Дружина зниклого безвісти героя Олена із Черкас майже 7 місяців живе в невідомості. Звертається до різних установ, моніторить групи рідних, які шукають військовополонених та зниклих безвісти, пише чоловікові листи, які ніхто не читає, та виконує обов'язки мами і тата одночасно для двох своїх доньок. Жінка розповіла Суспільному, як змінилося її життя після того, як чоловіка визнали зниклим безвісти.
Коли командир повідомив Олені, що її чоловік не повернувся із бойового завдання, жінка завивала від горя. Каже: розуміла, що так трапляється на війні, але не вірила, що це відбудеться саме з її коханим.
На другий день війни Сергій ходив записуватися до військкомату, але так і не діждав своєї черги. Перші місяці повномасштабної війни Олена та Сергій із двома доньками були у селі в батьків. Вважали, що там безпечніше для дітей.
"Стратегічних об’єктів там немає і сирен теж, бо вони стресово діють на дітей. Певний час ми були то в одних батьків, то в інших. Старша донька навчалася дистанційно, менша відповідно вдома, бо садочки не працювали. Ми разом займалися вихованням, але у нього було таке, що він повинен служити", — розповіла вона.
До місцевої тероборони його теж не брали. Улітку родина приїхала до Черкас, бо Олену запросили на роботу. Під час родинного шопінгу Сергієві запропонували прийти до військкомату. Він погодився, бо ж давно поривався на фронт. Казав, як і багато чоловіків в Україні: "Що я скажу своїм дітям, якщо не піду захищати Батьківщину"?
До військової справи Сергій не мав особливого хисту, розповіла Олена:
"Деякі кажуть: «Мій не народжений для війни». Мій теж не був. Був спокійним, урівноваженим, ніколи не мали з ним навіть емоційних суперечок. Війна — це сто відсотків не про нього. Однак коли постала потреба захистити свої кордони, дітей, батьків, світогляд чоловіка змінився".
Пройшов комісію і навіть попри поганий зір Сергія взяли. Із серпня служив. Упродовж трьох місяців були навчання, а потім поїхав виконувати бойові завдання на схід України.
"Надсилала йому в «учебку» окуляри тактичні, бо після першого ж виходу він свої загубив, замовляла інші за старими рецептами".
Жінка додала, що якби не діти, пішла б разом з ним:
"Фізично мало б чим помогла, бо «снаряга» важка. Але змогла б їсти готувати, першу медичну допомогу надавати".
Олена розповіла, що 27 грудня у Сергія був черговий вихід:
"У них була дуже напружена ситуація: ідуть на завдання, 2-4 дні без зв’язку, повертаються, переночували — і на наступний день уже інше завдання. Ми домовилися, що як тільки йому дадуть вихідний, що він зможе трішечки виїхати за межі, я поїду до нього. Вже домовилася, але він не повернувся із того виходу. 27 грудня він пішов на завдання, а 29-го зник. Такий новорічний мені подарунок був 31 грудня увечері: «Вибачте, змушений повідомити, що ваш чоловік безвісти зниклий, ми не знаємо, де він перебуває».
Щодня Олена переживає "розгін "від надії до зневіри. Командир сказав їй, що висока ймовірність, що Сергій у полоні. Хлопці були там наступного дня, і тіл не знайшли. Водночас обстрілювали дуже сильно, і його просто могло накрити землею, бо вони перебували в бліндажі.
Наразі Олена чекає бодай якоїсь звістки:
"Я досить стійка. Знаю, як не плакати, тримати себе в руках. Військова частина досі не надала мені витяг зі службового розслідування. Військкомат теж чекає, але не особливо сприяє".
Олена налаштовує себе знайти Сергія тільки живим:
"Не дозволю говорити ні собі, нікому в минулому часі про нього: «Він живий. На мені його футболка. Це його браслет». Це маячки для мене, що він поруч".
Коли відбувається обмін тілами загиблих, Олена кожного разу заходить у спеціальні групи після такого обміну. Кого не вдалося ідентифікувати по обличчю або за особливими ознаками, тих упізнають по ДНК.
"Єдина моя молитва — щоб ДНК не збіглося. Були моменти, коли додаєшся іще в якусь групу, а потім тобі пише адмін: «А чи можете опізнати? Я вам зараз скину фото?» І ти оглядаєшся, чи дитина не поруч і дивишся. Це невіддільна частина пошуку".
Олена знає, що люди, які повертаються з полону, повертаються кардинально іншими:
"Знаю, що чоловік повернеться інакшим. Сам факт війни і мене змінив, і він змінився. Але мені без різниці, який він повернеться, аби тільки повернувся. Інше відновимо, відвоюємо. Аби повернувся живий".
Людям, які мають схожий досвід, Олена порадила не боятися просити про допомогу. Рідних, друзів, чужих, незнайомих:
"Сестри дуже допомогли мені в перший місяць після зникнення з обзвонами і моніторингом груп. Бо є твій біль, а потім бачиш потік чужого болю, відео, фото. Перший час реакція – до блювотного рефлексу. Зараз психіка адаптувалася, сама кожного дня роблю цю страшну рутину".
Координаторка з питань зниклих безвісти допомогла жінці структурувати, зрозуміти, куди вона вже звернулася, а куди ще ні. Дала дорожню карту — алгоритм дій при зникненні людини безвісти. Поліція, ДНК, координаційний штаб, СБУ, Червоний хрест — скрізь, де потрібно подати заяву.
"Треба шукати самій. З тебе витікають сльози – а ти пишеш. Вичитуєш, як все сталося, потім скануєш, фотографуєш, відправляєш, скануєш, фотографуєш, відправляєш, рекомендованими листами відправляєш. Це велика робота", – зазначила пані Олена.
Майже семимісячний період в невідомості докорінно змінив її:
"Невизначена втрата залишається невизначеною. Якби знала, що він в полоні, було б легше, я б молилася, щоб у нього були сили. А так — постійні емоційні гойдалки. Я плачу щодня. А може, це і позитив, бо плакати корисно. Немає такого дня, щоб я його не згадала".
Олена додала, що усвідомила, наскільки в таких життєвих перипетіях важливо бути в ресурсі для себе і для своїх близьких:
"Якщо ти не в ресурсі, то ніхто тебе ним не наповнить".
Маєте новину про події з життя на Черкащині? Надсилайте сюди
Читайте нас у Telegram: головні новини Черкащини та України
Дивіться нас на YouTube: найцікавіші новини Черкащини та України
