Анна Дуб — головна лікарка Пологівського центру первинної медико-санітарної допомоги. 40 днів вона виконувала свої професійні обов’язки лікаря в окупації, а зараз починає життя з чистого аркуша.
Про те, якими були перші дні й тижні окупації міста Пологи, Анна розповіла кореспондентам Суспільного у подкасті "Моя історія війни".
Два роки тому Анна втратила чоловіка, який постійно повторював їй: "Вір в себе!". Вірив в неї й дідусь, який дуже її підтримував, можливо, завдяки цій вірі та підтримці Аня вже 14 років — успішна лікарка і керівниця медзакладу.
Початок окупації
Про повномасштабне вторгнення Анна дізналася від сестри, яка мешкає в Бучі. До останнього не вірила, але одразу взяла себе в руки та почала діяти як керівник: організувала робочий процес в умовах воєнного стану, зібрала "тривожну валізку" й остаточно вирішила лишатися на робочому місці, але триматися разом з батьками та братом.
Перші дні війни були неспокійними із сиренами, відстежуванням новин і перебуванням у сховищах. Аня відмовлялася вірити в те, що російські війська захоплюють Запорізьку область і що вони дійсно дійдуть до її рідного міста. Але 3 березня окупанти зайшли у місто Пологи:
"Майже весь вечір, ніч і до ранку провели в сховищі. Я пам’ятаю цей момент, коли я прийшла на роботу, йдучи через приймальне відділення, вперше я побачила морг і велику кількість людей. Вони привозили поранених, в більшості випадків від вибухових хвиль. Були осколкові поранення і було дуже багато померлих, і поранених наших цивільних. Люди мобілізувалися, згуртувалися, допомагали одне одному і зверталися за медичною допомогою. Ми вирішили, що працюємо, як єдиний механізм, ми перепрофілювалися, бо розуміли, що на диспансеризацію чи вакцинацію вже ніхто не прийде. Почалася війна та треба працювати в умовах воєнного стану. 8 березня я вирішила, що лишаюся".
Тоді жодної вцілілої аптеки чи крамниці в Пологах вже не було, почалося мародерство. З 3 березня зникло світло, зв'язок, зупинилася помпова станція і зникла вода. Оскільки весна була холодною, температура в приміщеннях знизилася до 9 градусів, працювали у верхньому одязі.
Від початку повномасштабного вторгнення формат роботи лікарів змінився і тепер вони не лише надавали першу допомогу. Люди почали приходити до лікарні та просити ліки. Тому Аня з колегами організувала акцію "Поділися ліками, якими не користуєшся". Тим часом російські солдати вже обмежили пересування містом для жителів та розпочали терор людей, які мали активну національну позицію:
"Російські окупанти вже поставили блокпости, стали оглядати всіх, хто пересувався містом. Ми тоді виписали перепустки, що ми – медичні працівники й нас не чіпали. До нас вони за медичною допомогою не зверталися. У них на базі Токмака, здається, був свій госпіталь і вони своїх поранених всіх туди звозили. Але був тиск: вони приходили в морг і забрали всі документи наших загиблих тероборонців. Плюс у них були списки з військкомату, саму будівлю вони спалили, але списки забрали. Тому почався терор щодо ветеранів АТО, волонтерів, які підтримували нашу армію, людей, які дотримуватися національної думки та відкрито позиціонували себе зі Збройними силами України".
Рішення про евакуацію
15 березня у місті з’явився зв'язок, друзі, колеги та знайомі Анни почали вмовляти її виїхати.
"Я кажу, що не можу, бо я – лікар, я — керівник, я давала клятву. Вони мені кажуть : "Аню, ти ж розумієш, що почнеться тиск, колаборація, ти готова на це йти?" Я кажу, що ні, я не готова на це йти, і давайте домовимося, що поки тиску немає, нас ніхто не чіпає — ми працюємо. І ми домовилися, що я буду до останнього, я буду вчити своїх працівників жити без мене, як керівника. Я не могла бути колаборантом і з ними співпрацювати. Я проговорила це зі своїми рідними, з колективом і почалися рутинні будні. Ми почали співпрацювати з волонтерами через соціальні мережі. Ми роздавали, бо люди йшли до нас вже не як до лікувального закладу, а місця, де можна отримати гуманітарну допомогу. Населення в цей час почало виїжджати, бо активні бойові дії продовжувалися".
За 40 днів окупації Анна навчилася розрізняти, де стріляють танки, а де працюють "Гради", та летять фосфорні бомби. Ворожі атаки російські військові зазвичай здійснювали вранці та ввечері. Вона згадує, що було страшно, адже приміщення її лікарні знаходилося паралельно лінії розташування "Градів" окупантів. Лікарі працювали під обстрілами по 3-4 години, поки російські солдати не зайшли на територію лікарні.
"1 квітня вони зайшли на територію нашої пологівської лікарні. Їхній госпіталь зайшов і сказав, що тепер вони працюють тут і наказали показати їм обладнання, комп’ютерний томограф, операційні, кімнату з наркотиками. У них були свої спеціалісти: хірурги, анестезіологи, медичні сестри. Вони просто забрали приміщення", — розповідає Анна.
Окупанти в Пологах замінували центральну лікарню. Персоналу та хворим заборонили повертатись
Третина колективу лікарні на цей момент вже виїхала. Ті ж хто лишився, були налякані присутністю людей з автоматами:
"2 квітня вони прийшли та сказали: "Все, виходьте з приміщення". 3-го квітня ми зібралися біля лікарні та разом звернулися до їхнього начмеда, щоб дозволили людям забрати особисті речі. Ми прийшли на другий день і там було написано: "Міни, міни, міни". Ми бачили розтяжки, стояли на даху снайпери й нам дозволили зайти в поліклініку по 2 особи та забрати свої речі. Вони сказали, що ми можемо працювати на території, оце й оце їхнє приміщення, а там і там — не можете працювати. Я зрозуміла, що в понеділок на роботу може ніхто не прийти. Так і трапилося. Я прийшла 5 квітня, в понеділок, на робоче місце, вони сказали, що проходити можна по цій алеї, заходити на приймальне відділення. Сказали надати список працівників, які прийшли, і тоді відкриють приміщення — ми домовилися працювати з 9 до 11. Я прийшла, а нікого не було. Ми домовлялися з працівниками, що вони лишатимуться за територією, дивлюся, а нікого немає".
Співпрацю окупанти Анні не пропонували, але вона каже, що працювати було морально важко. Людей не чіпали, але тиснули, перевіряли речі, на блокпостах з'явилися представники так званого "ДНР".
"Я ще пропрацювала більше як тиждень і пам’ятаю, коли закінчився мій робочий день, це була десь 11 година, пролунав дзвінок на мобільний і мені сказали: "Аня, ти виїжджаєш!".
Нове життя у Запоріжжі
Жінка виїхала з міста Пологи на машині, що розвозить гуманітарну допомогу, маючи з собою тільки валізку з документами та цінними речами. До Запоріжжя їхали майже 7 годин під обстрілами, серед мін та підірваних автівок цивільних. На шляху вона нарахувала 16 блокпостів. Згадує, що при собі було небезпечно мати мобільний телефон з інтернетом, бо окупанти відбирали їх. Доводилося ховати, бо за них могли й вбити. Зараз, перебуваючи у друзів в Запоріжжі, Аня з болем говорить що не може змиритися з тим, що вона зараз в безпеці, а її рідні – ні:
"Я так плакала. Перші два дні страшне плакала. Коли ми з друзями вийшли зранку гуляти та купили каву, яку в мирному житті може купити кожна людина у місті Пологи, а сьогодні її там немає. Я дивилася на цей стаканчик і розуміла, яка ж це цінність. Вночі я вперше спокійно спала. Я прокинула з думками про рідних, які лишилися там. Почала їм телефонувати, просила, щоб виїжджали батьки та брат з сім’єю. Вони навідріз відмовлялися, сказали, що це наша земля, наш будинок і ми будемо тут до останнього. От, якщо вже буде несила терпіти – тоді. Ми будемо тебе тут чекати, коли нас деокупують — наваримо вареників… Я вперше так плакала за останні 40 днів".
Батьки Анни, третина працівників лікарні та половина населення міста лишається і донині в Пологах. Жінка організувала дистанційну роботу, відправляючи додому продукти й ліки тричі на тиждень:
"І, наче, все почало налагоджуватися, але коли підірвали міст, який з’єднував Пологи й Оріхів, ми почали їздити через Василівку і тут почалися проблеми. Я пам’ятаю, що у червні ми місяць нічого не відправляли. Люди телефонували та просили відправити, бо ліки закінчилися, у мене був шок і я кожен день казала батькам, що треба виїжджати — це мій біль".
Зараз Анна організувала у Запоріжжі осередок Пологівського центру первинної медико-санітарної допомоги. Аби згуртувати медпрацівників та надавати допомогу переселенцям. До роботи долучилося 36 її колег:
"Я просто роблю свою роботу як мені підказує серце. Я живу під гаслом: "До людей треба ставитися так, якби ти хотів аби вони ставилися до тебе"", — каже вона.
Читайте також
Підписуйтеся на новини Суспільне Запоріжжя в Telegram та у Viber.
