26 та 27 листопада Запорізький муніципальний театр-лабораторія "Vie" презентував монодраму "Непробудження" за п'єсою Джойї Батісти "Тіло, що говорить". Це друга прем'єра театру з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
Вистава присвячена темі домашнього насильства. Глядач дізнається історію складних стосунків та звірячого вбивства, від імені загиблої жінки, тіло якої знайшли у річці. Вона розповідає про обставини злочину, кохання, залежність, ділиться спогадами з дитинства.
Українською вистава звучить вперше, переклала її Наталія Андреєва:
"Для мене було важливо під час роботи над перекладом, окрім дотримання авторської стилістики та ритміки, підібрати саме такі слова, аби глядач відчув ті неоднозначні емоції, які поглинали героїню п'єси, адже вона — не просто жертва насильства, вона впевнена, що любить свого агресора. Зізнаюся, я видихнула після того, як остання крапка в перекладі була поставлена. Бо це був дуже емоційно-складний переклад", — каже вона про роботу над матеріалом.
Постановку театр доручив режисеру Геннадію Широченко. Він каже: підхід до сценічного втілення п'єси знайшов не одразу.
"По-перше нам потрібно було зрозуміти — де місце знаходження цієї героїні. Вона десь в вмерла, але перед нами з'являється в якомусь просторі, в якому? Це рай, пекло, небеса, космос? Ми для себе назвали це місце "енергетично-емоційний простір", "лімб" в якому енергія тіла цієї жінки досі перебуває, там залишились її відчуття та пам ять", — каже режисер.
Звідси народилося і рішення вистави — актриса Олена Павлухіна, що грає роль загиблої Невідомої, діє всередині 3D-проєкції, яка разом із музикою відгукується на слова, змальовуючи у темряві об'ємні абриси людей, галактик та фантастичні візерунки.
Актриса розповідає, що робота над моновиставою була складною, бо треба було не тільки розв'язувати творчі задачі, а і долати виклики воєнного часу:
"Треба було знайти в собі сили на цю роботу, знайти натхнення і потяг до творчості, бо війна ніби позбавила всього цього. Образ героїні зовсім не співпадає з моїм характером, з моєю особистістю, тому мені доводилося десь глибоко відшукувати у собі ніжність, якусь жіночність, жертовність і слабкість. А війна вносила корективи у репетиційний процес, доводилося працювати дистанційно, і в зумі, робити перерви", — каже Олена Павлухіна.
Головна складність театру під час війни — це короткострокове планування, адже планувати більше ніж на два тижні вперед не вдається, і навіть ці плани руйнують російські обстріли, каже тимчасова виконувачка обов'язків директора театру, актриса Ольга Донік:
"Також дуже тяжко утримувати стабільний психоемоційний стан, коли тобі страшно, коли ти переживаєш за власне життя, за життя близьких, переживаєш чи зможеш без перешкод дістатися на роботу — дуже складно потім прийти в театр, вийти на сцену. забути про все і репетирувати. Але попри всі виклики часу, театр "Vie" випускає вже другу прем'єру з початку повномасштабного вторгнення, і я вважаю це досягненням, особисто для нашої маленької трупи. Наш колектив виявився відважним, сміливим, завзятим, і наші працівники в першу чергу цінують мистецтво, і хочуть, щоб воно існувало навіть під час війни", — каже вона.
Режисер Геннадій Широченко додає, що вистава не дає відповідей і не сумує над смертю героїні, натомість оспівує жагу до життя:
"Людське життя це скарб, найцінніше. Під час війни все це загострюється та стає більш актуальним. Найцінніше що може бути у людини та взагалі на землі - це життя. Прекрасне, емоційне, повне подій та почуттів життя, повне людей та любові життя, в минулому, в сьогоденні та в майбутньому".
Підписуйтеся на новини Суспільне Запоріжжя в Telegram та у Viber
