Вщент заповнені поїзди, дитячий крик та сльози прощання - так перші місяці повномасштабного вторгнення росіян в Україну пригадує працівниця “Укрзалізниці” Надія Шевкопляс. Цілодобово жінка працювала на евакуаційному потязі, допомагала людям врятуватися від російської агресії.
На початку повномасштабної війни Надія Шевкопляс допомагала евакуювати людей зі столиці до Рахова, та із Запоріжжя до Польщі. Каже: боятися чи піддатися паніці тоді часу не було, адже треба було працювати - допомагати людям.
"Було дуже багато людей, великий натовп, паніка, сльози, стільки сліз ми, мабуть, не бачили за все життя, як бачили на цьому пероні. Було дуже багато дітей, всі лякалися – загалом була лише паніка. У людей була лише паніка", - каже вона.
Під час евакуації в одному вагоні їхало до 200 людей. В тамбурі, проході – люди були скрізь. На одній полиці могли сидіти по 8 пасажирів – згадує Надія.
"На верхніх полицях сиділи в основному дітки. Щоб не було перевантаження, намагалися садити туди дітей по 4-5, але маленьких. Про сон мова не йшла. Були такі моменти, коли дорослі просто вставали, виходили в коридор, поступилися місцем діткам, дітки спали, потім мінялись місцями".
Подекуди, аби вмістити всіх охочих, пасажирам доводилося викидати власні сумки.
"Був вибір, або я беру отакенну валізу, або на це місце поміститься дитина. Намагалися вивезти людей. Людей, в основному дітей. В пріоритеті були жінки з дітьми. Тому якщо був вибір: або валіза, або дитина – вибір очевидний".
На евакуаційному потязі Надія Шевкопляс пропрацювала близько місяця. Згадує: часу на відпочинок тоді не було.
"Бувало таке, що ми змінювали маршрут через обстріли. Ми, наприклад, їхали з Києва на Запоріжжя, ми прибули з затримкою на 16 годин, адже ми декілька годин змінювали маршрут через обстріли".
"Дуже запам'яталась дівчинка, і я навіть не пам'ятаю її ім'я, ми її назвали лялечкою, бо рочки три, мабуть. Виїздили ми з Києва, вона зовсім маленька, вона дуже плакала, була дуже налякана. В потязі вона сиділа в моєму купе, спілкувалася зі мною, ми з нею гралися-бавилися – заспокоїлася. Коли ми приїхали до Львова, вона з мамою подорожувала не до Франківська, а до Львова, вона вчепилася за мене за руку у Львові, почала плакати, тому що вона виходить в безпечне місце, а тьотя не виходить. І ми ще хвилин 20 їй пояснювали, що тьотя забере інших діточок, а потім повернеться до неї", - розповідає Надія.
Нині Надія обслуговує пасажирів за маршрутом "Запоріжжя – Івано-Франківськ" і залишити свою роботу не збирається.
"Ми зараз всі маємо згуртуватися і робити свою роботу, кожен на своєму місці, приносити хоч якусь користь для держави, тому, поки не закінчиться війна, ми всі залишаємося на місцях".
Підписуйтеся на новини Суспільне Запоріжжя в Telegram та у Viber
