Викладали дітям в укриттях попри авіанальоти та обстріли, облаштували пункт обігрівання у підвалі біля розбитої школи, вперше в житті лікували на станції метрополітену — Суспільне Харків зібрало історії людей, які з початку повномасштабного російського вторгнення відкинули сумніви у власних силах й продовжили займатися своєю справою задля допомоги іншим.
Пункт обігріву біля розбитої школи
З 24 лютого не полишав стін своєї школи на півночі Харкова її директор Олександр Гряник. У закладі освітянин працює майже половину століття.
"Я почав працювати у цій школі 24 лютого 1977 року. 45 років. Ось так орки відзначили мій ювілей у нашій школі", — говорить керівник закладу.
По північній частині міста росіяни завдавали ударів до кінця літа і зруйнували корпус старшокласників. За словами директора, 85% будівлі знищено. А у вцілілій початковій школі від обстрілів у цей час ховалися місцеві жителі.
"Люди просилися, бо у них в будинках скло летіло, й майже одразу вимкнули опалення, а тут більш-менш, гурт грів, як кажуть", — говорить Гряник.
З першого дня повномасштабної війни директор живе у школі, щоб допомагати людям. У підвалі, де зараз облаштували пункт обігрівання, продовжують ночувати десяток місцевих жителів.
У школі вибуховою хвилею розбило усі вікна, у грудні їх засклили комунальники. Дірки у стінах закрили на зиму, але на капітальний ремонт грошей немає, каже Гряник. З розбитого корпусу вчителі винесли пошкоджений плакат з фотографією учнів, які вишикувалися у слово "Мир".
"Він (мир — ред.) туди повернеться, саме цей. Як згадка про те, що ніщо нас не здолає, ніхто нас не переможе. Важкий рік, але рік, який багато чому навчив нас. І багато чому навчилися, і нові сили у собі відкрили. Ми доводимо нашим ворогам, що "Я єсть народ, який завжди буде, якого сила ніким звойована ще не була". Це Павло Тичина", — цитує українського поета Гряник.
Від медпункту в метро до Кембриджського університету
На третій день після повномасштабного вторгнення п'ятикурсник медичного університету Сергій Алхімов облаштував на одній зі станцій метро медпункт.
У підземці, яка стала тимчасовим прихистком від російських ударів для тисяч харків'ян, містяни зіштовхнулися з новими викликами: загострилися хронічні хвороби, в умовах холоду та сирості розвинулися нові.
Студент-медик раніше не працював, але саме за таких умов вирішив почати. Зокрема, до нього зверталися люди з онкозахворюваннями, цукровим діабетом, підвищеним артеріальним тиском, грипом.
"В мене була така ідея, що я повинен за п'ять років максимально отримати всі необхідні мені знання, для того, щоб коли настане цей момент, я міг їх втілити. Як ви бачите, це якраз збіглося, тому що практики в мене тепер багато, а от часу вчити теорію — вже нема", — казав у березні журналістам Суспільного Сергій Алхімов.
У діагностуванні та лікуванні Сергія підтримували його викладачі, з ними він увесь перебував на телефонному зв'язку. Ліками імпровізований медпункт забезпечували волонтери.
Юлія Добрянська, у якої Сергій діагностував ларингіт, що підтвердили інші медики у лікарні, з вдячністю згадує свого "підземного" лікаря: "З Сергієм нам дуже пощастило. Він і як спеціаліст відмінний, і як людина неперевершена. Його терпінню просто пам’ятник треба ставити — усіх бабусь переслухати".
Хлопцеві пропонували виїхати в інші міста, але він відмовився.
"Мені вже багато разів пропонували евакуацію — у Тернопіль, Львів, Ужгород, але мені здається з найпершого дня, що це місце, де я маю бути", — казав тоді Сергій.
Згодом йому та ще 19 студентам Харківського медуніверситету запропонували пройти стажування у Великій Британії. Так Сергій потрапив на півторамісячне стажування до Кембриджського університету.
Про його роботу в метро та відзнаку від президента Володимира Зеленського дізналися британські медіа — українець потрапив на сторінки The Times, виступав на радіо та телебаченні.
Після стажування Сергій повернувся до України й нині живе у рідному Миколаєві. З деякими пацієнтами з метро у Харкові й досі підтримує зв'язок.
Студент продовжує навчання, також зосередився на вивченні англійської мови.
"У майбутньому для того, щоб привезти щось в Україну, потрібно добре володіти англійською", — говорить Сергій.
Також хлопець вже визначився зі спеціальністю, яку хоче опанувати: "Зараз лікарі потрібні нашій країні. Якщо повиїжджають усі лікарі, хто лікуватиме людей? Моя велика мрія — бути кардіохірургом. Я мрію потрапити в Інститут серця на інтернатуру, отримати там знання і досвід".
Викладала дітям в метро
Бути корисною в метро старалася і вчителька з Харкова Тетяна Капустинська. Жити до підземки вона перебралася у перші дні війни: з документами в одній руці, з ковдрою в іншій.
Упродовж весни, коли місто перебувало під постійними обстрілами, вона викладала дітям від 3 до 15 років. Місце для занять виділила адміністрація підземки. В імпровізованому класі часом набиралося до 15 учнів.
"Ти приходиш: "А помалюймо!" А дитинка каже: "Я не хочу малювати, я хочу в конструктор гратися". І я ото одна за всіх: отут я ліплю з пластиліну, отут я малюю, а там я збираю конструктор, а там ми вчимо кольори, а там ми взагалі алгебру з геометрією проходимо. Я ніколи б у житті не подумала, що я можу стільки всього, але коли ти бачиш їхні очі, які тепер не сірі й сумні, а які блищать, ти можеш гори звернути", — говорить Тетяна.
Нині вчителька з дому на Салтівці веде дистанційні уроки для учнів своєї школи: половина з них зараз за кордоном.
"Мені так хочеться обійняти, мені хочеться поговорити, попити чаю, як ми це часто робили. Цього дуже не вистачає. Я хочу їздити на роботу. Я хочу, щоб на роботі в мене бігали діти учні по коридорах. І щоб я виходила: "Діти, тут бігати не можна, діти, тут бігати можна", — каже Тетяна.
З дітьми, яких навчала в метро, вона листується в соцмережах, зідзвонюється й випадково зустрічається на вулицях. Каже, планує зібрати їх і посидіти разом у кав'ярні.
Вчителювала у підвалі та отримала Global Teacher Prize
Сумує за бешкетуванням своїх вихованців й вчителька початкових класів Валерія Гукова. В підвалі одного з укриттів у Харкові вона разом зі своїм собакою Жирком провела 47 днів, 33 з яких присвятила дистанційному навчанню учнів в імпровізованому підземному кабінеті.
"Це тісний зв'язок з дітьми. І мені дуже не хотілося його втрачати. Хотілося дати підтримку, наскільки я можу, бо ми з ними одна команда, ми з ними друзі. Я розуміла, що я їм потрібна. Але з іншого боку, і вони були мені потрібні, бо вони мене теж підтримували", — каже Суспільному Валерія.
Найважче далася розлука під час літніх канікул, коли не було навіть онлайн-занять, говорить викладачка.
"Зізнаюся, ще, напевно, не було ні дня, коли б я не думала про своїх учнів. Звичайно, вони — велика частинка мого життя. Сумую і дотепер, хоча ми бачимося. Але це все одно трішечки не те. То у нас з ними були й "обіймашки", щось з ними творили, малювали, ліпили, потім всі брудні, у блискітках, йшли гуртом митися", — згадує Валерія.
Викладає й досі зі своїм напарником — бульдогом Жирком: "Він любить показуватися перед дітками, готується отримати свої собачі смаколики від Дідуся Мороза. Радий, що вже випадає сніжок. І ще в нього нова модна куртка".
Систему навчання попри війну та відключення світла називає гнучкою та намагається пристосовувати під зовнішні та особисті обставини учнів. В залежності від можливостей, проводить денні й вечерні заняття, дає додаткові завдання тим, хто не може бути присутнім на уроці: "Завдяки ЗСУ та енергетикам я можу продовжувати роботу, та ще й бути вдома".
Попри несприятливі для навчання умови вчителі намагаються робити все, аби це не позначилося на якості освіти, запевняє Валерія.
"Інколи буває так, що хтось з вчителів без світла, хтось може підхопити, провести урок додатковий. Знову ж таки, згуртованість — наше все. Думаю, якщо освітяни акцентуватимуть на цьому, спілкуватимуться і з учнями, і з батьками, і з колегами, то навчальний процес буде в межах норми", — каже викладачка.
У жовтні Валерія отримала нагороду від Національної премії Global Teacher Prize Ukraine. Нею відзначають учителів-змінотворців.
"Це, насправді завдяки їм ця нагорода. Тут діти йдуть, а я тільки дорогу підсвічую. Це про них. І ось це відчуття, що ти корисний, можеш змінювати цей світ з маленькими людьми прямо тут і зараз, попри те, що навколо тебе все вибухає і ти взагалі живеш під землею, це мотивувало прокидатися вранці.", — говорить Валерія.
Нагорода і майже рік повномасштабної війни позбавили вчительку сумнівів і подарували впевненість у тому, що вона займається своєю справою: "Цей рік показав мені, що я роблю правильні речі. І мені треба продовжувати. Якщо в мене виходить навчати дітей, класно виходить, як виявилося, бо іноді ж сумніваєшся у собі. І це дійсно працює, я бачу результат і це бачать батьки, то треба продовжувати це робити. Це те, чим я можу бути корисною цьому світові, моїй країні, моєму місту".
Читайте також
Волонтерка, яка народилася під час Другої світової, плете у Харкові маскувальні сітки на фронт
"Якщо опустимо руки – все загине": як тренуються шпажисти у Харкові під час війни
"Свято ніхто не скасовував": у деокупованих Циркунах нарядили новорічну ялинку
