Марина Коцюра в мирному житті працювала в органах місцевого самоврядування в місті Куп’янськ Харківської області. Зараз – економістка Фонду підтримки підприємництва в Кропивницькому. Суспільному жінка розповіла про життя в окупації, обшуки та як виїжджала з рідного міста.
"Вимушено переміщені. Жити далі" — програма Українського радіо Кропивницького. Це історії людей, які покинули власні домівки, облаштований побут, мрії про щасливе дитинство власних дітей, залишили все на поталу російських окупантів. Як вони починали жити на новому місці та що мотивувало продовжувати бізнес або шукати роботу.
"Ніколи не думала, що буду переселенкою"
Коли я жила в окупації у Куп’янську з 27 лютого по 20 червня 2022 року, не думала, що буду переселенкою. Думала, що життя моє завершиться там, тому що наративами тих людей, хоч я не можу їх назвати людьми, було те, що ми не потрібні Україні, що місто Куп’янськ – місто-зрадник, і Україна ніколи не прийме тих, хто виїхав з Куп’янська.
Куп’янськ таки не зламався
Куп’янськ – місто транзитне: на Харківський, на Луганський і на Донецький напрямок. А наш міський голова без жодного спротиву пустив росіян у місто та пішов на співпрацю з ними. І з того часу нам казали, що Куп’янськ – це місто-зрадник, місто, якого немає на мапі України й більше ніколи не буде. Цей наратив був щоденним, він вкладався в уми всіх мешканців. Меншість людей не сприймали його і продовжували вірити, що Куп’янськ повернеться в Україну, як це і сталося 11 вересня. Тому коли ми тікали з міста і приїхали у Харків, оця думка, що я – "понаєхавшая", була як Дамоклів меч У переносному сенсі Дамоклів меч — постійна небезпека. дуже довгий час, поки не приїхали в Кропивницький, не почала спілкуватися з людьми, які почали допомагати, прийняли нас із мамою як своїх. Зараз спокійно сприймаю слово "переселенка", а тоді це було як клеймо. Тому що я відчувала себе з міста-зрадника. Це зараз уже я з гордістю можу сказати: "Я з українського міста Куп’янськ", яке витримало, не зламалося, попри те, що на кожному кутку було написано: "Росія здесь на всєгда".
Чому після Харкова саме Кропивницький
Про Кропивницький я чула, як про театральну столицю України, й про серце України, бо місто розташоване в центрі держави. У мирні часи я знала, що є таке місто Кіровоград. У мене немає у Кропивницькому жодного знайомого. Але є дівчина, я не буду називати її ім’я. Я називаю її своїм янголом. Вона – староста групи мого сина. Вони були дуже дружніми в окупації, поки в нас у місті не відключили інтернет та зв'язок. Вона писала мені: "Приїжджайте тільки в Кропивницький, більш нікуди". Тоді, в березні, думала, що пару днів – і все буде добре, я нікуди не поїду зі своєї домівки. Але потім, у червні, коли ми втекли, я написала їй: "Ми втекли". І одразу від неї прийшло п’ять варіантів оренди житла, і пропозиція транспорту, і дата: 1 липня ви їдете в Кропивницький. Я дуже вдячна цій дівчині, що вона у свої 24 роки така. І так я приїхала в Кропивницький, який став для мене другою батьківщиною, другою родиною. Ми опинилися тут, мабуть, тому що Всесвіт так вирішив.
Про окупацію
115 діб окупації. 27 лютого 2022 року, о 9 годині ранку мені на телефон почали приходити дивні сповіщення: "Як ти могла зрадити? Як ти могла це написати?". Я не розуміла, що відбувається, поки один мій друг не прислав скрін з фейсбуку офіційної сторінки Куп’янської міської ради, де о 9 годині з’явилося повідомлення про те, що міський голова пішов на співпрацю з окупантами, і про те, що в місто зайшли війська Російської Федерації. Тоді я все зрозуміла, чому така реакція людей на мене. Бо я – адміністраторка фейсбук-сторінки, я працювала начальницею відділу внутрішньої політики та зв’язків із громадськістю Куп’янської міської ради. Мої друзі з інших міст України подумали, що це – моя публікація.
Наскільки було очікувано, що міський голова Куп'янська піде на співпрацю з РФ
Поведінка міського голови не дуже дивна, тому що він балотувався від партії ОПЗЖ, і ніколи не приховував своє ставлення до Росії, що ми повинні дружити. В нього були совкові цінності: День Перемоги, "дєдиваєвалі", 1 травня. Він не брав участі в заходах, як то: Крути, День Соборності. Ходили його заступники, тому що він сказав: "Це – не мої свята". Попри те, що він 1978 року народження, служив в українській армії, присягав як міський голова українському народові, був заслуженим тренером України — це від нього було очікувано. А от від більшості моїх колег по міській раді це було дуже неочікувано, тому що ще вчора вони носили вишиванки, співали гімн на заходах, розмовляли державною мовою на робочому місці, а потім з легкістю пішли на співпрацю і не саботувати рішення, які ухвалювалися, зокрема підписання документів.
До 27 травня в будівлі міської ради й в сесійній залі міської ради стояли прапор України та прапор міста Куп’янська, і це вселяло надію, що вони пройдуть транзитом – і все завершиться. Але в той пам’ятний день 27 травня, коли на будівлі міської ради зметнувся російський прапор 50 відсотків моїх колег написали заяви на звільнення відразу. А 50 лишилися, пояснюючи: "А что нам дєлать? А куда нам уєзжать?".
Чи допомогла жителям Куп’янська співпраця адміністрації з ворогом у плані безпеки
Дуже багато моїх друзів за свою громадянську позицію опинилися у підвалі. Я теж пережила обшук, і знаю, що це таке.
Я знаю, хто на мене навів – мої колеги. Був квітень. У нас уже не було світла, мобільного зв’язку, інтернету. Ми були з мамою вдома. І я дивлюсь у вікно – стоїть величезна військова машина і в ворота ломляться люди в масках. Я думала, що приїхали зрізати супутникову антену, тому що Т2 було відключено ще з 25 березня, щоб ми не дивилися українські канали. Мама побігла відкривати, а на ній була надягнута футболка з великим тризубцем і написом: "Народжений бути вільним". Вона рве на собі ту футболку, тому що ми знали про випадки, коли мої друзі сиділи на підвалах за свою проукраїнську позицію. Мама запустила тих терористів, які прийшли до нас з обшуками. Вони знали, що в мене є син і що мій батько був мисливець, але його вже нема 14 років.
Почали питати: "Зв’язки з військовими?". Я кажу: "Ми дві вдови, чоловік помер, батько помер, син ще до війни за кордон поїхав. Немає". Вони мені: "Гдє у вас общєственніє бані?". Я кажу: "Які бані?". Вони: "Ну, где ви моєтєсь?". Я кажу: "У ваннах". Вони: "Нєт, ето в многоетажках ванни. Гдє у вас – покажітє нам – ми будем іскать діверсантов". Я кажу: "В ванній ми миємося – давайте я вам світло увімкну". Він своєму каже: "Ой, у ніх ванная в домє єсть".
Це стало якось смішно. І тоді, напевно, я перестала боятися цього обшуку, тому що зрозуміла, хто це прийшов, від чого мене звільняти. То якби я цього не пережила, то я б не повірила в те, що людина дивується, що у звичайному приватному будинку є власна ванна, а я не миюся десь там, в городі, в громадських банях.
Звичайно, в мене нічого не знайшли. Пройшлися по кімнатах – і пішли, бо не знайшли зброю. Таким чином ми пережили обшук – і вони далі пішли по вулицях шукати родини військових і мисливців, у кого є зброя.
Про списки
Так, списки складені були. Перш за все по активістах, громадських діячах – таких було немало проукраїнського прошарку в Куп’янську. І арештовували саме їх.
Активістів відстежили по відео за 1 березня, коли в нас в місті був проукраїнський мітинг "Куп’янськ – це Україна". Засвітилися багато людей в медіа і телеграм-каналах, і там вже за обличчями розпізнавали цих людей. І плюс в місті великий відсоток прихильників "руського міра", от вони і поздавали активістів, сусід сусіда, друг – друга. Після цього мітингу багато людей почало зникати.
Наскільки складно було покидати свою домівку
У нас був власний будинок. Покидати було що. Те, заради чого ми працювали, купували, влаштовували побут. У місті 55 тисяч населення. Одні одного знають. Мама не хотіла їхати. Потім посадили одного мого друга, посадили іншого. Я звільнилася з міської ради, влаштувалася працювати звичайним медичним реєстратором. А потім до мене прийшли мої друзі, колишні поліцейські, які не пішли на співпрацю з новою владою, але не змогли виїхати. І кажуть: "Є така інформація, що тебе подали на списки на невиїзд, на підвал, бо ти дуже активно показуєш свою позицію". І ми вирішили виїжджати. Два дні переховувалися по знайомих. А в понеділок вранці завдяки моєму другові виїхали. Їхали 60 кілометрів сім годин, проїхали через 12 блокпостів. Це було дуже страшно, тому що на кожному блокпості нас перевіряли, а коли приїхали до Печенізького водосховища, мали ще пройти чотири кілометри пішки до українського блокпоста. Там зустрічали наші військові й сказали: "Дівчата, ласкаво просимо додому! Вас вітає Україна! Ви вільні!". Уже рік минув, а нічого не забулося.
Як у Кропивницькому шукала роботу
Я розмістила своє резюме на сайті пошуку роботи. І одного дня мені подзвонили і сказали, є така організація – Регіональний фонд підтримки підприємництва у Кіровоградській області, там є вакансія. Я зателефонувала, пройшла співбесіду за 10 хвилин. Я мала чітке уявлення, що я маю працювати, сплачувати податки, щоб хоч якимось чином допомагати своїй країні, в яку я повернулася з того пекла, що зветься "руській мір". Я хотіла працювати, бути корисною тому місту, яке з такою любов’ю прийняло нас.
Чи змінила Вас війна?
Змінила. У мене відбулася дуже велика переоцінка цінностей. Я прокинулась, я жива, в мене є робота, у мене жива мама, син. Життя триває. А далі буде наша перемога, я в цьому впевнена.
