Нещодавню смерть учасника 25-ї експедиції в Антарктиді та кухаря станції Вернадського Василя Омеляновича частина полярників і знайомих загиблого пов’язує з його особистими стосунками з жінкою, що також працює на станції. На тлі цієї історії деякі учасники попередніх експедицій публічно звинуватили керівника Національного антарктичного наукового центру Євгена Дикого у "гендерних експериментах", натякаючи на дозвіл жінкам працювати там. Суспільне поспілкувалося з керівником НАНЦ про нелегкий процес транспортування тіла Василя в Україну, "нову" гендерну політику станції Вернадського та значення антарктичних наукових досліджень для іміджу України. Інтерв'ю Дарії Гірної
Пане Євгене, чому загинув Василь Омелянович? Як це трапилося?
Я як директор можу казати, що трапилося і як трапилося. А щодо питання про мотиви людини - в голову їй не заглянеш. Ми можемо мати якісь свої здогадки, навіть базовані на фактажі, але знову ж здогадки. З приводу його мотивації хай вирішує Національна поліція, яка веде слідство. Те, що я можу сказати як директор, ця трагедія – це однозначно було саме його рішення, в нас є записи відеоспостереження, є свідчення людей, які за кілька годин до того з Василем спілкувалися. Немає жодних сумнівів, що він зробив це сам, усвідомлюючи те, що робив, на превеликий жаль. Як центр ми можемо коментувати, що наскільки ми можемо судити, прийняте ним рішення жодним чином не стосувалося його службових обов’язків, умов його роботи, тобто експедиції чи станції Вернадського. Це стосувалося його особистих мотивів, його особистого життя. Тому у зв’язку з цим коментувати це особисте життя я вважав би некоректним.
Людина має право на приватність і при житті, і після смерті однаково. Нам вдалося встановити, що перше: це було самогубство, нещасний випадок, чи вбивство. Це три версії, які завжди треба розглядати. Для нас тут ситуація абсолютно однозначна. Другий момент: чи не мало місце доведення до самогубства, цькування тощо. Знову ж, для нас тут однозначно, що це не так. Решта – це особиста сфера, яка стосувалася тільки небіжчика. Хотілося б також звернутися і до медіа, які це коментують: будьте все ж таки не тільки медіа, але й людьми. Одна справа, якби в журналістських розслідуваннях накопали, що щось було не так, що щось приховували, обставини смерті сумнівні – тоді так. Але коли розслідування обмежуються викопуванням суто особистої інтимної історії, може далі подумайте, чи варто виносити на очі мільйонів людей, коли ви самі ж пишете, що це історія, яка стосується кількох людей і їх особистого життя.
Звісно, що це особиста історія і особистий вибір, ніхто не ставить під сумнів
Однак остаточно це має сказати слідство, а не ви чи я.
Так, але дуже багато було коментарів знайомих Василя і учасників експедиції, що ця історія пов'язана з ще однією працівницею станції “Вернадський”. Де зараз вона, чи вона зараз там?
Ми щойно говорили, що ми не коментуємо плітки. Ми не коментуємо, вибачте, базарні патякання. Я як директор не можу зараз вам сказати: так, це було пов'язано саме з такою-то або з таким-то. Це було б абсолютно некорректно. Але хочу одразу уточнити один момент: в будь-якому разі на станції “Вернадський” не перебувала жодна неповнолітня людина, і жодна неповносправна людина, в психічному сенсі. Вибачте, але особисті стосунки між здоровими дорослими людьми взагалі не є тим, у що має втручатися будь-яка державна установа.
Як колеги дізналися про смерть Василя і чи були труднощі з похороном і транспортуванням в Україну?
Колеги знайшли Василя під час ранкового обходу. Починаючи з 8 ранку впродовж приблизно години чергові обходять всю територію станції. Під час такого обходу було знайдено тіло в одній із окремих споруд, так звана столярна майстерня, яка винесена за межі житлового комплексу. Там було знайдено тіло. Була абсолютно відчайдушна спроба зробити реанімацію. Чому відчайдушна, бо насправді, як тепер ми вже розуміємо, з урахуванням даних камер спостереження, на той момент небіжчик, на жаль, провисів не одну годину. Тобто це вже було абсолютно безнадійно. Але я вважаю, що в такому разі ці дії абсолютно правильні і що лікар зробив правильно, намагаючись вхопитись навіть за мікроскопічний шанс. Десь хвилин 40 намагалися робити реанімацію, хоча і так було все достатньо зрозуміло. Після того коли зрозуміли, що реанімація – не той випадок, перейшли до дій: опису тіла, фотографування, бо це треба було зафіксувати і належно все оформити.
Що стосується похорону, ми не плануємо ховати Василя в Антарктиді. Ми опрацьовуємо повернення Василя в Україну. Наразі тіло зберігається, воно в холодному місці, воно цілком збережене. Це, до речі, стосується і майбутньої судмедекспертизи. Тому що все таки лікар станції не є судмедекспертом, тому ми б хотіли, щоб до кінця були проведені всі процедури згідно з українським законодавством, а для цього треба доставити тіло. Попередньо одна із дружніх нам антарктичних програм вже відповіла нам, що розглядає варіант доставки тіла Василя під час найближчого рейсу їхнього криголаму, який може проходити в нашому районі. Далі вони можуть забрати і доставити на континент, скоріш за все до Республіки Чилі. Надалі обидва посольства, в Чилі і Аргентині, попереджені, і далі у них є відпрацьована процедура репатріації тіла до України, вони далі цьому сприятимуть. За оптимістичним сценарієм ми сподіваємося, що в межах червня місяця Василь знайде спокій на рідній землі. Це за оптимістичним сценарієм. У будь-якому разі ми не плануємо похорону там і однозначно доставимо тіло сюди.
Ви з рідними Василя контактуєте?
Контактуємо. Не особисто я, але антарктичний центр контактує. Тим більше ми були тими, хто їм про це повідомив. Ми спеціально на пів доби затримали офіційне повідомлення з тим, щоб вони встигли дізнатися не з медіа, а особисто. З ними є постійний контакт.
Після трагедії частина полярників почала публічно виступати проти нової гендерної політики на станції, яку ви запровадили. Адже ви дозволили жінкам там зимувати. Розкажіть про цю нову політику і як ви ставитесь до коментарів, що буцімто причиною подібних історій є жінки?
Насправді я б це не називав гендерною політикою. Мені здається, що як керівник державної установи я першою чергою зобов'язаний дотримуватися Конституції України. І рівність чоловіка і жінки в цій Конституції записана. Мені здається, називати рівність чоловіка і жінки новою гендерною політикою, або, як висловився згаданий вами пан Савицький, «гендерними експериментами центру» – я перепрошую, але якщо для когось рівність чоловіка і жінки є гендерним експериментом, я можу тільки поспівчувати цій людині.
Це мабуть дуже важко – жити не в тому столітті, в якому решта людства. Процитую найкращий коментар цієї ситуації з дискусій на Фейсбуку: "Жила собі людина в 17 столітті, а тут раптом портал. Вивалюється, а там: "Йолки, а баби теж люди! Жах!". Я не можу вважати новою гендерною політикою елементарне базове дотримання прав людини, які чітко передбачають, що чоловік і жінка є рівними. Зокрема в кар’єрних можливостях, можливостях займатися наукою, брати участь в конкурсах на заміщення вакансій.
А як було до вас? До вашого приходу на станції працювали лише чоловіки?
Так і є. Знову ж таки, дивлячись відколи рахувати. В другій українській антарктичній експедиції 1998 році жінки брали участь. Зокрема пані Світлана Краковська, одна з найвідоміших українських кліматологів, яка представляє Україну у Міжнародній панелі зі змін клімату. От вона тоді молодою кліматологинею якраз зимувала на “Вернадському”.
Потім чомусь це було змінено. Офіційної відповіді чому я так і не зміг знайти, тому що ця заборона ніколи не була формальною. Цієї заборони на папері ніколи не було. Але реально навіть анкета, яку потрібно було заповнити для подальшої роботи на станції, вже була виключно в чоловічому роді, містила графу «дружина», але не містила графу «чоловік» тощо. Всі насправді знали. Це абсолютно класична практика заборони неформальної, прозора стіна. Практика, яку неможливо здолати, але яка не формалізована.
А зараз скільки жінок працює на станції?
В цю секунду одна. Анна Соіна, геофізик з Харкова.
З якими труднощами стикаються жінки, які їздять в експедиції? Чи в них такі ж проблеми, як і в чоловіків?
Для початку в них всіх такі ж проблеми, як і в чоловіків. Антарктида – це складні кліматичні умови, пів року темно, і головне – мікроколектив, який 9 місяців на рік перебуває в повній ізоляції. Це те, що важко і чоловікам, і жінкам. А от на додачу до того вони мають додаткові проблеми, які пов’язані з вихованням і рівнем культури частини наших чоловіків.
Тобто це побутова дискримінація?
Так, плюс те, що десь на Заході вважалося б домаганням, в нас це вважається залицянням. Ну що ж, приїхала жінка, як же ж не позалицятися? Це, Боже збав, не зґвалтування, нічого подібного близько не траплялося, але коли жінок суто арифметично менше (поки менше, ніж чоловіків) і оце дружнє залицяння натовпу жевжиків, воно є, як мінімум, фактором дискомфорту. Але, знову ж таки, туди їдуть достатньо мужні жінки, які, в принципі, про це попереджені. Тут, у материковому житті, вони також стикаються з рівнем культури наших чоловіків.
Станція “Вернадський” – крихітна. Загальна кількість людей, яка через неї пройшла за всі роки, вимірюється в пару сотень. Але абсолютно схожі історії тисячами напрацьовані вже за останні роки в нашій армії. От мені історії наших полярниць дуже нагадують історії наших дівчат в ЗСУ. Але в Збройних силах України, наскільки я можу судити, дівчата вже достатньо змогли себе поставити і показати. Я думаю, тут ситуація аналогічна.
У деяких західних компаніях, зокрема американських, є таке явище як “sexual harassment”, який забороняє на роботі стосунки включно до службового роману. Чи будуть застосовуватися вами практики на корпоративному рівні, наприклад, заборона на особисті відносини?
Є дуже тонка межа, яку дуже важко встановити. Де починається харасмент, а де дійсно неформальні стосунки між людьми, які співпрацюють і при цьому залишаються живими людьми, а не стають роботами. Це насправді дуже тонкий момент. Достатньо чітко і очевидно, коли є зловживання ієрархічне, стосовно підлеглих – це так. А коли цілком рівні, незалежні одна від одної в посадових обов'язках люди, але просто у вільний час хтось до когось починає виявляти увагу, тут насправді дуже важко формалізувати, де починається харасмент, а де навпаки – нормальне приємне спілкування.
Як побудована гендерна політика на полярних станціях західних країн?
Не будемо робити вигляд, що Захід був завжди таким, яким ми зараз його знаємо. Там теж був пройдений дуже довгий шлях, і це був шлях боротьби, доведення. Наприклад, великий Роберт Скотт – підкорювач Південного полюсу. До нього в експедицію заявки подали троє дівчат, при тому неабияких, а дівчат-спортсменок, які мали чемпіонський досвід із зимових видів спорту і досвід підйому на вершини-тисячники. Але Скотт навіть не став розглядати ці заявки і дуже посміявся з того, що жінки пробують потрапити до Антарктиди. Як протилежний полюс, я вам можу навести відносно недавній (5 років тому) експеримент на німецькій станції “Ноймаєр”. Там теж були проблеми з доведенням свого права на абсолютно рівну роботу там, і в результаті вони досягли яскравого експерименту: там була одна повністю жіноча експедиція, яка працювала рік. Програма була чудово виконана, і зі станцією нічого не трапилося.
Щодо евакуації нашого загиблого товариша я зараз спілкуюся з Келлі Фолкнер – керівницею всіх полярних програм США. В її біографії є момент, коли вона рік була начальником станції на Південному полюсі. Це не умови “Вернадського”, це значно важче. Насправді, на Заході був довгий шлях, але він дійшов свого завершення, і там би просто не зрозуміли нашу з вами дискусію.
Мені говорили: «Центр змінив гендерну політику, ви, мабуть, маєте цим пишатись». Я кажу: «Ні, друзі. Мені 46 років, що б ви сказали, якби я зараз почав пишатись тим, що навчився чистити зуби?» Це десь так для західних країн виглядає – те, що в 2018-му році на Вернадський пустили українку. Це ми, насправді, припинили відрізнятися по одному параметру від цивілізованого світу. За 54 км від нас розташована американська станція “Палмер” – наші найближчі сусіди і дуже добрі колеги. Там приблизно половина жінок, і ніхто не звертає на це окрему увагу. Не те, що вони слідкують, щоб там була половина жінок, це просто автоматично витікає з того, що є рівні можливості для всіх.
В контексті нашої гендерної теми напрошується питання, чи не плануєте ви запровадити також просвітницьку роботу серед чоловіків, працівників станції, на тему гендерної рівності?
Боюся, що тепер точно доведеться. Шкода, що до цього висновку ми прийшли в такий жорстокий спосіб, через втрату товариша, але в нас тепер психологічна робота буде посилена на порядки. Насправді я не скажу, що в нас зовсім не було психологічної роботи. Але якщо відверто, вона у нас зводилася тільки до активної участі психологів в момент відборів. Тобто коли ми відбирали експедицію, вага психологів була серйозною. Принагідно хочу уточнити для деяких коментаторів: були твердження, що дехто з учасників всіх цих подій, які відбулися, не проходив психологічний відбір. Це не так, усі його проходили, і це задокументовано, передано слідству. Але психологія не є точною наукою, і передбачити суїцид – з такою задачею психологія ще у світі не впоралась, на превеликий жаль. Все таки людська психіка є однією з найскладніших природних систем, і наш рівень розуміння складності цієї системи ще дуже недостатній.
Але тепер роль психологів буде важлива не лише на етапі відбору. Треба робити тренінги саме з психологами, і гендерний аспект однозначно має бути одним з моментів, які мають дуже серйозно пропрацьовуватися. Навіть не просто гендерний, а всі моменти в ізольованому двостатевому колективі. Бо це вже не лише про гендерну рівність. Це в принципі про те, як співіснувати фізично здоровим, з усіма належними потягами, людям в ізольованому місці впродовж тривалого часу. Це окрема проблема, якою спеціально ніхто не займався. І далі, я думаю, нам треба буде працювати з тим, щоб був психологічний супровід і під час експедицій. Щоб була можливість онлайн спілкуватися кожному з психологом, з дотриманням конфіденційності. На щастя, інтернет вже є. Ми, до речі, зараз вже зробили таку можливість для 25-ої експедиції після трагедії. Але я навіть не можу сказати, хто з них звертався, а хто ні, бо це частина конфіденційності. Ми дали їм таку можливість, але центр не має знати, хто нею скористався, бо інакше у людей не буде довіри до того психолога.
Як потрапляють на роботу на станцію “Вернадський”? Які критерії та вимоги?
Українська антарктична експедиція щороку складається з двох загонів. Це так званий зимувальний загін і літній сезонний загін. Зимувальний загін працює повний рік, а враховуючи час перезмінки, це приблизно 13 місяців. Ключова задача цього загону – підтримання безперервних спостережень, де дуже важливі повні тривалі ряди. Наприклад, озонова дірка була відкрита на нашій станції, ще коли вона називалася “Фарадей”, а не “Вернадський”.
Від моменту, коли британські фізики, закинуті за 15 тисяч км від Великої Землі, побачили, що з озоном щось не те, саме від того моменту розпочався величезний пласт наукових досліджень, а далі величезний пласт політичних змін, заборони фреонів та цілого ряду інших речовин. Так от, ми тепер перші спостерігаємо, чи відновлюється озоновий шар, чи спрацьовують ці всі багатомільярдні заходи, яких вжито. Кожні три години має бути фіксація. Так працює зимувальний загін – це ніби вартові, які мають забезпечувати тривалі спостереження. За одними методиками, за однаковою формулою, з однаковою похибкою, щоб дані можна було порівнювати. Це кліматичні дані, це гідрометеорологічні дані, озон, магнітні поля землі, параметри іоносфери. Відповідно, набір завдань більш-менш стандартний.
У зимівлю входить також група забезпечення станції. Зазвичай на зміну набирать 12 людей, із них 7 – науковці, а ще п’ятеро – це кухар, лікар, дизеліст-електрик, системний механік і адміністратор зв'язку – позиція, яка еволюціонувала з радиста в системного адміністратора по мірі того, як змінювалися технології. Завдання цих людей є доволі стандартними, з певними доповненнями, окремими специфічними задачами щороку, але на 80-90% це забезпечення неперервності вимірювань. Тому зимівників ми фактично наймаємо на роботу на рік під наперед визначені задачі. Людина заповнює індивідуальну анкету онлайн на нашому сайті, а далі йдуть наступні рівні. Перший: оцінювання анкети – чи людина потенційно професійно може підходити на цю роботу. Часто подаються романтики, які дуже хочуть в Антарктиду, але не володіють жодними навичками, які заявлені на позиції. Якщо ми бачимо, що освіта і попередній досвід роботи відповідають, запрошуємо людину на співбесіду. Її проводять щоразу кілька людей, які раніше працювали на тій самій позиції, на яку людина подається. Після того – медкомісія, яка не така страшна.
Якими вимоги до стану здоров'я учасників експедиції?
Не такі, як до космонавтів. Ми все ж таки працюємо не на Південному полюсі, а на “Вернадському”, де погодні умови можна співставити із зимовими Карпатами в стандартні українські зими, якими вони були до потепління. На медкомісії фізичні навантаження відносно невеликі.
Насамперед, людину перевіряють на наявність хронічних захворювань. 9 місяців на рік станція ізольована, тому один лікар без асистента в непоганому, але все ж в медкабінеті, а не лікарні, має впоратися з будь-якою хворобою, яка виникне, бо евакуювати людину впродовж 9 місяців, поки стоїть крига, може бути просто неможливо. Тому ключове завдання – виявити ті хронічні захворювання, які там можуть дати загострення. Ті, що пройшли професійний відбір і медкомісію, потрапляють до психологів – це третій етап відбору. Він включає співбесіду і низку психологічних комп'ютеризованих тестів. Я тут не є фахівцем, щоб коментувати, як саме це роблять, та після цієї історії ми цю програму будемо розширювати і вдосконалювати. Але до цього людину перевіряли саме на стресостійкість. Вже бували випадки, коли тих, хто непогано пройшов профвідбір, психологи не пропускали. Казали, що ця людина в умовах ізоляції точно психане і з нею будуть серйозні проблеми.
Інша річ - літній сезонний загін. Він працює лише в період антарктичного літа – до трьох місяців, зазвичай, 1-2 місяці. Він формується інакше, оскільки він працює короткий час і в кращих кліматичних умовах. І тому немає потреби робити жорстку медкомісію. Туди, фактично, набирають не людей на посади, а це виглядає як конкурс проектів. Відбирається не людина, а те, що ця людина чи група людей планує там зробити. Кількість учасників визначається логістичними і фінансовими можливостями, тому що охочих і проектів дуже багато, щоразу доводиться обирати найкращі з наукової точки зору. Плюс у ці літні загони потрапляють інженери, які займаються модернізацією станції. Вони їдуть, роблять свою роботу, і повертаються, щоб не сидіти там цілий рік.
Між іншим, ви зачепили тему самоізоляції при низькій температурі. Ми тут зараз всі на самоізоляції, втім в нас все одно є багато опцій: вийти в парк, магазин тощо. Як проводять дозвілля працівники станції Вернадського?
Там, щоб вийти з дому, потрібно спочатку кільком людям прочистити у двометровому снігу хоча б пару доріжок.
А чим займаються працівники у вільний від роботи час?
Проведення інтернету дуже змінило життя на станції, хоча його там мало. Дивитись кіно і качати відео нереально, але все інше реально: дивитися новинні сайти, постити і дискутувати на ФБ, опублікувати фотографії, спілкуватися з родиною, друзями. Все одно залишаються ті розваги, які були до інтернету. Щоразу кожна експедиція, яка їде, закачує собі на терабайтні диски фільмів і книжок. Влаштовують там кіносеанси, хто любить читати – читає електронні книги. Можна навіть погортати класичні паперові в старій британській бібліотеці біля станції. Там, до речі, є дуже раритетні зараз книжки, які в інтернеті не знайдеш. Є спортзал, є давня традиція зимового футболу. Там навіть проводяться матчі між станціями, звісно ж лише влітку, є рибалка. В ополонках можна наловити дуже смачну рибу нототенію.
Вам вдалося вибити трохи більший бюджет на станцію цього року. Як це вплинуло на зарплати і які середні зарплати науковців на станції Вернадського?
На зарплати поки не вплинуло зовсім. Ми не приватна компанія, яка отримала бюджет, а далі на що хоче, на те розкидає. Тарифну сітку ніхто не скасовував, і розмір виплат, встановлений законодавством, поки ніхто не змінював. Хоча в нас якраз наразі на стадії погодження проект постанови про суттєве збільшення так званого польового забезпечення, тобто добових виплат людям, які перебувають саме на станції. Мінфін цю постанову вже раз завертав, дав купу зауважень, ми пішли на ряд поступок, оновили, зараз вносимо знову, дуже сподіваємося, що нас почують.
Зрештою, йдеться лише про 12 людей на рік, країна жодним чином не відчує на собі цього додаткового тягара. А що стосується того бюджету, який нам вже дали додатково, це бюджет на модернізацію станції. Починаючи з 2018 вперше почали фінансувати так звану “капіталку”, або ж “основні засоби” - бюджетники зрозуміють. Тобто нарешті дали можливість закуповувати туди великі дорогі матеріальні цінності, робити ремонтні роботи, змінювати систему життєзабезпечення. Це величезний крок, вперше за чверть століття. А от до зарплат прорив ще не дійшов, востаннє її піднімали рівно 20 років тому, у 2000 році.
За дослідниками залишається їхня базова зарплата в Україні, а це зазвичай 5 тисяч грн, як це не ганебно. Додатково працівники станції отримують так зване польове забезпечення, однакове для науковців для технічних працівників. Це 720 грн на добу – приблизно 22 тисячі гривень на місяць.
Україна є однією із 53 підписанток Договору про Антарктику і співпрацює з іншими країнами в дослідженнях. Наскільки ми поступаємося науково-технічною базою і чи можемо запропонувати щось нашим закордонним колегам?
Можемо. По зарплатах ми поступаємось всім (наші науковці отримують вдвічі менше, ніж білоруси, з рештою краще навіть не порівнювати). А от суттєвої різниці в науковому обладнанні немає, навпаки, станція дуже непогано обладнана. Наша магнітометрична обсерваторія одна з найкращих у світі, а в південній півкулі вона в топ-5. Відповідно, в даних цієї обсерваторії зацікавлені всі міжнародні організації, дуже цінними є наші кліматичні і метеорологічні спостереження. Не тому, що вони з точки зору приладів якісь фантастичні. Важлива саме безперервність спостереження, а такої постійності, з 1947 року, більше ні в кого в Антарктиді немає. Звісно, приладна база поступається американським, немає чого порівнювати, але вона цілком пристойна. Саме тому наші науковці залучені в міжнародні проекти зі своїми колегами, адже наші дані жодним чином не поступаються якістю.
Через карантин влада періодично переглядає бюджет. Чи не загрожує станції скорочення фінансування і чи задоволені ви співпрацею з нинішньою владою?
Перехід від попередньої влади до нинішньої на нас жодним чином не відбився. Як працювали, так і працюємо. Багато речей, започаткованих до цього, тривають, а щось робиться нове зараз. На щастя, центр має бути поза політикою, він і є поза політикою.
Яскравим зразком співпраці з владними органами став секвестр бюджету. Ми мали професійні дискусії, і було прийнято зважене рішення. нам ніхто не додав додаткових коштів на вирішення тих всіх проблем, які виникли у зв’язку з пандемією. Але нас і не внесли в секвестр, залишивши рівно те, що було. Сказали: хлопці, ви в цих межах викрутитесь? Ми сказали: так, ми в цих межах викрутимось, тільки не ріжте! А в цих межах ми зменшимо якісь програми, щось перенесемо на наступний рік, а необхідні мінімуми зможемо виконати. Так що тут гріх скаржитись.
Як робота станції “Вернадський” впливає на імідж України у світі?
Світ зараз ділиться на перший і третій, бо другого немає. У приналежності до першого світу, де Ілон Маск збирається підкорювати Марс, є цілий ряд маркерів. Серед цих чітких маркерів – дослідження космосу, світового океану, та Арктики з Антарктикою. Якщо забути про роль українських науковців у світовій науці і можливість їх професійної реалізації, і дивитись навіть лише на суто іміджеві, політичні речі, то це – належність до клубу. Космос ми майже втратили, сподіваюсь, відновимо, океан ми поки втратили повністю, жодного дослідницького корабля на ходу. Слава Богу, залишилась станція “Вернадський”. Це один з тих кігтів, яким ми ще тримаємося в першому світі, у світі Ілона Маска. Іміджево це дуже важливо. І важливо те, що ми не просто поставили прапор, як роблять деякі країни, не буду їх називати. По нашій станції бачать, що вона працює для науки. У цьому плані ми абсолютно європейці. Ми там виглядаємо на рівних з нашими європейськими колегами, тож це формує певне сприйняття нашої країни.
Між іншим, до коронавірусу в Антарктиду щороку прибувало кілька тисяч туристів. А антарктичний туризм дорогий, більшість з тамтешніх туристів дуже небідні люди, і от багато з них вперше дізнавалися про існування такої держави, як Україна, саме там. Станція старенька, виглядає бідненько, та все одно: ми – бідні члени елітного клубу.
Поряд із гендерною дискусією, вас також звинувачують у інших недоліках роботи станції, які були ще задовго до вас. Ви бачите ознаки інформаційної кампанії проти вас, чи драматизувати не варто?
Я б не драматизував. У 2018 році в центрі почались зміни, не лише гендерної політики, а зокрема й зміни відбору наукових проектів, із більш прозорими критеріями, і з врахуванням наукометричних показників - тобто не лише у кого які професорські “регалії”, а у кого який реальний вихід публікацій, зокрема у міжнародних журналах. Стан речей може бути дуже поганим, але є певна кількість людей, які до цього звикли і вважає такий стан нормою.
Хтось “шкурно” зацікавлений у занепаді, а хтось щиро вважає, що так і має бути, як було здавна, а всі зміни неправильні. Два роки ми відчували невдоволення цими змінами з боку окремих людей. Якщо брати гендерний аспект, то ви знаєте, у середовищі полярників є зокрема група таких собі маскулінних мачо. Чомусь ніхто з них не пішов воювати, але “дед зимовал” і “жінки не люди”. Небіжчик таким жлобом зовсім не був. На превеликий жаль, часто гинуть дуже гідні люди з тонкою душевною організацією.
Прикро, що своїм вчинком він зробив їм фантастичний подарунок: вся ця олдскульна маскулінна компанія, яка два роки просто сичала, але нічого не могла зробити, вирішила, що це їхній шанс. Шкода, що їм глибоко по цимбалах і сам небіжчик, і його рідні, і всі ті, чиї нерви вони зараз спалюють тоннами в інформаційній кампанії. Видно, що їм взагалі не до Василя. Вони просто побачили шанс зробити знов так, як це було 20 років тому: знов повернути центр з 21-го століття в 20-те. Я не думаю, що їм це вдасться. Чесно, просто шкода тих людей, чиї життя вони зараз ламають, полоскаючи цю брудну білизну, вихлюпуючи конкретні імена, подробиці. Прикро за те, що зараз переживає родина загиблого. А Центр впорається.
Усі фото: Національний антарктичний науковий центр
