Історія великої родини запоріжанки Ірини Азімової розпочалася у 2014-му. Вона виховала двох дітей та стала мамою ще для одинадцятьох, яких взяла під опіку. Нині жінка опікується шістьма хлопцями, ще двоє її синів стали на захист України.
З багатодітною родиною поспілкувались кореспонденти Суспільного Запоріжжя.
Велика родина завжди була мрією запоріжанки Ірини Азімової. Жінка виховала двох власних дітей. Коли син та донька подорослішали та покинули домівку, вирішила, що материнської любові вистачить і для інших. У 2014-му, коли почалася війна на Донбасі, під опіку взяла першого хлопчика.
Згодом ще двох — братика та сестричку з Донецька. Нині ж Ірина опікується шістьма хлопцями віком від 8 до 17 років. Жартує: виховує справжній чоловічий батальйон.
“До того часу в мене померла мати. Діти виросли, живуть окремо, тому я якось і наважилася. Може, щось не додала своїм дітям, хочеться це дати іншим дітям. Ми сіли родиною, поговорили, діти дали добро, поїхали та забрали. Почали ми з дитини, яка була хвора. З Молочанська хлопчик, його виходили, почав розмовляти. Потім цих двох діток, які з Донецьку, коли там війна почалася. Потім ще двоє, ще двоє, ну, і пішло, пішло”.
Коли розпочалася повномасштабна війна, родині Ірини запропонували евакуюватися із Запоріжжя. Втім, на сімейній нараді вирішили одноголосно — рідну домівку покидати не будуть.
"Служба пропонувала переїхати та неодноразово. Ми сіли, посиділи й сказали ні, ми залишаємося тут. Я питала: “Хлопці, може поїдете?” - “Ні, ми залишимося”. Ну і все, ми вирішили залишитися. Живемо… бахкає, стріляє, все трясеться, але нічого. Я з ними розмовляю, дзвоню, якщо сирена, якщо не вдома: “Хлопці, що там?” Нагадую про правила двох стін. Показую, що можна тут, можна поміж будинків, або у підвал. Вони вже знають”, — розповідає Ірина.
Як поводитися під час вибухів, 15-річний Сашко знає чи не найкраще з усіх у родині. Його до Запоріжжя евакуювали на початку повномасштабної війни з тимчасово окупованого Мелітополя. Сашко приїхав у складі евакуаційної колони “зеленим коридором”. Дорога тривала майже 12 годин.
“Там я також жив у прийомній родині. Прокинувся від вибуху, бо жили недалеко від аеропорту, там було військове містечко. Прокинувся від вибуху, дуже сильного вибуху в перший ангар. Ангар цей був ближче до мого будинку, в який прилетіло. Два-три дні, коли трохи заспокоїлося, колишній опікун попросив сходити до магазину. Я виходжу і бачу, що на об'їзній дорозі, де фури їздили, там їде колона фур у бік військового містечка з буквами “Z” і за ними їде дуже важка військова техніка”.
У 2016 до родини Азімових потрапив Євген. Цьогоріч хлопцю виповнилося 18 і він вийшов з-під опіки Ірини, втім, у рідних стінах йому завжди раді. Нині у короткому відрядженні й знову збирається повертатися на фронт, куди пішов добровольцем.
“Служба несеться добре. Зрозуміло, що є і 200-ті, і 300-ті. Ми розуміємо, що на війні без цього нікуди, але все ж таки, тримаємося. Будемо далі боротися і все-таки переможемо, Кожна людина насправді боїться війни. Але є таке поняття, що людина може просто закрити в собі ось ці моменти страху і просто боротися за щось дороге — сім’я, мати. Є кого захищати, є заради чого”.
На захист країни став і рідний син Ірини Сеймур. Навесні, перебуваючи у Маріуполі, чоловік потрапив до російського полону. Нині вся родина неабияк чекає на його повернення. Жінка зізнається: мріє, аби Новий рік зустріли всією родиною за святковим столом, а влітку обов'язково поїхали на наше українське море.
“Діти хочуть, аби скоріше закінчилася війна, вони хочуть миру. Згадують, як ми їздили на море, намети, як ми ходили у походи, їм це дуже подобається. Я їм кажу: “Закінчиться війна, тоді обов’язково підемо”.
Читайте також
Під обстрілами у Степногірську на Запоріжжі залишається жити тисяча людей, серед яких понад 70 дітей
Підписуйтеся на новини Суспільне Запоріжжя в Telegram та у Viber
