішила застосувати ці свої навички. Єдина думка, прийшла тоді на мій розум — це Збройні сили України. Призвалася я з легкістю".
За словами Олександри, в її обов'язки входить своєчасне виявлення і якісне супроводження локаційних цілей. Наразі це російських військових літаків, гелікоптерів, ракет різного типу та безпілотних літальних апаратів. Це цілодобова пильність за небом нашої країни, зазначила дівчина:
"Займаючи цю посаду, найбільш важливі вміння і навички – це зосередженість, уважність, відповідальність. Все потрібно робити швидко. Тому що ракети, як ми знаємо, летять дуже швидко. І нам так само треба швидко їх виявити і якісно супроводжувати. "Кинджал" збивається важко. "Онікси" збиваються важко. Тому з цими цілями треба бути ще більш уважними. Ми не маємо права на помилку, тому що від цього залежить життя наших громадян".
Олександра каже, її посада – це очі українського неба, і вони повинні якомога більше бути захищені від армії РФ. Тому, зазвичай, за словами дівчини, всі радіотехнічні війська тримаються трохи далі від нульової лінії для того, щоб відпрацьовувати та не залишитися без основного джерела інформації. Від появи російських безпілотників до збиття існує певний алгоритм дій:
"Виявляючи радіолокаційну відмітку, оператор станції передає по каналу зв'язку інформацію оператору станції. Планшетист отримує і наносить її на планшет. Після чого вся інформація відображається у спеціальному програмному забезпеченні, завдяки якому відпрацьовує система ППО, ЗРВ зенітно-ракетні війська. Ця програма об'єднує всю Україну. Відображається обстановка всієї України саме там. Після того, як прийнято рішення, інформація передається по каналах зв'язку і передається вище. Якщо визначили, що це саме ракета, шахед, або ЗРВ — вони приймають рішення про збиття. І так, після чого, дається сигнал тривоги. Сирени чує все місто. І починає відпрацьовувати ЗРВ".
24 лютого Олександра прокинулася від телефонного дзвінка о пів на четверту ранку, її по тривозі викликали на службу, згадує дівчина. Повітряних цілей було багато. В перші дні війни російська авіація залітала з усіх боків, розповіла військовослужбовиця:
"Коли я прибула на службу, на своє робоче місце, я побачила навалу російських літаків, гелікоптерів. І, знаєте, як і у всіх людей було хвилювання. Але воно в мить розбилося о сталеві дії свого командира, його командування. Як вони відпрацьовували. Як мужньо, розумно приймали рішення. Після чого з'явилася впевненість у завтрашньому дні. І розуміння всієї ситуації, що, знаєте, не все ж так погано і ми, все ж таки, виборемо свою перемогу й у нас буде не тільки завтра, а ще й багато-багато років завтра".
Під час масованих атак, за словами дівчини, день проходить непомітно і швидко. В кінці робочого дня вся команда дякує один одному за роботу, каже Олександра:
"Коли відбуваються масовані атаки, це найкоротші дні. Тому що коли ти сідаєш за роботу, і в тебе просто немає часу глянути котра там година. Ти встаєш, коли все це закінчилося і вже минуло чотири години, п'ять. Тобто, це саме найкоротше.
Після того, як ми прожили чергову атаку, особливо масовану атаку, якщо вже є підсумок нашої роботи — звичайно ми радіємо. Ми один одному дякуємо. Але, ще більше ми радіємо, коли цивільні люди дякують і підтримують військових. Це надає скільки сил і наснаги. Коли ти бачиш очі щасливі, коли ти бачиш, як діти граються в день на майданчику. Цінніше за це немає нічого".
Олександра каже, що найтяжчою зміною був день, коли вперше почалася війна у 2014 році:
"Я ще її тоді застала, коли, на жаль, окупували наш Крим. З чого все й почалося. Це було, коли збили малазійський боїнг. Це, так само, 24 лютого. Ти бачиш, що страждає вся Україна. І саме в той день ти розумів, що наразі немає якогось спокійного місця. І людям просто немає куди як біженцям переїхати. І спокійно там себе відчувати".
Також військовослужбовиця сподівається на повернення українських територій в межах кордонів 1991 року та послаблення Росії:
"Для мене перемога – це, перш за все, відстоювання своїх територій. Це встановлення українського контролю на Донецькій, Луганській області. Звичайно, ще б хотілося послаблення Росії. Тому що це держава-агресор і вона завжди буде агресувати. Якщо ми зараз зробимо так, що ми зможемо її послабити, нас буде багато років, аби посилити свої сили…. Ще, якщо чесно, хотілося б їх розпаду взагалі. Аби РФ, як країна-терорист, агресор, понесла відповідальність. Це виплата репарацій. Це суд в Гаазі. Все те саме, що і у звичайних людей".
Читайте нас у Telegram, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
