Підготовка до наступу у Дергачах на Харківщині почалася до 24 лютого. Вночі 22 лютого на території міста розмістили 500 військових 92-ї бригади. Саме вона і 93-тя бригада "Холодний Яр" 24 лютого пішла назустріч російським військам у дергачівському та золочівському напрямках палити техніку, яка йшла "парадним маршем" на Харків.
Як хлопці з Дергачівщини у спортивних костюмах ганяли російські танки, місцеві здавали позиції російської техніки та вночі трактором копали окопи для українських військових — історії опору жителів громади.
"Йшли парадним маршем на Харків"
Інформацію про скупчення російських військ голова прифронтової Дергачівської громади Вячеслав Задоренко отримав за три дні до повномасштабного вторгнення.
"21 лютого у нас вже була інформація, що ворог підійшов поблизу наших кордонів, і він у бойовому порядку розгортає свої машини. 22 лютого ми розмістили вночі на території міста Дергачі, це було під грифом "секретно", 500 військовослужбовців 92-ї механізованої бригади", — розповідає голова Дергачівської військової адміністрації Вячеслав Задоренко.
Голова адміністрації згадує "парадний марш", яким російські військові йшли через населені пункти громади.
"24 лютого, коли вороги заходили на територію Дергачів, вони вважали, що місто не має військових, немає, кому його тримати. Вони йшли парадним маршем, стройовою колоною, з ними йшла машина "Росгвардії", вона зараз спалена стоїть. Вони йшли розганяти демонстрації, мітинги, йшли до міста Харкова парадним пробігом", — згадує Задоренко.
У цей час на російських військових вже чекали бійці 92-ї окремої механізованої бригади імені Сірка та 93-ї ОМБр "Холодний Яр".
"Коли ворог почав обстрілювати з території РФ, наша бригада висунулася з Дергачів і йшла назустріч російській техніці. Вони вийшли на Цупівку, звернули на поворот перед нею, на одну з вулиць, стали й пропустили частину російської колони, а потім почали розбирати цю колону. Росіяни, не очікуючи, що тут буде зустріч військових, у паніці почали розвертати свою техніку, щоб відходити назад до кордону, але були повністю знищені нашими Збройними силами", — розповідає голова Дергачівської військової адміністрації.
"І саме 24 лютого, коли 92 бригада зустрічала ворога з цього напрямку, розбивала великі колони російських військ, то 93 бригада, теж вже легендарна бригада "Холодний Яр", зустріла ворога з золочівського напрямку, і там зав'язався потужний бій, дуже масований", — говорить Задоренко.
Українським захисникам вдалося знищити значну кількість військової техніки окупантів, говорить голова Дергачівської військової адміністрації.
"На жаль, понесли хлопці втрати, але вони знищили колону, майже сотню одиниць техніки окупантів. Таким чином наші військові розбили такий потужний наступ росіян, який повинен був йти на Харків. А ми допомагали військовим, як місцеві, надавали інформацію про пересування російської техніки. І опрацьовуючи цю інформацію, вже розуміли, де їх зустрічати, де влаштовувати засідки, де блокувати дороги. Таким чином місцеві хлопці допомагали військовим".
Партизанили з братом-близнюком
Ярослав показує розбитий пост російських військових, який окупанти облаштували навесні на околиці села Цупівка Дергачівської громади: два знищені бронеавтомобілі "Тигр" та БТР.
Сам Ярослав родом із сусідньої Прудянки. У березні разом із братом-близнюком він приєднався до місцевих партизанів, бо обидва мали досвід служби на Донбасі.
"Ми згуртувалися людьми. Хто що вмів. Ми з братом проходили службу в АТО. Щось вміли, щось знали. Ми почали діяти. Тут була 93 і 92 бригади. З ними ввійшли у взаємодію. Вони сказали, що тут є танки. Ми "затрофеїли" собі чотири танки. І з 93-ю бригадою виїжджали: спочатку їздили у розвідку вночі, щоб розуміти, звідки можна вести бій, і як можна краще сюди заїхати", — розповідає Ярослав.
Брати проводили стежками військових у тил ворога. На околицях рідного села зав’язався їхній перший бій, задача була — знищити блокпост.
"Ми з братом прийняли таке рішення, що їдемо в лоб. 93 бригада нас підтримала, у складі чотирьох бойових машин — це був один танк і три БМП — ми рушили в голові колони. Вони почали відкривати вогонь перші, розпочали бій. Коли ми під'їхали ближче, я відкрив вогонь", — розповідає Ярослав.
За його словами, завдання виконали, але росіяни запустили безпілотники та відкрили вогонь з артилерії, тож рятувалися пішки через посадку. Разом із місцевими партизанами брати допомагали військовим до травня, а потім самі вступили до лав прикордонної служби.
Про трофейну техніку
Після боїв з російськими військовими переганяти трофейну техніку для українських військових допомагали місцеві жителі, які сформувалися у підрозділи тероборони, розповідає голова Дергачівської військової адміністрації Вячеслав Задоренко.
"Ми заїжджали у "сірі зони", бо коли наші хлопці в перші дні набили російської техніки, і відійшли до Дергачів, а росіяни — до Козачої Лопані, то в цих "сірих зонах" залишилося багато російської техніки. І наш підрозділ з хлопцями займався тим, що ми самі вигнали три танки, пригнали їх до Дергачів, передали військовим. На одному з танків, хлопці-волонтери брали участь у танкових боях. У спортивних костюмах сідали в танк, виїжджали й били орків", — розповідає Задоренко.
"Перші танки були без палива, мастила, з простреленими турбінами. Я на танках розуміюся. Ми з братом швидко подивилися, що двигуни вціліли. Заправили гасом — нам допомогла 93-та бригада. Вони давали й акумулятори заряджати, й зарядки давали. Разом з ними виїжджали, заправляли бойові машини, повертали на базу", — згадує прикордонник Ярослав.
Як місцеві допомагали військовим
У перший тиждень повномасштабного вторгнення місцеві жителі допомагали військовим інформацією про пересування російської техніки, паралельно місцева влада евакуйовувала людей з-під обстрілів.
"А потім, коли ми зміцнили наш осередок територіальної оборони, ми отримали зброю і вже спільно з військовими виконували завдання розвідки, скидали гранати з дронів на окупантів, звільняли наші населені пункти. Я як міський голова на той час, це зараз вже мене призначили головою військової адміністрації, мав, мабуть, займатися більше гуманітарними питаннями, але розумів, що треба хлопцям допомагати", — розповідає голова Дергачівської військової адміністрації Вячеслав Задоренко.
У самій Прудянці проходила лінія фронту, допомагати військовим взялися жителі громади. До осередку тероборони увійшли місцеві аграрії, депутати, підприємці.
Віктор Сучов керує місцевим комунальним підприємством "Дергачікомунсервіс". Він вивіз родину, а сам повернувся допомагати військовим.
"Копали їм окопи, будували укріпрайон. Копав тракторист на тракторі, я підсвічував йому в ночі ліхтариком, були обстріли. Хлопці військові показували безпосередньо, де їм потрібно копати, а ми цю роботу робили", — розповідає директор "Дергачікомунсервіс" Віктор Сучов.
"Люди з Козачої Лопані, Цупівки, Прудянки — всі дзвонили, де переміщається техніка. Номери військових у них не було, а влади були", — згадує Сучов.
Складною була ситуація у населених пунктах, які на той момент були "сірою зоною": Прудянка, Цупівка, Безруки, Слатино.
"Тож сюди заїжджали як наші розвідники, так і диверсійні окупаційних військ. І до середини квітня воно було ніким не зайнято, тут вільно пересувалися як з одного боку, так і з іншого боку. А потім в середині квітня наші хлопці зайняли позиції в самому селищі Прудянка, а росіяни вийшли з Козачої Лопані й зайняли позиції в Цупівці. Тоді вже почали жорстокі бої, які зруйнували як Цупівку, так і Прудянку", — говорить Задоренко.
Про "руський мир"
Серед місцевого населення були й зрадники, визнає голова Дергачівської військової адміністрації Вячеслав Задоренко: "Можливо, деякі особи, вже після звільнення бачимо, що є зрадники, колаборанти, але сказати, що тут чекали росіян, якщо тут близько 200 одиниць техніки було знищено... То так, ми чекали. Якщо хтось каже, не чекали, то ми їх чекали. І дочекалися. Дали гідної відсічі".
Прикордонник Ярослав, який кілька місяців партизанив з підрозділами ЗСУ, говорить про катастрофічні руйнування, які завдали окупанти.
"Руський мир" прийшов: все розбили повністю. Два селища, які були жилі, де були діти, люди, школи — розбите все, вся інфраструктура побита. Шкіл немає, будівель — нічого більше не лишилося", — говорить Ярослав.
Після перемоги військовий продовжувати службу не планує, повернеться до цивільної роботи й виховуватиме сина, який народився два місяці тому. Та за потреби готовий боронити країну: "Я хочу просто вигнати їх зі своєї території. Мені не треба ні Росії, нічого їхнього, Бєлгорода. Просто треба повернути своє — Донбас і Крим — те, що було в складі України з 1991 року".
Читайте також
"Ми прийняли війну найперші": як фермер з прикордонної Гоптівки допомагав українським військовим
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Facebook, Viber, Instagram, Telegram, Youtube
