Житомиряни Андрій Стражник, Максим Янчук та Євген Петришин – волонтери з Житомира. З початком повномасштабного російського вторгнення експерта з нерухомості, адвоката та айтівця об’єднала допомога військовим. Про те, як почали передавати автівки військовим, прапор з підписом Залужного, найдорожчий збір та поїздки на фронт чоловіки розповіли журналістці Суспільного Олені Ваховській.
Про те, як усе почалося
Андрій Стражник:
З моменту повномаштабного вторгнення ми стали займатися волонтерською діяльністю. Ми не думали, що будемо волонтерами, але в нас це почало добре виходити. Мої близькі друзі пішли служити і зрозуміло, що на першому етапі були потрібні і техніка, і якесь обладнання, все. У нас були певні можливості, були друзі за кордоном, які долучились. І вже восьмого березня ми пригнали першу машину, і далі все відбувалося дуже динамічно.
Євген Петришин:
24 лютого я був змушений відвезти родину на захід України. Після того спочатку доєднався до IT-армії. Що ми робили? Ми блокували всі можливі ресурси російські, як тільки могли. Потім, десь на початку березня, вже просто не було змоги сидіти і хотілося бути більш дотичним. У мене є близький друг, який був військовим ще до початку повномасштабного російського вторгнення. Я його просто запитав, що треба, чим я можу допомогти. Потрібен був автомобіль, я цей запит висвітлив серед своєї IT-спільноти. Впродовж перших двох днів ми знайшли кошти, і вже на початку березня, паралельно до Андрія, ми вже привезли також перший автомобіль.
Максим Янчук:
У волонтерській справі я з грудня 2022 року. Почав займатися волонтерством, тому що мій близький друг займався волонтерством з перших днів. І так вийшло, що саме відчув себе на місці військових, і саме Андрій забезпечив мене і підрозділ, в якому я служив, всім необхідним. В перші дні повномасштабної війни не було нічого абсолютно, і от Андрій якраз дуже оперативно спрацював. Буквально за днів десять ми отримали перший, і ще через днів п'ять – другий автомобіль від Андрія. Крім того, отримали пристрій нічного бачення, тепловізор, дрон, одяг, медикаменти, турнікети. Тобто нам прийшло з цим усім повних дві машини.
Андрій Стражник:
На початку, крім машини, ми ще багато привозили гуманітарних вантажів. В той момент ми виїхали, вивезли сім'ї на захід України, забрали дружин і дітей тих друзів, які пішли служити, вони були, скажімо так, в безпеці. А вже я займався забезпеченням своїх друзів, щоб було чим воювати.
Декілька автомобілів ми відправили з гуманітарним вантажем в Житомир з Івано-Франківська. Потім, коли цим стали займатися системно великі організації та фонди, ми переключилися виключно на автомобілі.
Євген Петришин:Серед своєї спільноти ми так само робили багато зборів. Було багато чого придбано і передано. Це все ніде не висвітлювалося, було суто серед трьох команд, трьох IT-компаній, об'єднаних в одну спільноту. Ми робили багато зборів, і дотепер робимо. Приблизно в кінці березня – на початку квітня, мені вдалося умовити родину таки переїхати тимчасово в Європу до родичів. Сам я отримав змогу повернутися в Житомир. Як тільки повернувся, я побачив, що Андрій організував збір, до якого захотів долучитися, бо знав особисто Андрія і знав, що ці гроші підуть на добрі справи. Спочатку я віддалено допомагав, просто пересилаючи кошти. Потім, коли вже я був в Житомирі, я сказав, що хочу допомагати і фізично, і фінансово, тому вже почали робити все разом.
Про те як поєднувати волонтерство і роботу
Максим Янчук:
Роботи у них дійсно було дуже багато, і запитів багато. Мені це було цікаво, я розумів, що я як мінімум фізично можу допомогти, тож почав освоювати всі ці моменти волонтерської діяльності. Вони доволі непрості, тому що крім того, що потрібно знайти кошти на те, щоб щось придбати, необхідно це ще й організувати, необхідний час. І справа в тому, що всі ми не працюємо волонтерами. У кожного з нас своя робота, потрібно знаходити між своєю роботою вільний проміжок часу, інколи вирішувати, що є важливіше – твоя робота чи волонтерська діяльність, тому що інколи запити є доволі термінові і десь на свою роботу доводиться так трохи забивати. Ось цей організаційний момент, я вважаю, можливо десь навіть складніший, ніж фінансовий, тому що знайти, організувати, то буває дуже часто набагато важче.
Андрій Стражник:
Ми налаштували станцію техобслуговування і всі автомобілі, які заїжджали, обов'язково проходили техогляд, ремонт за потреби, а далі вже переправляли їх сюди. Цим займався в Коломиї я і мій близький друг, він автомеханік, ну і ще ряд небайдужих громадян.
На першому етапі, коли ми привозили машину і треба були запчастини, навіть магазини давали їх безкоштовно. Всі сподівалися зробити швидкий спрінт і хотіли бути якось залучені і вважали, що це наближає перемогу. Так воно і було, але те, що ми маємо, це далеко не спрінт, це марафон і нам треба ще досить попрацювати і поборотися за це все.
Про те, що кожен збір є особливим
Євген Петришин:
Кожен збір є особливом. Наприклад, ті збори, коли людина після поранення повертається – як можна не допомогти. Або збір дядечку, якому 59 років і який бігає по окопах на передовій, протягує якісь кабелі, займається в роті радіорозвідки. Або коли сапери показують свою роботу… Це просто з розуму зійти можна, коли, наприклад, снайпери присилають повідомлення, що є підтвердження, що зі снайперської гвинтівки було влучання і детонація боєкомплекту в БМП, або БТР… Коли бійці надсилають смс, що завдяки автомобілю, який ми придбали, змогли врятувати два життя, що час шов там на хвилини, то просто мурахи по тілу. Після такого ти будеш робити все, просто щоб допомагати.
Максим Янчук:
Перше, в чому я взяв участь у волонтерстві, це коли допомагав нашим знайомим благодійникам передавати освітлювальне та холодильне обладнання. Спочатку військові отримали освітлювальне обладнання, а декілька авторот – необхідні інструменти. Потім певний час ми також співпрацювали з бойовими медиками, надавали їм холодильне та зігріваюче обладнання, щоб ту ж плазму, ін'єкції нагрівати.
Андрій Стражник:
Перша машина була куплена безпосередньо для моїх близьких друзів. Вони вже на той момент були мобілізовані, вони мобілізувались з 25-го лютого і виконували завдання на півночі Житомирській області. Вона не зовсім була успішна, це був пікап, але технічний стан його був такий собі, ми там що могли зробили на перший час, і трохи переживали, що ця машина може зламатися. Паралельно купили ще одну. Це, скажімо так, була далеко ще не волонтерська діяльність, ми просто купили авто друзям. А потім вже були підрозділи 10-ї штурмої бригади. В Коломиї був меценат, який сказав: хлопці, бачу, що у вас виходить, ось скільки треба, приженіть дві машини в "десятку", "Едельвейс". Після того були машини в "Азов", 95-ту бригаду, багато інших підрозділів.
Через два місяці до мене приєднався Євген. Ми, скажімо так, до повномасштабного вторгнення спілкувалися, але не вели волонтерської діяльності, кожен робив свою роботу. Євген побачив у мене в фейсбуці, що я звернувся по допомогу, бо багато чого треба було купувати і своїх грошей вже не вистачало. Він запитав, а я розказав йому, що роблю і як. І якраз коли я відвозив хлопцям автомобіль на північ, мені приходить смс про зарахування 60 тисяч гривень. Це було від Євгена, ну далі все, далі почалося. Євген об'єднав свою спільноту, я свою спільноту.
Про історії з волонтерських буднів
Євген Петришин:
За два дні до Нового року треба було доставити автомобілі на схід, район Попасне-Кремінна. Перед цим у тій же поїздці ми доставляли гуманітарну допомогу. І військовим провізію, і гуманітарну допомогу безпосередньо тим сім'ям, хто там лишився, дітям. На жаль, таких багато, але їм треба допомагати.
І в якийсь момент військові, які нас упроводжували, повідомили, що вже бачать дрони, які літають над нами. Було пару прильотів десь в районі. Відповідно, ми відреагували таким чином, що повертатися ми мали не тією дорогою, якою дістались туди, а іншою. Нею виявилась танкова дорога, де приблизно по коліна багна.
І машина, яка була доставлена, в принципі, була пристосована до того, але єдина проблема була, що не були взуті шини, пристосовані до цієї місцевості – не було часу "перевзути", ми привезли їх з собою. І в якийсь момент машина застряла і зламалось щеплення. Так як ми були на двох машинах, одна машина виїхала для того, щоб привести допомогу, і в результаті витягував нас танк Т-64, який проїжджав повз і військові були здивовані, як ми там взагалі опинилися.
Але в той час, коли ми чекали і кріпили троси, щоб витягнути цю машину, почався доволі щільний обстріл. Андрій та Максим в той момент були з військовими, мали змогу спуститися в укриття. Я ж залишився з тим військовим, який був за кермом машини, яка застрягла. Потім до нас долучився ще танчик, який нас витягав. Військові сказали, що найбезпечніше місце буде під танком, і я був готовий в будь який момент стрибнути під танк, але не знадобилося.
Після того як нас витягнув танк, ми всі зустрілися. Одна машина була не на ходу, одна – на ходу. Почався знову обстріл, ми почали шукати укриття. Неподалік була автобусна зупинка, всі побігли туди… Коли закінчився обстріл, я усвідомив, що загубив свій кросівок. І, дякуючи нашим військовим, в той час я отримав свої перші берці. Тепер я маю частинку військового спорядження теж. Отака історія.
Максим Янчук:
Що стосується волонтерських буднів і таких, скажімо, форс-мажорів під час цих волонтерських буднів. Була одна поїздка. З Британії ми придбали два автомобіля. Хлопці допомогли, доправили їх в Коломию. І нам треба було їх забрати з Коломії, пригнати в Житомир. І на наступний день нам необхідно було їх гнати на схід України. Ми поїхали за цими автомобілями. За кермом одного з них був я. Це було Різдво – 25 грудня 2022 року. Була невелика ожеледиця, а резина не була замінена, і на одному з поворотів вийшло так, що мене занесло, і я, скажімо, опинився вниз головою на тині однієї бабці. Але назустріч нам, знову ж таки, їхали військові, вони допомогли вибратись.
І от тут, дійсно, треба сказати величезне дякую нашим людям. Тому що це Різдво. Люди – хто відпочивав, хто святкував, але зібралося все село і всім селом нам почали допомагати. Спочатку організували евакуатор. Двічі евакуатор нас піднімав, ставив на колеса. Потім виявилося, що автомобіль своїм ходом їхати не може. Евакуатор повернувся за нами, завіз його на станцію технічно обслуговування. Причому будь яку подяку від нас водій категорично відмовився приймати. За допомогою місцевих ми знайшли станцію техобслуговування, знайшли власника станції. У нього вдома було двоє дітей, які хворіли, дружина на роботі, знову ж таки, Різдво, але він все покинув і добрих годин п'ять-шість витратив, щоб відремонтувати машину. Хлопці з Коломиї знайшли у вихідний день необхідні деталі, привезли нам, і за цих п'ять годин автомобіль став на колеса, ми пригнали його в Житомир і тут, скажімо, такі невеличкі доробки вже були. А ввечері, як і планували, поїхали на Схід. І незважаючи на те, що автомобіль вже декілька разів попадав під обстріл, там міняли і скло, і деякі деталі, але хлопці всі цілі, автомобіль працює, і, дай бог, щоб він до перемоги працював так само.
Про автограф Валерія Залужного
Андрій Стражник:
Нам пощастило, одні дружні військовослужбовці допомогли організувати автограф на прапорі Валерія Федоровича Залужного. Людина, яка придбала автомобіль як подарунок отримала цей прапор. А це була її мрія.
Тобто цей прапор допоміг нам з автомобліем, а також допоміг почати збір на найдорожчий пристрій, який ми взагалі купували. Це снайперський комплекс вартістю 18 тисяч доларів. Ми взагалі не знали, чи варто починати цей збір, тому що сума для нас була непід'ємна. Але враховуючи таких людей, які почали хто 5 тисяч, хто 2 тисячі доларів донатити, ми зрозуміли, що можна починати. І ми цей збір закрили. Єдине, що чекаємо його від виробника, бо там період очікування замовлення від півтора місяці. Уже два пройшло. Думаю, скоро вже отримаємо.
А хлопець, для якого цей пристрій, в цивільному житті... Ну, тобто, це далеко не був військовий спецназівець, але зараз він уже нагороджений Золотим Хрестом. Це снайпер, а вони дуже багато роблять роботи в дуже складних умовах.
Кожен раз ми за нього переживаємо, за його підрозділ, і цей комплекс дозволить реально набагато якісніше виконувати завдання і можливо убезпечити їх від якоїсь загрози.
Євген Петришин:
Я маю своє хоббі, збираю прапори, підписані бойовими підрозділами, і я їх розміщую у себе в компанії, то так би мовити, дошка пошани. Це для того, аби віддячити своїй спільноті за їх залученість.
Щодо підписаних снарядів – так, було. Був збір, впродовж декількох годин там назбирали чи то 60, чи то 100 тисяч гривень. Я хотів подякувати своїй спільноті і попросив бійців підписати танковий снаряд.
Окрім цього, був ще один снаряд з подякою для рієлторів, бо ця спільнота не менш важлива, ніж IT-спільнота, вони шалено донатять просто. Що сказати, бізнес є, бізнес допомагає, дякуючи таким людям ми і маємо змогу допомагати нашим військовим.
Максим Янчук:
Можливо не всі розуміють, але для військових важливо не лише екіпірування або транспортний засіб для виконання бойових задач. Військові повинні і відпочивати, мати відносний комфорт коли відпочивають від виконання бойових задач.І якщо військовий попросить щось собі, в принципі, для більш-менш нормального відпочинку на тих 2-3 доби між виконанням бойових задач, то навряд чи ми зможемо відмовити.
Якщо військовий попросить електронну книжку, для того, щоб її почитати, цей запит ми також закриємо, в принципі, не оголошуючи ніякі збори, тому що це дуже важливо.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
