Мільйони українців від початку повномасштабного вторгнення вимушено покинули власні домівки. Багато з них зустрічатимуть Новий рік не вдома, бо їхні рідні міста щодня обстрілюють російські війська.
Як готуються до свята, чи будуть святкувати і що загадають у новорічну ніч — Суспільному розповіли дві родини вимушених переселенців.
"Загадаю найголовніше – щоб Україна перемогла і в усіх все було добре"
Родина Катерини – з Нікополя. Бачили, як війська РФ захоплюють Енергодар, адже він на протилежному березі водосховища, усього в 7 км по воді. 4 березня з вікон власного будинку спостерігали, як спалахнула пожежа на Запорізькій АЕС. Не розуміли тоді, що відбувається, не знали, як діяти, куди ховатися. Коли ж з`ясувалося, що реактори не постраждали, загрози немає – стало легше.
Вирішили, що поки залишатимуться вдома. Під час повітряних тривог ховалися у погребі, очікували, що будуть обстрілювати. А згодом там переховувався лише найменший 6-річний син Володя.
"12 липня стався перший обстріл з "Градів". Це було дуже несподівано і дуже страшно. Тому що раптово і тому що вперше. Впало якраз у нашому районі – зовсім поруч. Ми бачили, як летить і як неподалік спалахнула пожежа. Босі бігли у погріб. Я несла сина на руках, а він, трохи оговтавшись, сказав: "Мама, не бійся, то був грім", — згадує Катя.
Після того, за її словами, обстріли стали регулярними, загинули перші люди, а нікопольці стали масово залишати місто. Тоді вирішили відправити старших 17-річних доньку Дашу й сина Ярослава евакопотягом у Львів, а самі пожити у родичів у Нікопольському районі.
"Діти у нас доволі самостійні. Планували, що знайдуть якусь роботу, орендують житло. З ними ще поїхали сусідський хлопець Іван і доньчин одногрупник Сашко. Але вийшло так, що до притулку, де вони зупинилися на ніч, викликали соцслужбу і сказали, що дітей заберуть в інтернат, бо вони неповнолітні і без батьків їм залишатися там не можна. Довелося терміново збирати речі, взяти довіреності у батьків інших дітей й їхати усіх "визволяти", — говорить Катя.
Вже в дорозі родина шукала житло і дізналася, що дітей прихистила львівська родина. З житлом теж все склалося добре. Від серпня родина з усіма п`ятьма дітьми живе у будинку в селі Мокротин на Львівщині. Працюють дистанційно. Старші діти вчаться онлайн. Молодший – пішов до першого класу місцевої школи.
"Дуже хотілося повернутися додому до Нового Року. І вірилося, що так буде. Можна сказати, що живемо "на валізах" у режимі очікування. Ось тільки трохи стихне – і в дорогу. Зараз вже ясно, що Новий рік зустрінемо тут", — розповідає жінка.
Вона додає: святкового настрою немає ні в дорослих, ні в дітей. Не відчувається він і в селі, в якому, як і скрізь в Україні, по кілька годин на день вимикають світло.
"Думаю, ми просто посидимо всі разом за столом, приготуємо щось смачненьке. Скоріш за все, це буде при свічках, бо у нас якраз за графіком на вечір 31-го – відключення світла. Дітям будуть подарунки під ялинку – це святе", — каже нікопольчанка.
До речі, ялинку родина таки поставила й прикрасила – штучне дерево й іграшки зберігалися у будинку, його власниця запропонувала усе дістати.
Вдома, говорить Катя, Новий рік традиційно святкували у родинному колі, приходили сестри, брати й бабусі. Нині ж усі родичі розкидані по всій країні. І єдине, чого хоче Катя, щоб у всіх все було добре.
"Таке бажання і загадаю на Новий Рік. Щоб Україна перемогла. Щоб з усіма все було добре. Щоб рідний Нікополь багатостраждальний забув про обстріли, як про страшний сон", – сказала вона.
"Святкувати не будемо, дітям просто купимо цукерки"
Цей Новий рік 25-річний Давид та його рідні з Донеччини не святкуватимуть. Родина вже двічі тікає з-під обстрілів: у 2014 році з рідного Стаханова на Луганщині, у квітні 2022 року – з Селидового, що на Донеччині.
"Я з 2015 року, коли поїхав навчатися у Дніпро, залишився і живу тут. У квітні до мене приїхали батьки, сестра з чоловіком і двоє маленьких племінників. До вересня ми жили у квартирі, яку лишили друзі, котрі виїхали за кордон. У вересні вони повернулися і нам довелося орендувати житло. Воно недешеве, а в родині лише один я працюю", — розповів Давид.
Місяць тому, каже чоловік, від інфаркту помер батько. Його поховали у Дніпрі. Тож в родині ще переживають біль втрати.
"Складно, іноді так "накриває". Але тримаємося як можемо, заради дітей. Вони нічого ще не розуміють, бо їм ще нема і двох років. Сподіваюсь, що ніколи й не зрозуміють», — говорить Давид.
Раніше, за його словами, Новий рік в родині святкували гучно: ставили ялинку, збиралися усі рідні.
"Це десь було людей 60. І святкували ми цілий тиждень: від Нового року до Різдва. Така у нас була традиція. Я завжди з навчання намагався поїхати додому на Новий рік, якраз канікули починалися. Мама завжди до Різдва пекла пиріг з монетами, потім його розрізали і кому діставався шматочок з монетою – значить рік буде вдалим", — згадує він.
Цьогоріч у родині не буде ні ялинки, ні гучного застілля.
"Святкувати не будемо, дітям просто купимо цукерки. Ну і звісно загадаємо бажання у новорічну ніч. Воно нині одне у всіх: перемога", — сказав Давид.
Після закінчення війни повертатися на Донеччину родина не планує, хочуть будувати життя у Дніпрі, сподіваючись, що звідси вже нікуди не доведеться тікати.
Читайте також
“Вони гинуть, а ми святкуватимемо?”. Дніпряни, психологи та військові – про Новий рік
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
