У коридорі вижницької школи до чоловіка з камерою підходить другокласник і питає: "Ви будете знімати про мого тата?" Навпроти стіл зі свічкою і портретом його батька – загиблим командиром роти, вчителем цієї школи Петром Ковалюком. Недавно минуло сорок днів, відколи військовий загинув у боях на сході України. Учні розповідають про свого вчителя, якого називали "шкільним татусем", а потім відходять в бік і плачуть.
Петро Ковалюк, позивний "Явір", служив в АТО, мав бойовий досвід. З початком повномасштабного вторгнення знову пішов на фронт. Мати каже, що мав змогу не йти, але вона не змогла його вмовити залишитись вдома.
Напередодні року великої війни Росії проти України Суспільне згадує, яким командира Ковалюка запам'ятали у громаді.
"Я могла його забрати. Він як учитель, у дружини мама з інвалідністю, можна було забрати. Але він говорив "я маю бути тут до кінця, якщо не я, доведеться воювати моїм синам". Так він мені сказав", – розповідає Лідія Ковалюк.
Ходив Маланкувати з дітьми та грав Солоху
У школі спогади про Петра ще дуже свіжі – тут їх хочуть зберегти. На великому стенді кілька десятків світлин з дітлахами: з вишколів, свят, відкритих уроків, навчань на природі та останньої зустрічі.
"Явір" був вчителем історії та захисту України. За вісім років роботи у цій школі двічі класний керівник. Юлія Фартушняк, нині студентка першого курсу, була в класі військового.
"Пам’ятаю, у мене померла класна керівниця, він побачив, що я вся в сльозах, підійшов, заспокоїв. А потім був наш перший урок, перше вересня. Перед лінійкою Петро Михайлович сказав, що стане нашим другом, наставником, буде берегти наші таємниці. Так і сталося", – говорить дівчина.
Петро Ковалюк навчив дітей любити свої уроки, особливо "Захист Вітчизни". З дітьми він брав участь у юнацькій військово-патріотичній грі "Сокіл", створеній на традиціях козацтва, народного віча. Кожен з учнів та учениць, які розповідають про свого вчителя, щоразу хвалять вишколи.
Юлія згадує, як два роки тому представляли область у цій грі. Каже, Петро навчив їх як збирати автомат, строєвій підготовці, стрільби, метанню гранати. Для молодших дітей організовував посвяту в козачки.
Зі своїм класом вчитель проводив багато часу: готував до ЗНО, олімпіад, ходив маланкувати. Також мали традицію збиратися опівночі та вітати однокласників з Днем народження, Петро був поруч.
"Ми просто збиралися проводити дозвілля разом. Ходив з нами на Маланку і перевдягався як і ми. Усе організовував: і Маланку, і наш випускний, весь сценарій складав він", – каже Юлія.
Про АТО військовий розповідав дітям мало. Каріна Загул, також випускниця Петра, розповідає, що лише в 10 класі зрозуміла, що їх вчитель був учасником тих подій. Це було на заході до дня пам’яті захисників, які загинули в Іловайському котлі. Водночас дівчина каже, що на уроках Петро залишався істориком: ознайомлював з фактами і давав змогу самостійно їх оцінити.
У дев’ятому класі половина учнів у військовій формі. Вони готувались, щоб вшанувати сорок днів від дня загибелі Петра. Дівчина у військовому береті, як сама пояснює, у капітанській шапочці, зачитує вірш, який написала після загибелі свого вчителя. Так захотіла з ним попрощатись. Також писала йому останній лист – його віддала матері військового.
Cтіл Петра в учительській пустує. Тепер там портрет, зроблений колись у школі, на якому він усміхається.
"Подивіться на ті очі, там скільки добра… Це був шок для всіх. Не можу змиритися, що Петра немає. Він є, і мені чомусь постійно хочеться просити пробачення за те, що ми не змогли його вберегти. Ми втратили найкращого вчителя", – говорить колега "Явора", вчителька зарубіжної літератури Ганна Клим.
Коли Ковалюк влаштувався в цю школу, жінка була заступницею директора з виховної роботи. Відтак багато працювали разом. Ганна з трепетом розповідає, як Петро любив дітей, маланкував, колядував з ними, міг зіграти будь-яку роль, співав пісень.
У жовтні, коли військовий востаннє приїхав додому, Ганна також бачилась з ним. Каже, він був стривожений, було видно, що фізично тут, а думками на фронті, зі своїми хлопцями.
"У голосі сина була велика напруга і тягар відповідальності"
Петро Ковалюк виріс у Вижниці, тут навчався і почав вчителювати. Він найстарший син у сім’ї Михайла та Лідії Ковалюків. Пов’язати життя з військовою справою не планував – до цього змусили обставини.
Коли почалось АТО, Петро вже працював у школі. Мати каже, на уроках вчив дітей патріотизму, любові до України, тому не міг не піти у військкомат. Спочатку працював там, потім вирішив, що має бути на фронті.
Цього разу, після повномасштабного вторгнення, прийняв таке ж рішення.
1 березня, після дня народження матері, "Явір" записався в тероборону. Туди ж вступали перші добровольці з Вижницької громади та району. Серед них було багато друзів, знайомих Петра, навіть батьки його учнів. Так сформували першу роту вижницької тероборони, а вчителя обрали її командиром. Він уже мав бойовий досвід.
13 березня військові виїхали з області на виконання завдань. Воювали на Сумщині, Харківщині, тепер – на Донеччині.
Лідія розповідає, впродовж майже всього часу були "на нулі", постійно під обстрілами. Вона бачила, яким втомленим, виснаженим був її син, знала з розповідей знайомих і про інших хлопців, тому вирішила домогтися їхньої ротації. Назбирала дві тисячі підписів за таке прохання, зверталася до керівництва району. Це не допомогло – ротацію не зробили.
"Щоразу я казала: "Синочку, ти вже повоював, у світі має бути все по-чесному. Якщо один відбув шість місяців, то хай ще хтось піде, побуде там. Людина має відчувати страх, вони вже його не відчували. Може, ротація Петра б врятувала", – каже Лідія.
За рік війни військовий приїжджав додому двічі. Вперше – в липні, потім – у жовтні. Двічі не пробув вдома стільки, скільки мав – обставини змінювались, його викликали на фронт.
У жовтні "Явір" мусив повертатись швидше, бо роту переводили на Донеччину, поблизу Лиману. Звідти військовий дзвонив рідше, втім переконував матір, що все добре.
"Я завжди впізнавала по голосу, чи важко йому в житті. На Харківщині в нього був більш щасливий голос, не було тягару відповідальності. Тут [на Донеччині – ред.] відчувалася дуже велика напруга. Розуміла, що їм набагато складніше", – говорить матір.
Петро відчував відповідальність за своїх людей — він добре знав побратимів з роти, хвилювався, як зберегти їхні життя. Мамі розповідав, що командирам на місцях треба передати більше повноважень — вони розуміють, як виконати поставлене завдання, як провести бій саме в тих умовах, які склалися.
Тренер вижницької спортивної школи Микола воює в роті Петра від початку вторгнення. "Явір" класний керівник його сина. Про свого командира військовий згадує так:
"Він робив акцент на наше навчання. Бо нам ніхто нічого не показував. Ми навчались з його ініціативності, з YouTube, наскільки він міг навчити й наскільки була можливість, ми вчились. Спочатку були лише автомати Калашникова і відео. Потім мали трофеї [російську зброю — ред.], відстрілювали їх"
Петро відверто казав, що ми не пройшли злагодження, що в нас не було багатьох речей, яких хотілося б, і що недобре вчитися військовій справі на своїх помилках, бо це — життя людей. Він був проти такого.
У нас у роті всі добровольці. Зачитали наказ, сказали, хто готовий виконувати бойове завдання, зробити крок вперед, і ми поїхали.
Петро Михайлович завжди був з нами. Він і загинув на передку, бо йшов в найскладніші місця.
Хлопці, Іван Бужора та Петро Михайлович Ковалюк, загинули в ніч на 12 січня. Був танковий обстріл. Ми замінили їх позиціях".
Микола вже не бачив тіла свого командира. Він з побратимом мав стати на позиції, куди влучило. Тіла хлопців на той час вивезли.
"Бабусю, ти знаєш, що мій тато вже ангел?"
Останнє повідомлення Лідія написала сину 11 січня. Там було: "Світ моїх очей". Це повідомлення Петро побачив. О 22:06 він був ще живим. У ту ніч матері не спалось: не могла знайти собі місця, підвищився тиск, боліло серце.
Удосвіта Лідія заснула. Прокинулась від телефонних дзвінків. Телефонували доньці, меншому сину Степану. Він сказав, що треба їхати в Черешеньку. Там живуть літні батьки Лідії, вона подумала, що лихе трапилось з ними.
Зателефонувала у справах до школи. Там усі плакали. Матір стривожилась. Їй сказали: "Пєті нема". У будинку почувся крик.
"Мене всі просили не плакати, коли приїду в Черешеньку [Петро з дружиною жили там — ред.], бо там Михайлик, найменший син Петра, щоб він не травмувався. Я йду, він вибіг мені на зустріч і каже: "Бабусю, ти знаєш, що мій тато вже ангел? Я кажу: "Так, Михасю, він буде тебе оберігати з небес".
— І тебе? — запитав.
— І мене, — відповідаю.
Малий онук ще спитав бабусю, хто буде збирати з нею малину. На прохання Петра Лідія посадила біля будинку більше кущів. Син просив це зробити і обіцяв, що буде допомагати збирати. Бабуся сказала Михайлику, що тепер — це його завдання.
Після Петра з його роти загинуло ще шестеро бійців, потім — ще четверо.
"Дуже важка ділянка ... розумію, що це фронт, війна, але не хочу вірити, що сина вже не буде. Я не хочу бути мамою Героя. Я ціле життя хотіла одного, щоб мої діти були біля мене", — говорить Лідія.
Триматися матері допомагає робота і зайнятість. Коли Петро приїжджав, пообіцяла, що до наступної зустрічі вишиє онукам сорочки бісером. Вишиванку для Михайлика Лідія майже завершила. Наодинці жінка намагається не лишатись, тоді не може стримати сліз.
Матір часто навідує могилу сина. Стежка до неї на цвинтарі розгорнута. Цілує портрет. Запалює свічки. Відгортає сніг. Каже, це все, що тепер може зробити для сина.
Пригадує, що Петро мріяв створити приватну школу, мати фонд для обдарованих дітей, щоб підтримувати їх у навчанні. Аби за будь-яких обставин діти мали стимул вчитися.
Лідія вдячна побратимам Петра, що забрали його тіло. Матері важливо мати місце прощання. З-посеред вінків і квітів вона дістає листи від учнів своєму вчителю: їх сюди принесли діти. На могилі сніг, але один лист ще можна прочитати.
"Дорогий Петро Михайлович! Пане капітане, найкращий вчителю, вибачте мені, що не зміг провести вас в останню путь.
Хочу подякувати за те, що ви захищали нас, навчали військової справи, допомагали, підтримували. Ваші уроки були найкращими...
Ви стали нашим Героєм. Любимо, пам’ятаємо, не пробачимо. Вічна пам'ять Герою, Заслуженому вчителеві Петру Михайловичу".
Читайте також
"Це моє бойове завдання у тилу". Як медик з Буковини лікує українських військових
Читайте Суспільне Чернівці у Telegram: головні новини
