Важкий сірий пил стоїть у повітрі середмістя Кахраманмараша. Люди загортають обличчя в одноразові маски, хустки чи балаклави, щоб сховатися від нього. Але є ті, хто геть не зважає на пил — вони цілодобово сидять поблизу знищених землетрусом будинків і сумно дивляться на те, що донедавна було їхнім житлом. Або ж плекають надію, що когось із близьких під завалами усе ж вдасться дістати живими.
Потужний землетрус, що почався 6 лютого, в Туреччині та Сирії вже забрав життя 36 217 людей. Більшу частину міста Кахраманмараш на південному сході Туреччини він перетворив на руїни. Квартали тепер виглядають як мішанина арматури, пошматованого бетону і текстилю, який подекуди виглядає з-під завалів. А ще під ними досі є люди: історії про порятунок потерпілих щодень стають все більшою рідкістю, але рятувальні роботи не припиняються. Місто понад тиждень живе під гудіння екскаваторів та перегукування рятувальників.
Тиша
Карети швидкої біля руїн багатоповерхівок — це завжди про надію. Ми йдемо на яскраве світло, що вихоплює із темряви знеструмленого міста те, що було житловим будинком на вулиці Трабзон — головній у старій частині Кахраманмараша. Бригади турецьких та французьких рятувальників не припиняють тут роботу навіть вночі. Хтось із поліцейських зауважує, є надія, що бодай хтось із трьох людей, яких саме намагаються дістати з-під завалів, живий. Медики зі швидкої готують ноші.
До нас підходить Ідрис — він у яскравій жилетці рятувальника, але без розпізнавальних знаків підрозділу. Ідрис — чечен за походженням, мешкає в Казахстані. Каже, дізнався про землетрус і з другом вирішив їхати допомагати як волонтер.
"Перший день почався з того, що мене один з турків попросив: "Допоможи витягнути брата". Я обійшов з ним будинок, побачив як стирчать руки й ми почали допомагати людині", — розповідає Ідрис. Я запитую, скільки було історій про порятунок живих на локації, де він працює. "Хіба що учора у нас була перша історія з хорошим кінцем — жінку років сорока дістали живою. Спеціалісти слуховими апаратами слухають де є живі. Довбають бетон, ріжуть камені, арматуру і дістають. Як можемо, так і робимо", — розповідає чоловік.
Раптово гудіння екскаватора і генераторів, які забезпечують освітлення і роботу необідного знаряддя, змовкає. Рятувальники кричать турецькою: "Тиша!" і жестом наказують усім, хто поруч із завалами, негайно присісти. Усі сідають навпочіпки. Тиша довга, бентежна, вирішальна. Вона дасть зрозуміти рятувальникам, чи є сенс продовжувати пошуки: вони прислухаються до голосів та найслабших звуків з-під завалів.
"Там ніхто не вижив", — каже до нас російською поліцейський Алі, коли рятувальники показують, що можна вставати. Невдовзі вони почнуть згортати обладнання, спускатися з уламків будинку, гасити світло. Надії знайти живих людей тут виявились марними. Серед натовпу чути ридання і звернення до Аллаха — літня жінка, матір когось із загиблих та найближчі родичі, що стоять довкола неї, не можуть примиритися із втратою. Лікарі швидкої складають ноші до автівки — тут вони вже не знадобляться.
Читайте також: Землетруси в Туреччині та Сирії: 37 800 людей загинули
Хиткість
Тієї ночі ми знаходимо прихисток у квартирі Найрулли — місцевого волонтера, який живе у більш безпечній і менш постраждалій від землетрусу зоні міста. Однак, він попереджає: на його п’ятому поверсі ще за день до нашого приїзду відчувалися підземні поштовхи: сейсмічна активність не припинилася. Однак він вирішив, що вже нікуди не піде: після кількох ночей, проведених в автівці з міркувань безпеки, повернувся додому. У його районі відновили електро- та водопостачання, однак газу досі немає, тож готує вечерю він на газовому балоні посеред просторої кухні.
"Це сталося близько 2 години ранку. Стіни трусилися. Я був у ліжку, схопився і подумав: чи це вже Судний день, чи Апокаліпсис? Молився, благав: "Будь ласка, не треба, не треба!" Після хвилини струсів це зупинилося", — пригадує Найрулла. Каже, найстрашнішим було те, що не було зв’язку з рідними — мобільні мережі відновили лише за кілька днів, і тільки потім він дізнався про те, що його батьки та інші рідні в порядку. Але було й багато поганих новин.
"Найважчим було, коли я дзвонив комусь з членів родини чи з друзів і абонент на той момент був недоступним. Я думав: людина вже мертва чи це просто проблеми зі зв’язком? Тепер вже знаю, що багато друзів загинули під завалами, їхні родини теж", — каже Найрулла. У центрі міста він показує нам будинок, де загинула родина його близького друга. Сусідній будинок ідентичної конструкції стоїть, там навіть цілі вікна. Я запитую, як це можна пояснити. "На все воля Аллаха. Якщо він ще є там", — Найрулла показує поглядом нагору.
Продовження підземних поштовхів робить небезпечною ледь не кожну будівлю у середмісті. Рятувальники знаками просять нас відійти від однієї багатоповерхівки: вона всіяна тріщинами, кутова частина квартир на нижніх поверхах "з’їхала" і ось-ось впаде. Багато людей, житло яких не знищене, бояться заходити у домівки та шукають тимчасового прихистку. Хтось евакуюється — і через загрозу нових землетрусів, і через неможливість жити нормальним життям. Школи та університети в місті не працюють, школярів та студентів відправили на безстрокову перерву. Низка лікарень зруйнована. Влада Туреччини обіцяє відновити знищені землетрусом міста впродовж року. "Однак достатньо поглянути на масштаби руйнувань у Кахраманмараші, щоб зрозуміти, віриться у це слабко", — каже Найрулла.
Читайте також: "Усі країни хочуть допомогти Туреччині, Ідлібу ніхто не надав допомоги" — член "Білих шоломів" у Сирії про землетруси
Втрата
"Тут був величезний готель", — Санна показує на "місиво", яке лишилося від будівлі. Про те, що тут був готель нагадують хіба матраци стандартного розміру, які подекуди біліють з-під завалів. "Мій брат був у ньому по роботі. Приїхав того понеділка і тієї ж ночі стався землетрус", — Санна виходить поспілкуватися з нами з мікроавтобуса, припаркованого через дорогу від руїн. Вона з родиною тут живе уже тиждень — приїхала зі Стамбула, щоб дізнатися, що сталося із родичем.
"У перші три дні сюди ніхто не приходив. Ми зверталися багато до кого, казали, що там ще можуть бути живі, але ж довкола багато руйнувань, і рятувальники мусять розставляти пріоритети. Перші дні ми чули голоси під завалами. І солдати, і люди, які були поруч підтверджують, що вони теж чули їх. Однак потім ми втратили надію, бо голоси стихли", — розповідає дівчина. "У нас є хіба що один відсоток надії, що він живий. Можливо, він вижив і опинився у більш-менш безпечному місці. Але навіть якщо це не так, ми хочемо хоча б забрати тіло".
На одній із сусідніх вулиць триває активна фаза рятувальних робіт — розбирають завали чотирьох багатоповерхівок: одна будівля не витримала землетрусу і впала, потягнувши за собою й інші. Абдулла Самед ламаною англійською розповідає про родича, який наразі під завалами. Каже, на цьому місці лишень одну людину пощастило знайти живою. А ще Джеку — кішку, що жила у квартирі родича Абдулли. Абдулла з батьком цілий день спостерігають за тим, як рятувальники обстежують завали. Поруч так само стежать за розвитком подій десятки людей — ймовірно, мешканці зруйнованих будівель. Вони загорнуті в ковдри, розпалили багаття, сидять на кріслах та стільцях, що дивом вціліли.
Неподалік руїн помічаємо купу книжок релігійного змісту: усі їх, разом із запиленими килимками для намазу та іншими предметами, які представляють релігійну цінність для мусульман, дбайливо витягнули й склали в одному місці. На хаотично розкиданих речах поруч помічаємо маленький турецький прапор. Але на намагання сфотографувати його жінка, що стоїть поруч, попереджає: "Ніяких фото". Дістає прапор і ставить його на узвишшя — бетонний стовп, який стирчить посеред хаосу.
Потім спостерігачів просять відійти — військові обмежують стрічкою ареал рятувальних робіт. До зруйнованих будівель під’їжджають автівки похоронної служби — їх легко розпізнати за зеленими вогнями. У центрі міста вони без кінця курсують вулицями, вже розчищеними від завалів.
"У мирному житті спершу відбувається прощання, потім намаз, потім померлого везуть на цвинтар, потім родина збирається разом. Тепер померлого везуть просто на цвинтар. Ми не можемо зараз дотримуватися традицій. Багато людей помирає — ми не можемо ходити на всі похорони. Ми не ходимо на похорони навіть друзів, бо треба встигати допомагати живим", — каже Найрулла.
Читайте також: Найбільші землетруси останніх десятиліть: Непал, Японія, Гаїті та Китай
Допомога
Держава забезпечує постраждалих від землетрусу тимчасовими варіантами розміщення. Або за межами Кахраманмараша — можна виїхати, наприклад, до Анкари чи Стамбула — або в місті: ті, хто втратив житло, може отримати місце в одному з наметових містечок. Головний стадіон перетворився на один з центрів такої допомоги. Тут 300 наметів і в кожному може жити до 15 людей. Що помічаєш одразу, потрапляючи на територію стадіону — це черги: за їжею, ковдрами, медичною допомогою і до столу, де військові приймають запити й прохання людей.
Еміне Байтюрк з рідними мешкає в одному з наметів на території стадіону. "Наш будинок не обвалився. Але що зараз з ним, ми не знаємо", — каже жінка. Вона спостерігає за дітьми, які бігають між наметами, граючись. На багатьох малюках одяг, отриманий від волонтерів. Родина Еміне, рятуючись не встигла узяти з дому геть нічого. Все — від ковдри до газового балона вона отримала вже тут.
"Намети, контейнери... Дякуємо за це. Але тут ми лише тимчасові мешканці", — говорить Еміне. Вона не знає, коли зможе повернутися додому. Пригадує близьких, з якими не має зв’язку вже кілька днів. В очах — сльози. Еміне міцніше притискає до себе онуку і намагається усміхатися.
Із Забігуллою Алі ми знайомимося біля наметів медиків на стадіоні. Він — координатор Doctors Worldwide у Туреччині. Розповідає, що лікарі, які наразі працюють тут — волонтери. "Ми працюємо позмінно. Лікарі починають вранці й продовжують роботу до пізньої ночі, багато хто працює і після півночі. Ви ж бачите який тут натовп: нам не вистачає людей. Але ми намагаємося впоратися".
Надворі сонце, однак вночі температура у Кахраманмараші опускається до -5 або й нижче. Я дивлюся на легенькі кросівки Забігулли та питаю, як вони гріються ночами. "Я мусив попросити колег принести мені надійніше взуття, — сміється чоловік, — У нас є можливість допомагати людям і це гріє".
***
У надвечір’ї місто не втрачає метушливої динаміки й гучності. Біля кожного зруйнованого будинку сидять рідні тих, хто лишається під завалами. Здебільшого сидять у тиші й гріються біля вогню. Ми підходимо до однієї родини. Ми не розуміємо їхньої мови, а вони — нашої. Але вихоплюємо з їхньої розповіді, що вони — сирійці, а вони з наших слів — що ми журналісти з України. Вони пригадують, як англійською буде слово "війна" і хитають головами. Рятувальники раптом просять тиші — очі сирійців прикипають до зруйнованого будинку. Чоловік починає пошепки молитися.
Читайте також
- "Я боюся за цю країну, але вірю в неї" — життя в Лівані без ліків та світла
- "Женя, все вибухнуло, нас завалило, допоможи". Історії постраждалих та загиблих з будинку у Дніпрі