Всі чоловіки зі сім'ї Іванюків з Тернополя вдруге пішли захищати Україну. Починаючи з 2015 всі троє служили в АТО. Коли почалася повномасштабна війна, знову пішли воювати. Нещодавно батько Володимир Іванюк загинув через отриману травму. Двоє його синів продовжують боронити нашу державу. У Тернополі на них чекає мати Інна Іванюк. Жінка – директорка школи-ліцею №2.
Вона розповіла Суспільному, що військова форма чоловіка із нею завжди поряд в робочому кабінеті. Він служив у 44 артбригаді.
"Ця медаль "Ветерана війни", це – нагрудний знак, відзнака його бригади, яку дають за відмінну службу. Це – за участь в АТО", – говорить Інна Іванюк.
На війну Володимир пішов у 2015 році відразу після закінчення служби у правоохоронних органах і став кадровим військовим.
"Спочатку пішли мої сини. Менший Богдан, якому було 19 років. Син Олександр – за рік, якому було неповних 23. І за рік пішов чоловік. Тоді перетелефонував мені та й каже: "Коли приїхав, мене ставили у відділ матеріального забезпечення керівником, але я побачив молодого хлопця, якого садили на бензовоз. Такого віку приблизно, як наш менший син Богдан. Він ще нічого в житті не бачив. А мій чоловік працював в ДАІ, дуже добре водив автомобіль. Він каже, я сам сяду за кермо, буду розвозити бензин на передовій", – каже жінка.
Під час однієї з поїздок його авто потрапило під обстріл.
"Куля влучила в бензовоз, розірвала його, і мого чоловіка хвилею викинуло та відштовхнуло до дерева. Він отямився вже в лікарні. З'ясувалося, що в нього атрофація легені й потрібна операція".
Потім був тривалий курс лікування й реабілітація, розповідає Інна Іванюк. Чоловік отримав інвалідність. Коли розпочалася повномасштабна війна, він знову разом з синами пішов на фронт.
"Вже о шостій годині ранку в мене була маленька нарада моїх чоловіків. Вони сказали, що це є війна. Щоби не було тут ворога, вирішили йти. За пів місяця вони всі поїхали воювати".
З настанням холодів чоловікові далися взнаки наслідки бойової травми.
"Це окопи, холодно, в нього проблеми з легенями. Це є артилерія, снаряди важкі, їх треба носити, постійно треба бути напоготові. А йому не можна було важкого піднімати. Це все призвело до того, що в нього почалися проблеми з легенями", – розповіла вдова військовослужбовця.
Чоловік знову потрапив до лікарні, йому видалили легеню, розповідає Інна Іванюк. Однак від курсу реабілітації він відмовився й знову поїхав на війну. Звідти живим уже не повернувся.
У школі зберігають прапор, який Володимир привіз із фронту. На ньому – побажання дітям від військовослужбовців.
"Чоловік приїхав у бригаду, кого зустрічав, кого бачив, просив розписатися для діток. І тут є фраза: "Як ви, котики?" Бійці свої прізвища понаписували, вони впевнені, що ми переможемо. "Горіть в пеклі москалі, слава Україні". Багато є написів, діти читають. Біля цього прапора ми проводимо виховні години й бесіди, тому що це – жива історія".
Інна щодня телефонує синам. Каже, Олександр зараз служить на Харківщині, Богдан – на Донеччині. Зв’язку з ними часом немає по два тижні.
"Відсутній зв’язок з вашим абонентом, надішліть будь ласка смс". Бачите, оце з меншим". "Ваш виклик переадресовується на автовідповідач". Оце так, бачите, до Олександра. Це найгірше почути, тому що ти весь час очікуєш, що піднімуть трубку, щось скажуть", – каже Інна Іванюк.
"Сину, алло. Так-так, чую. У тебе все добре, синочку? Так, нормально все. Ти здоровий? Добре, синочечку. З Богом, ріднюсінький. Пишаюся тобою, люблю тебе, бережи себе".
Поки сини Інни Іванюк воюють, їхні діти волонтерять.
"Я плету з дітками таку сітку. Запихаємо шнурки в дірки і потім зав’язуємо їх", – каже донька Олександра Софія Іванюк.
Найменшому з Іванюків – чотири роки.
"Я сітку плету для татусика. Він там працює, на війні. Нас захищає", – говорить син Богдана Ілля Іванюк.
Читайте також
- "На війні найбільше не люблять говорити про війну": доброволець з Тернополя Юрій Заблоцький
- Пішов на фронт із випускного: історія майора ЗСУ Богдана Гарнаги
