В Одесі відбулася прем’єра мюзиклу “Княгиня Ольга”. Робота над історичною виставою тривала понад сім років. Прем'єрний показ планувався до війни, але через повномасштабне вторгнення довелося відкласти. Про театральне мистецтво та про роботу над мюзиклом говоримо далі з актором, режисером-постановником Денисом Рудим.
Сюжет мюзиклу “Княгиня Ольга” - це одна зі сторінок української історії часів Київської Русі. Ви виступили як автор, режисер-постановник та як актор, виконали роль князя Ігоря. Як взагалі все це починалося? Від ідеї до вже втіленої вистави на сцені.
Я завжди робив дитячі вистави й в якийсь момент кажуть мені: “Ну знов клас”, була в нас вистава в оперному театрі, аншлаг, “все так круто, але знов дитяче, щось несерйозне”. І мене це так образило, що я думаю: “Ну добре-добре, зроблю таку виставу, де всі помруть”. В мене була така галочка, що там всі мають вмирати. Думав що це може бути. Я носив таку ідею і потім знайшов тему княгині Ольги і її помсти. Думаю: “О! Це воно”. Дуже багато ми з друзями думали про це, мені чогось не вистачало. А потім одного разу я сидів в консерваторії на парі. Це була дуже смішна історія, тому що пара була зранку, я не хотів прокидатися. Я приїжджаю туди й з моїх одногрупників ніхто не прийшов, я був один. І нам Тетяна Михайлівна Каплун розповідала про слов'янську культуру, дуже цікаво і вона там сказала про богиню смерті Морану і в мене в голові якісь там пазлики встали. Я подумав, що ось це воно, вже робив цю історію більш містичною, тобто знайшов виправдання Ользі чому вона мстилася, чому ця помста була страшна, через цю язичницьку богиню смерті.
Це дуже складно і дуже складний слог, текст сам. Українською мовою передати давньоруську культуру, використовуючи такі слова, от ви знаєте що таке криця? “Як криця була міцна”. Це пористий метал, пориста сталь.
Розкажіть про акторів, які були поруч з вами. Що це за люди?
Хворі на голову ці люди. Чому? Ці люди, не дай Боже з ними працювати, тому що вони просто неймовірні. Вони настільки захоплені працею, вони роблять все, щоб вистава була крута.
Денисе, вже лічені хвилини залишаються до виходу на сцену. Сьогодні soldout, всі квитки придбані. Що ви особисто зараз відчуваєте?
По-перше, це гордість за цей проєкт, тому що глядач скупив усі квитки, вони дуже підтримують нас, пишуть “ми чекаємо цю прем’єру”.
Які традиції? Запалюєте свічки, можливо, якісь молитви, перед виходом на сцену що робите? Чи просто випити води, видихнути і вийти? Що у вас?
Я скажу, тільки нікому не розповідайте. Я відкриваю пляшку шампанського, ось так. Всім наливаю, я не знаю що їм там дістається, але сам факт того, що шампанське, як то кажуть, напій переможців і ми переможці сьогодні, тому що ми виходимо на сцену. Сьогодні ми зробили все, що тільки можна і не можна, щоб ця вистава почалася.
Денисе, чому ви цим займаєтеся і з чого все почалося? Це була дитяча мрія? Як ви опинилися в цій театральній сфері?
Був якийсь переломний момент, коли я пішов до театру. Я ходив на виставу “Вій”, “Кентервільський привид”, “Ромео і Джульєтта”. Мені було дуже цікаво як глядач, я дивився, знаєте ці, як ми кажемо, “больнушки”, які ходять на одну виставу по 250 разів і це був я. Я вже знав майже як актори весь матеріал, який там був і потім я попросився, щоб мене взяли в театр.
Без освіти?
Я був дитиною, 14 років мені було. У мене навіть був список, який я міг зіграти, я вже знав ці ролі. І мені сказали, що давай, приходь на кастинг. Який? Коли? Навіщо? Ніхто нічого не сказав. І потім, коли я це усвідомив, мене так пригрузило, думаю нащо воно мені треба, буду архітектором.
Але все ж ви переді мною не в ролі архітектора, а в ролі режисера-постановника
Пішло потім так, що я все ж працював у цих виставах, на які я ходив
Все ж достукалися? Так само прийшли?
Ні, ніхто не достукався. Потім мене запросили.
Ви не закріплені за жодним театром Одеси, ви працюєте самі на себе. Чому?
Тому, що я не поважаю академічні театри Одеси, тому що при їх потужності, можливостях вони не роблять те, що вони могли б робити. Є вистави заради вистав, заради кількості цих вистав. Я не говорю, що я це роблю, я роблю мистецтво заради мистецтва. Ми це робимо з повагою, душею до театру. А коли я приходжу в академічні театри і я бачу неймовірну актрису, яку замотали в якість ганчірки, начепили на неї дешеву перуку і вона співає просто якийсь "бред сумасшедшего", а п’єса - це просто історія хвороби автора. І моє найулюбленіше - костюми з секонд-хенду, я не буду говорити що це за театр. Директор театру підходить до актриси, діє їх 50 гривень і каже: “Піди в секонд-хенд, знайди собі костюм”.
Це реальна історія?
Реальна. І ця історія неодноразова. В театрі є люди, які вміють шити, але це не потрібно нікому.
На вашу думку, в чому ще полягають проблеми театрів, беремо локально по Одесі.
Глядачі в Одесі неймовірні, вони люблять все, що тільки можна, вони дуже балувані, їх вразити дуже складно. Але, більшість людей не дуже театральні. Я поясню чому. Коли я був маленький, в школу приносили ці квитки. …. Є вистави, на які люди не ходять, а її неможливо викинути. Що роблять театри - вони роблять програму по якій студенти чи школярі прийти по якійсь ціні, не дуже багато, подивитися на цю виставу. Тобто, вони закриють повний зал цими квитками. Ти береш цей квиток і твоя вчителька бере тебе за руку, і всім класом веде на цю історію. Ти сідаєш, нічого не знаючи про театральне мистецтво і дивишся цю "нудотину", від якої тебе вивертає і ти чекаєш коли буде антракт, чи коли ти підеш додому. Приходиш додому і в тебе є враження від театру взагалі, що це щось нудне, не цікаве, ну от як є.
Моє покоління не дуже ходить в театр за цією причиною, тому це для них не цікаво апріорі, тому що в них є такий досвід вже. Але, є такі театри, які ставлять перед собою ціль повернути глядача в зали.
Є багато вистав в Одесі, на які просто хочеться ходити, тому що вони дуже цікаві. Вони кліпові, гарна картинка, цікавий сюжет. Вони є, але люди не можуть платити багато грошей за виставу.
Чомусь вважається, що театр не може коштувати дорого, але на Бродвеї в Америці й інших країнах квитки коштують багато. В них мистецтво розвивається. Це не так, що є гроші - ми робимо дороги костюм, ні. Ми запросимо дорогого режисера, композитора, художника по костюмах, будемо робити багато декорацій. А так виходить, що всі талановиті люди йдуть туди, де їм платять, а це за кордоном.
Ми вже почали говорити про гроші. Скільки коштує зараз в Україні, в Одесі, під час війни втілити в життя мюзикл. Скільки це коштує?
Ви хочете, щоб до мене налогова прийшла? Ладно, в мене все чисто. 1 мільйон 476 тисяч гривень.
Це із зарплатньою?
Це просто, щоб зробити виставу. Ви не розумієте, це дуже багато всього, це тільки костюми, декорації, музика. Просто декорації - це фарби, тканина, пошив, художники, які малюють, ескізи, приміщення, в якому це малюють. Це, не дай Боже, якщо зима, отопити цю історію.
Читайте нас у Telegram, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
