Олексій Стрелець та Іван Горкуша – фельдшери обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. У складі бригади фельдшерів їздили надавати медичну допомогу людям на деокупованих територіях Херсонщини. Про зруйновані лікарні, заміновані території та людей, які пережили окупацію – в інтерв’ю з Олексієм Стрельцем та Іваном Горкушею Суспільному Житомир.
Як ви потрапили у склад бригади, яка їздила на Херсонщину?
Олексій: Ми отримали розпорядження, що на території Херсонщини треба відправити фельдшерів. Я працюю на першій підстанції, старший фельдшер запропонував і я одразу погодився поїхати, без вагань. Я сказав: "А хто, як не ми? ".
Іван: Я двічі виїжджав, записався добровольцем і, не вагаючись, поїхав. Це потрібно було, бо я розумів, що на деокупованій території медицина слабка.
Як ваша родина поставилась до того, що ви поїхали?
Олексій: Були проти, відмовляли. Питали: "Тобі немає чим зайнятися? Чи більше всіх треба?". Я пояснював, що вже дорослий чоловік, реалізований, а мої молоді колеги, які менше бачили, аніж я, краще нехай будуть тут. Хотів дізнатися, чим робота там відрізнялася від того, що я роблю тут.
Іван: Родина, звичайно, реагувала з острахом на все. Бо там є місця, біля яких ще близько відбуваються бойові дії. Але ми поговорили вдома і відпустили мене. Дійшли рішення, що все-таки треба їхати.
Як відрізнялася специфіка роботи на деокупованій території від тієї, яку виконуєте тут?
Олексій: Я працюю 15 років, мені є з чим порівняти. Свого часу працював в сільській амбулаторії. Роботу, яку ми виконували на Херсонщині, можна порівняти з роботою в селі в амбулаторії. Така ж специфіка.
Ми обирали населені пункти поблизу територій, де тривають бойові дії. Адже туди майже не їздять лікарі та фельдшери, бо їх там уже і немає. Там проводили огляд людей, які зверталися до нас, консультували, вимірювали тиск, цукор, робили кардіограми. Бувало, і додому до пацієнтів ходили, бо були лежачі літні люди. Навіть був 94-річний дідусь до якого ми на виклик ходили. Надавали психологічну допомогу, видавали пігулки, бо аптек там теж немає.
Траплялося, що перевозили людей, які наступали на міни, з відірваними кінцівками. Добре, що їх було не так багато.
Іван: Специфіка там, звичайно, інша. Складніше працювати аніж в Житомирі, адже на деокупованій території проблеми зі зв’язком. Наші куратори з Києва скидали нам карту деокупованих територій – в основному це був Бериславський район. На тій карті були позначки в якому населеному пункті є медики та в якому їх взагалі не було. Ми їздили туди, шукали людей, що залишились. Допомагали чим могли. Там і хронічні хворі були, і з банальною артеріальною гіпертензією. Люди не могли приймати ліки, бо їх не було. Також зіштовхувалися з мінно-вибуховими травмами, які отримували і військові, і цивільні. До цього я з такими травмами не працював. Були травматичні ампутації під час ДТП в Житомирі, де відривало руку чи ногу, але такий досвід з мінно-вибуховими травмами чи осколковими пораненнями був уперше. Ми й до цього працювали в екстремальних умовах, але тут спочатку було страшнувато, потім звикли. Людина до всього звикає.
Олексію, чи було страшно вам?
Олексій: Сказати, що не страшно… Я не знаю, напевно нема людей, які не бояться. Спочатку так. Коли ти їдеш, чуєш вибухи, над тобою свистить. Але звикаєш і перестаєш звертати увагу. Головне – координувати свої дії та дивитися, щоб ніякі дрони не літали. Ми звертали на це увагу, наші водії за тим слідкували, а ми вже приймали людей.
Якщо говорити про масштаби руйнувань, що ви бачили, заїжджаючи в ці села?
Олексій: Розбиті села… Не знаю, з чим порівняти. Життя там уже не буде, бо немає куди повертатися. Хіба допоможуть відбудувати. Але я сумніваюся, що люди туди повернуться. Страшно, йдеш, а на місці села спалена техніка, зруйновані будинки, які люди будували та жили там своє життя. Це села-примари, лише бездомні коти і собаки там бігають. Більше нічого не лишилося. Але в таких населених пунктах, як Берислав, чимало людей залишилося.
Це ті люди, які пережили окупацію чи ті, що повернулися?
Олексій: Вони жили там під час окупації.
Іван: В кожного з цих людей своя трагічна історія. Коли ми приймали їх амбулаторно, все починалося з їхньої історії, а потім уже йшлося про здоров’я. Росіяни принесли туди розбрат, розграбували все, там люди голодні і покинуті напризволяще. Вони розповідали про загибель близьких людей, про насилля, грабунки.
Тобто людям треба було виговоритись?
Іван: Так, в тому і полягала робота, що ти там наполовину психолог.
Ви сказали, що були випадки мінно-вибухових травм. Ті території, де вам доводилось працювати, не були розміновані?
Населені пункти, де ви працювали, далеко від лінії фронту?
Іван: Коли ми їздили туди вдруге – заїжджали в "сіру зону", де були активні артобстріли. Ми навіть під один потрапили. Там населені пункти розташовані по берегу Дніпра, на іншому боці вже росіяни стояли. Я не знаю, як вони нас побачили. Добре, що ми сховалися за багатоповерхівку і встигли звідти виїхати. Бо зупинятися в цих місцях не можна більш ніж на п’ять хвилин. В деякі населені пункти заїжджати було теж небезпечно, але ми їхали, бо знали від наших військових, що від початку повномасштабного вторгнення там ніякої медицини нема, і ще знали, що там є люди та навіть діти.
Якщо, наприклад, до великої війни в населеному пункті проживали 1000 людей, то двісті-триста після деокупації лишалися. Вони там без світла, води, зв’язку. Відрізані від загальної частини країни.
В нічний час ми старалися не виїжджати – було небезпечно. Лише якщо поступала мінно-вибухова травма, тоді їхали. Возили таких пацієнтів до лікарні в Кривий Ріг, за сто кілометрів від нашого місця базування. Це по бездоріжжю, тому така поїздка займала майже пів ночі. Доріг там немає, а їхати швидко не можна, бо поранений в машині. Я думаю, ми свою місію там виконували сповна, і те, що можна було там робити, ми робили.
Олексій: Там якщо не чути було вибухів, то знаєте, навіть моторошно було. Бо постійно стріляють, працює артилерія, великокаліберні кулемети, танки. Вдень і вночі.
Що з тих двох поїздок вам найбільше запам’яталося?
Іван: Напевно, мінно-вибухові травми. Кожна з них відрізнялася, ці пацієнти були тяжкі, в місці нашого базування були військові хірурги, анестезіологи. Стабілізуємо такого пораненого і готуємо до подальшого транспортування в Кривий Ріг в багатопрофільну лікарню. На тій території, де ми базувалися, лікарня була зайнята окупантами. Після наступу наших військ вороги повністю винесли все обладнання. А перед тим декілька разів лікарню обстрілювали. Але зараз вона потихеньку повертається до нормального життя. Під час другої поїздки там уже відкрили терапевтичне відділення, де надають допомогу місцевим. Також запустили бригаду екстреної медичної допомоги. Тобто нам під час другої поїздки вже було трохи легше.
Олексій: Найбільше запам’яталося те, що люди, які там жили, в один момент залишилися без нічого, без даху над головою. Це страшно.
Як справлялися з тим, що бачили?
Олексій: Працюючи 15 років у швидкій, особливо з тяжкими ДТП, на підсвідомому рівні стримуєш себе, розумієш, що це твоя робота і ти маєш її виконувати. Інакше ніяк. Якщо все пропускати через себе, вигориш дуже швидко.
Іван: Робота тут і робота там відрізняється. В деяких моментах розумієш, що там ти потрібен більше, ніж тут. У Житомирі якось своїми силами справляться, а туди не кожен зважиться поїхати. Думаю, поїду ще.
Ще по темі
- Війська РФ винесли обладнання і знищили медзаклади – лікарі з Житомира про роботу на Херсонщині.
- Працювали впритул до лінії фронту: житомирські лікарі розповіли про роботу на деокупованій Харківщині.
Більше інтерв'ю на YouTube-каналі Суспільного Житомир:
- "Ми стаємо сильнішими, але, на жаль, і втрачаємо найкрутіших" – офіцер ЗСУ з Житомира Леонід Мацієвський.
- Що робити, коли доля військового невідома – розповіла військова психологиня з Житомира Олена Сек.
- "Найважче, коли тиждень не виходиш на зв’язок з рідними", – десантник однієї із бригад ДШВ.
- "Старенькі люди – мій найбільший сентимент", – засновниця благодійного фонду з Житомира Юля Карпова.
- Акторка Ірма Вітовська: "Після "Іловайська" я припинила будь-яку роботу з російськомовним контентом".
- "Стійкі фізично та психологічно", – інструктор ЗСУ про підготовку українських військових в Британії.
- "У нас – велика черга, потрібні руки" – Анастасія Нестерова вісім років плете сітки для ЗСУ.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
