Лікар-окуліст Володимир Шокало жив у Барвінковому, місті неподалік Ізюма на Харківщині, й коли почалися бої, був змушений виїхати до Близнюківської громади. Хвора дружина не витримала евакуації та померла. У Близнюках чоловік влаштувався на роботу, купив будинок та почав здійснювати мрію життя — навчатися бальних танців.
Як через танці, роботу без вихідних та поезію відновлюється після втрати дому та дружини — в історії для Суспільне Харків.
Евакуювався та втратив дружину
Лікар-офтальмолог Володимир Шокало 30 років прожив у Барвінковому, але торік був змушений тікати з-під обстрілів: за сусідній Ізюм точилися бої, лінія фронту пройшла через його місто. В евакуації Володимир втратив дружину — попередні 10 років жінка тяжко хворіла.
"Це було захворювання центральної нервової системи. Вона у мене також медик — акушер-гінеколог. Вона була відчайдушною, віддавала усю себе професії. І ті 20 років, які вона пропрацювала, з пологового майже не виходила. Постійно приймала роди, це постійні стреси. Тим паче район віддалений, допомоги не дочекаєшся, багато критичних станів, коли треба було самостійно рішення приймати", — згадує свою дружину Володимир.
Попри те, що жінка була лежача, донька наполягала на евакуації обидвох. Подружжя виїжджало окремо: жінку з лікарні евакуювали спершу до Харкова, потім — до Дніпра, чоловік виїхав на захід країни, звідки він родом.
"Коли виїжджали, вона була вже у тому стані була, що не розмовляла. Донька до війни виїхала до Америки на навчання і була категорично налаштована, щоб ми пройшли евакуацію. Вона казала: "Я розумію, але я буду наполягати. Я буду впевнена на тому, що я хоча б врятую тебе", — говорить Володимир.
В умовах постійних обстрілів та авіаударів іншого вибору не лишалося, каже чоловік: "Війна не дає можливість думати у зворотному напрямку. Через війну ти змушений приймати рішення, які не можна переосмислити, немає сенсу. Бо ти йдеш або вперед, а шляху назад вже немає. Я і доньці це казав, що якщо евакуація, то це дорога в одну сторону для мами. Я це розумів. І так вона не витримала евакуацію, померла".
Переїзд до Близнюків
Через деякий час після евакуації на захід країни Володимиру зателефонували колеги з Барівнкового, котрі переїхали до Близнюків.
"Подзвонили й кажуть: "Скільки можна там вештатись? Тут не вистачає офтальмолога, а ти невідомо де, приїжджай!". Я приїхав сюди, поспілкувався з адміністрацією, вони сказали: "Годиться, приступай!". І так я розпочав працювати, згодом ми заключили контракт. Коли я приїхав, потреба велика була, навіть у Лозовій тоді не було окуліста. Через війну був брак фахівців. До мене приїжджали навіть зі Слов'янська", — згадує Володимир.
Нині чоловік приймає по буднях у близнюківській поліклініці по два десятки пацієнтів на день, а вихідними лікує людей у Барвінковому: "Я ще виконую функції завполіклініки, до такого навантаження звик. Звичайно, Барвінкове я не покинув, на суботу-неділю я їду туди і веду прийом, тому що є у цьому необхідність. Я там працюю по 8-10 годин. У суботу приймаю з 15 десь до 20-21 години, а у неділю з 8 ранку і до вечора. Тому поки працюю без вихідних".
Також фахівець розмірковує, яким чином покращити якість послуг: "Потрібна сучасна апаратура. Є наміри у адміністрації лікарні кілька апаратів придбати. Звичайно, це було б плюсом для роботи, бо це більш фаховий підхід у тактиці лікування та діагностики деяких хвороб. Наприклад, дуже важке захворювання — пігментна дегенерація сітківки. Воно спадкове. І тут є кілька сімей, які вражені ним. І на мій погляд, глаукоми тут також більше".
Повертатися назовсім до рідного міста не планує: "Естетично мене влаштовує селище: чистота, загальна культура, приваблює те, що тут досить багато займаються дітьми, що тут є майбутнє".
Новий будинок
Спершу з пошуком квартири у Близнюках допомогла лікарня, у якій працює Володимир.
"Вона була трохи занедбана, її привели до стану, щоб там можна було жити, але все одно через пару місяців мені знайшли кращу квартиру, а згодом я вирішив, що у моєму віці вже хочеться відчуття власного житла, воно трохи гнітить, що ти живеш не у своєму. Я вирішив придбати власний будинок. Ціна була вища, ніж могла селищна рада проплатити по їхній програмі, і тому я за власні кошти придбав будинок", — говорить чоловік.
Власний будинок Володимир купив на початку літа, у його колишній у Барвінковому впустив жити інших людей.
"Попросилися, я пустив. Мені приємно, що цей будинок служить людям. Там перезимували у теплі", — говорить чоловік.
За його словами, у новій оселі лише починає обживатися.
"Що мене зачаровує — навколо зелень, маса троянд. Поки я лише насолоджуюся красою. Також є фруктові дерева: яблуні, черешня, груші, сливи, є виноград, який треба ще доглядати. Я ремонтував у хаті: починав з водогону, каналізації, частково город засаджував, він був частково посаджений. Є літня кухня, я її ще не використовую. Раптом зникне електрика, то буде варіант", — каже Володимир.
У дім перевіз найцінніші для нього речі з Барвінкового: в окремому куточку стоять копії картин Ван Гога та рушники.
"Це мій улюблений художник, цю копію автопортрету робив заслужений художник Криму, сам він вихідець з Барвінкового — Віктор Лисиця. Це його подарунок. А рушники моя мама вишивала. І багато фотографій, я робив їх, коли донька росла. В усіх кімнатах вони будуть", — говорить Володимир.
На городі біля свого нового будинку чоловік посадив огірки, помідори та картоплю, яку привіз з Барвінкового — планує пригощати нею друзів, коли ті приїдуть на новий рік. Раннім сортом картоплі з ним поділився пенсіонер з Барвінкового, з яким він товаришує.
"Він вже у поважному віці, але такий господар. Він мене надихає, бо у нього також була велика життєва драма: померла дружина, з дітьми були проблеми, але я про це не знав. Він завжди був усміхнений, щасливий. Колись випадково мені про свої негаразди розказав. Я довго був вражений, думав: "Як людина могла і здатна переборювати такі емоційні, важкі травми?". І завжди його для себе у приклад брав, що треба усе, що життям дається, треба витерпіти, пережити і йти далі", — говорить Володимир.
Про танці та поезію
Пережити втрату дружини та евакуацію йому допомагають заняття танцями та читання, здебільшого — сучасної української поезії.
"Я зараз дуже захоплююся сучасною українською літературою. Для мене це щось неймовірне. Я уявляю, якби не були страчені митці, літератори — так звані поети [Розстріляного] відродження. Той самий молодий Тичина, Сосюра — це ж були генії світового рівня, потім з них зробили блазнів, а хто не хотів ними бути, тих розстріляли. Зараз ми також живемо при народженні таких самих, може навіть більш геніальних авторів. Треба насолоджуватись цим", — переконаний Володмир.
Нині й сам почав віршувати.
"Я починаю інколи писати, що для мене, я б сказав фантастично. Я те, що пишу, називаю не поезією, а називаю для себе словосполученнями. Цей процес мене підбадьорює, додає настрою", — говорить чоловік.
Близько року Володимир тому також почав займатися бальними танцями: у танцювальній залі відпрацьовує свої перші рухи латиноамериканської самби.
"Саме мрія привела мене сюди. Мріяв я танцювати з юнацьких років. І коли я раптом, приїхавши у Близнюки, випадково від знайомої дізнався, що тут є заняття з бальних танців, я був окрилений. І це захоплення, яке я зараз можу реалізувати, надихає мене. Це такий космос. Ще мені багато чому навчатися, ще є час потренуватися, пожити і помріяти", — говорить чоловік.
Про виховання доньки
Донька Володимира народилися і виросла у Барвінковому, з дитинства батько привчав її до мистецтва, разом вони любили вишивати, розповідає чоловік.
"Я їй передав усе своє відчуття українства. Серед дітей вона також вирізнялася, бо суржику у неї практично не було, і вона пронесла це через усе своє свідоме життя. Вона вже з 13 років навчалася у Харкові і жодного разу не перейшла на російську мову у спілкуванні, незважаючи на російськомовне оточення. За кордоном, якщо раніше доводилося спілкуватися з росіянами, то говорила з ними виключно англійською", — говорить Володимир.
До повномасштабного вторгнення дівчина виїхала до Америки на навчання.
"Я гордий за свою дитину. Вона зараз на східному узбережжі Америки займається великими волонтерськими проєктами особливо під час війни, допомагають українцям", — розповідає чоловік.
"Ви ж розумієте, що війна прийшла не просто так. Це війна за українську ідентичність і прийшла вона через те, що, якщо відверто говорити, багато людей себе в Україні не вважали українцями. І це все використовувалося, завжди провокувалися на виборах ці питання. Ми змушені виграти цю війну, бо інакше це будуть колосальні жертви серед мирного населення", — говорить Володимир.
Росію чоловік називає "порожнім місцем": "До росіян-сусідів я ставлюся зі зневагою, я не можу прирівняти їх до людей. Це щось нижче. Тварина, але вона у біологічному середовищі поводиться адекватніше. З іншого боку це великий шанс народження сильної української нації, це колосальні жертви, але це урок для нас і наших нащадків. Більш того, викликів буде після перемоги буде багато: буде втрачена економіка, втрачений людський ресурс, найголовніше — втрачений дуже великий потенціал молоді, яка безстрашна була й загинула на цій війні".
Про нинішній період у власному житті говорить як про "третє життя". Першим називає дитинство, юність, навчання та інститут.
"Воно також закінчилося тим, що я важко захворів, друге — це був стан на межі життя і смерті. Друге життя було присвячене тому, що я подолав усе це, я зміг, у мене була чудова сім'я, у мене народилася і виросла донечка. На жаль, ми живемо не без втрат, я втратив дружину, це збіглося з початком війни, оце був кінець мого другого життя. І ось зараз формуюсь я, і я сподіваюсь, остаточно сформується українська нація, я буду щасливий спостерігати за цим, і за можливості докладати до цього зусиль", — говорить Володимир.
"Але, думаю, майбутнє має творити молодь. Ми тільки маємо їм допомагати. Вони мають трансформувати державу, зробити її сучасною, модерновою. Думаю, при наявності такого покоління, яке пройшло через це пекло війни, яке саме змінилося, я думаю, буде мати сили змінити й державу", — переконаний чоловік.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Facebook, Viber, Instagram, Telegram, Youtube
