Мати загиблого військового журналіста, капітана 3 рангу військово-морських сил України Дмитра Лабуткіна Алла втратила сина на війні вісім років тому. Тепер з війська чекає чоловіка.
В інтерв'ю Суспільному вона розповіла, що в лютому 2015 року Дмитро збирав докази про перебування російських військ на території Донеччини й Луганщини, які потім використовували під час перемовин у Мінську. 16 лютого, в день загибелі Дмитра, в Україні запровадили День вшанування військового журналіста.
"Прорвемося, хлопці", – це останні слова, які сказав Дмитро побратимам. Про що ви востаннє говорили з сином?
"Мова велася про вивід хлопців з Дебальцевого котла, також він просив перерахувати кошти на потяг. Він збирався додому. Це було 15 лютого. З ним розмовляла його дружина Саша, це з її слів. Раніше ми з Дімою багато спілкувалися. Я рада кожній фотографії. Недавно в мене з'явилася світлина, яка в когось була в телефоні, і її скинули мені. На ній Дмитро ще в Севастополі. Але фотографій так мало, що тішишся кожній згадці про сина".
Розкажіть, будь ласка, про сина.
"У мене син був пречудовий, дуже спокійний і врівноважений. В дитинстві його улюбленим заняттям було складання пазлів. Мав конструктор "Літак", там дрібненькі деталі, та він його дуже любив. Зараз Кірочка – копія татка. Вона все доводить до кінця".
"Школи доводилося часто змінювати, адже тато був військовим. У Дмитра по всій Україні багато друзів. Добрий був, щирий. Мій син завжди найкращий для мами, хороша дитина. Був заповзятий, за що брався, то завжди доводив до кінця. Дуже хотів вчитися далі, навіть коли від'їжджав на війну, в нього були плани вступати до вищої військової школи. Ми навіть обговорювали це. Роботу свою любив. Дмитро ніколи не поширював чужі репортажі, він завжди писав свій. Військові – це найкраще, що є в нас в Україні".
Чому син обрав професію саме військового журналіста?
Він мав бути військовим розвідником, але група вже була набрана й обмежена. У групі розвідників було шість курсантів, у групі журналістів – дев'ять. Трішки в Діми були проблеми з гуманітарними предметами: мало читав, писав текст не дуже охоче, але в академії був перелом. Хочу дуже похвалити, як там виховують курсантів. Вони ходили в театри, музеї".
Чи вбачали ви у Дмитра в дитинстві професійні якості журналіста?
"Напевно так, тому що ця наполегливість, збирання інформації, щось журналістське в нього було від початку. І я вважаю, що багато матеріалів Дмитра ми не бачимо, тому що не було можливості їх передати. Єдине – в останні дні Дмитро знімав нам Мінські перемовини, і ці матеріали знайшли можливість передати".
Ваш чоловік військовослужбовець, зараз захищає Україну на передовій. Як це бути мамою і дружиною військових?
"Важко, тому що Віталію 61 рік, але коли їм щось вдається, надають більше озброєння, то він радіє. Горить тим, не скаржиться, багато чого їм вдається. Чоловіча справа захистити й продовжити пам'ять про сина. Нам потрібна тільки перемога, бо інакше ніяк. Він разом з побратимами формував загін. Вони зараз на Запорізькому напрямку".
Чи є риси або думки чоловіка і сина, які збігаються?
"Зі мною син менше ділився. Маму не турбував, щоб мама не переживала. А от з чоловіком у них було багато спільного на військовому ґрунті. Коли Діма заступав на посаду, він радився з татом".
З батьком Дмитра Віталієм, який зараз на передовій, журналісти Суспільного поспілкувалися через відеозв'язок.
"Мій син також був у цих операціях ООС і АТО. Це війна, тут все по-іншому, навіть побут, колектив, спілкування, друзі. Це всіх об'єднує для однієї спільної мети – перемоги. Іншого не може бути. Брат мій рідний служить, мій племінник, ми всі тут, захищаємо нашу землю рідну".
Як ви вшановуєте пам'ять сина у День військового журналіста?
"Всі роки ми їздили до Києва на акцію "Дзвін пам'яті" в Міністерстві оборони. Тепло нас зустрічали. Щоби пам'ять була вічною, ми організували громадську організацію, я її голова. 24 лютого, на день вторгнення, в нас у Кременці буде відкрита Алея. Я вважаю, що кожній родині важливо, щоб згадували їхніх синів, чоловіків. Я вже вісім років проходжу цей шлях. Це важко емоційно, але я вважаю, що варто ще комусь допомогти".
Сьогодні на нашу розмову ви взяли речі, які також плекають пам'ять про Дмитра. Розкажіть про них.
"У мене є перший том книги "Народний герой". Зараз вже друкують другу, до якої ввійшов мій Дмитро. На першій сторінці дуже гарно – є всі герої, також там буде мій син. По-друге, мені сьогодні хотілося показати дві фотографії: служба мого чоловіка і чотирирічний Дмитро, який дуже струнко стоїть біля тата й дуже пишається, що його тато – військовий. А друга фотографія – це присяга Діми в Національній академії сухопутних військ. Татко військовий і син військовий – два мої герої".
Тут також фотографія Дмитра, розкажіть про неї, ви чому обрали саме цю?
"Це Севастополь, народження Кірочки. Дмитро щасливий. Хоч він ангел небесного війська, хочемо, щоби він був щасливий, бо смуток пригноблює нас. Були такі моменти щастя в нашому житті. Мабуть, я, як мама, не договорила, наскільки я його люблю, наскільки він в мене найкращий. Мені здавалося, він про це знає. Треба говорити, що діти в нас найкращі, що ми їх любимо".
Навіть через біль ви посміхаєтеся. Скільки часу вам треба було, щоб прийти до цього?
"Час не лікує, біль постійний, але вже за стільки років навчаєшся стримувати ті емоції. Я поїхала до Зарваниці й почула там те, що хотіла почути, який мій син найкращий, і це підштовхнуло мене їздити. Я знаю дуже багато матерів, які також втратили синів. Ми їздимо разом в Карпати. Я була на Говерлі у свої 59. Я знаю, що мій Дмитро на третьому курсі був на Говерлі, і я вже була. В мене зараз таке бажання, щоби мій син був задоволений. Треба радіти й дякувати Богу, що він подарував життя. Що ми живемо за себе і за наших хлопців. І продовжувати жити, працювати, посміхатися, нести добро".
Щоб ви хотіли сказати батькам, котрі також втратили своїх синів на війні?
"Берегти своє здоров'я, щоби нести пам'ять. Бо ми перші ініціюємо, тоді нас підтримують люди. Я щиро рада, що є такі програми про наших хлопців. Вона потрібна навіть не так для нас, батьків, як для майбутніх поколінь. Щоби наших ворогів ніколи не пробачити, тому що таке не можна забути".
Що відомо
- "Знімав до останнього": історія військового журналіста Дмитра Лабуткіна, який загинув у Дебальцевому
- У Міністерстві оборони вшанували пам'ять військового журналіста з Тернопільщини
- На Тернопільщині вшанували пам’ять військового журналіста Дмитра Лабуткіна