Внаслідок російського удару керованою авіабомбою по центру переливання крові у Кругляківці на Харківщині 5 серпня загинули четверо людей, серед яких —командир передової хірургічної групи Владислав Титаренко. 28-річний лікар з Харкова любив читати, слухав рок та після початку повномасштабного вторгнення до червня жив у лікарняній палаті на роботі, надавав меддопомогу пораненим.
Спогадами про Владислава з Суспільне Харків поділилася мати лікаря Оксана Титаренко.
Обговорював книги з мамою та розв'язував математику на кухонній стіні
Владислав народився 13 вересня 1994 року в селищі Борова Ізюмського району. З його батьком Оксана розлучилася, коли сину було два роки, та, вийшовши заміж вдруге, народила молодшого сина Савелія.
"Ми жили втрьох довгий час: з другим чоловіком ми теж недовго пробули разом. В нашій сім'ї Владислав був головним чоловіком, він узяв на себе цю роль досить рано. Ми могли ділитися з ним усім. Не було такої теми, про яку ми не могли б говорити. Фінансові питання завжди обговорювали разом, рішення стосовно будівництва, ремонту, великих покупок приймали разом", — каже Оксана Титаренко.
Одним із найулюбленіших спільних уподобань матері та сина була література, згадує Оксана.
"В десятому класі мій томик Бродського перекочував на його стіл. У нього потяг до художньої літератури з'явився вже в останні роки школи, але найбільше — в університеті, і читав він після того запоєм, усе цікаве, що йому потрапляло до рук", — каже Оксана Титаренко.
Обов'язкову шкільну літературу під час навчання вони з сином слухали разом у форматі аудіокниг, які потім обговорювали, а задачі з математики та геометрії розв'язували на кухонній стіні.
"Якось він приходить до мене: "Математику — не можу, допоможи мені". Я стою на кухні й кажу: "Малюй!". У нас вся кухня розмальована: спочатку Владиною математикою, потім — Савиною математикою", — каже Оксана Титаренко.
"Доктор Хаус" надихнув на думку про медицину
Школу Владислав Титаренко закінчив із золотою медаллю та подав документи до медичних вишів Харкова. Оксана каже, що її турбувало, що медичну освіту треба здобувати довше за інші, і що конкуренція буде високою.
"Я йому казала: "Розумієш, Владе, ти навіть у 30 років не будеш заробляти, як твої однокласники-айтівці. Мені тебе годувати ще дев'ять років". Але він вперся", — згадує Оксана Титаренко.
За її словами, думка про медичний фах виникла у Владислава ще у підлітковому віці.
"Він десь в 14 років приніс додому зі школи паракашлюк. Ми всі захворіли. Влад покашляв тиждень і пішов до школи. Малий хворів три місяці, я — пів року. Під час хвороби ми разом дивилися перші сезони серіалу "Доктор Хаус", це такий геній-бунтар від медицини: аналітика, ерудиція, ризик, відповідальність, перемоги — врятовані життя. Вважаю, це наклалося на юнацький максималізм та романтичність. А ще бажання бути корисним і потрібним", — говорить Оксана Титаренко.
Понад рік працював з хворими на COVID-19
Оксана каже: зрештою зрозуміла, що бути медиком, це покликання її сина.
"У нашому будинку довгий тамбур на п'ять квартир. Якось він відчиняє двері, прийшовши з роботи, та починає роздягатися в тамбурі: "У нас був каловий перитоніт, від мене смердить!". Майже до білизни роздягнувся. Але ви б бачили його очі, як вони сяяли тієї миті!" — розповіла Оксана Титаренко.
Після закінчення інтернатури Владислав 15 місяців пропрацював у коронавірусному відділенні 25-ї клінічної лікарні. У травні 2020 року його дід захворів на COVID-19.
"Влад та Аня чотири дні спостерігали за розвитком хвороби, а коли мій батько почав задихатися, Влад забрав його до свого відділення. Потім було десять важких днів, коли син казав: "Ми зробили все можливе, результат залежить від організму діда". Завдяки Владикові, мій батько зараз живий", — каже Оксана Титаренко.
Вторгнення, життя в лікарні, мобілізація
Повномасштабне вторгнення РФ Владислав із дівчиною Анею та молодшим братом зустріли в Харкові, мати Оксана — у Києві, куди переїхала в жовтні 2021 року.
"Влад з Анею, його дівчиною-онкологинею, з 24 лютого по 6 червня 2022 року жили в одномісній палаті 25-ї клінічної лікарні, і працювали, коли привозили поранених", — говорить Оксана Титаренко.
За її словами, Владислав не прагнув на фронт, проте відмовився переїжджати до Києва, де на той час вже було менше ударів РФ, ніж по Харкову. Шляхів уникнення військового обов'язку хірург також не шукав, каже Оксана Титаренко.
"Що, Аня буде ходити до магазину, а я буду сидіти вдома? Мені кущами бігати на роботу?", — згадує слова сина.
7 грудня 2022 року Владислава Титаренка мобілізували до військового шпиталю в Харкові. Після 20-денної підготовки лікар вирушив у перше відрядження до Ківшарівки.
Оксана Титаренко каже, що Владислав переймався етичними питаннями — мав надавати допомогу й окупантам, проте, за словами матері, вирішив для себе не давати волі емоціям.
"До росіян у нього була тільки ненависть. Він був дуже категорично налаштований: це — ворог, особливо після того, як побачив, що відбувається з хлопцями на передовій. Ми зійшлися на тому, що треба за будь-що залишатися людиною і професіоналом. Свої особисті миттєві емоції, амбіції й пориви підпорядковувати потребам ситуації, яка склалася, і не заважати іншим робити свою справу. Влад вирішив для себе це питання: робота з росіянами — це робота над поповненням обмінного фонду та отримання джерел інформації", — говорить Оксана Титаренко.
Чекав на відпустку та переведення в інше місце
У друге відрядження Владислав поїхав у лютому, до села Сенькове у Куп'янському районі. Спершу він працював у мобільному військовому шпиталі, протягом кількох останніх місяців — обіймав посаду командира передової хірургічної групиКоманда, яка з хірургів, медсестер, водіїв та охорони, яка стабілізує поранених та надає медичну допомогу на першому (дошпитальному) етапі та основного хірурга. Владислав розповідав матері, що роботи було дуже багато, з весни її кількість збільшувалася.
"Раз на три-чотири дні ми списувалися, а тут якось було, що він кілька днів не дзвонить, не пише. Я набираю та чую, що розбудила його: "Мамо, ми не спали чотири доби. Я хочу спати", — згадує слова сина.
У день загибелі Оксана їхала до Кругляківки побачитися з сином: він саме очікував на відпустку та переведення в інше місце.
"Його повинні були перекинути на керівництво мобільним шпиталем. Тому що в Кругляківці у нього, як кажуть, дуже добре виходило. Навіть якщо хлопці говорять хоч третину правди про його життя там, то мені цього достатньо", — каже Оксана Титаренко.
За даними, які Оксані передала військова частина, з 7 липня до 5 серпня через передову хірургічну групу, якою керував Владислав, пройшло 1016 людей. За менше ніж місяць група Владислава провела 557 операцій, 37 з яких — тяжкі або вкрай тяжкі. Ці дані військова частина підкріпила для представлення загиблого лікаря до посмертної нагороди.
"Без перемоги ті нелюди будуть героями"
Оксана каже, що нині її найбільша мрія — перемога України, і щоб усіх росіян, які відповідальні за загибель Владислава, притягнули до відповідальності за законами міжнародного права.
"Мені хочеться помсти. Зараз ті пілоти, які скидали бомби, їхні командири, які віддавали наказ — вони герої для своєї країни. А наші хлопці — герої для своєї. Без перемоги це так і залишиться. Без перемоги ті нелюди будуть героями. Тому мені дуже потрібна наша перемога", — сказала Оксана Титаренко.
Нині мати намагається навчитися жити без Владислава.
"Він, бувало, говорив: "Я тобі показую один раз, а далі — сама. Що будеш без мене робити?". А я ніколи не уявляла, що доведеться щось робити без нього", — каже Оксана.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Facebook, Viber, Instagram, Telegram, Youtube
