Захар Маковський – військовослужбовець з Житомира, який до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну очолював Пластовий молодіжний центр Житомирської міськради. За освітою Захар – історик, працював з молоддю: займався національно-патріотичним вихованням дітей та юнацтва. З моменту початку війни з Росією у 2014 році волонтерив на потреби ЗСУ. У 2015 році Захар пішов на війну добровольцем. У 2017 році він повернувся, а після початку повномасштабної війни знову став до лав українського війська.
Про підготовку до повномасштабної війни; навички, які найбільше знадобилися під час бойових дій; про своє поранення та ситуацію із забезпеченням фронтів Захар розповів в інтерв'ю журналістці Суспільного Олені Ваховській.
Готуючись до інтерв’ю, я пригадала той період – до 24 лютого і до початку повномасштабної війни. Інформаційний простір тоді був дуже дивний, було багато протиріч і різних думок. Одні люди сміялися над тим, що війна може початися, інші навпаки – готувалися і розробляли собі план дій. Пригадайте, яким було ваше життя до того і що ви тоді про це все думали?
Багато моментів, чесно, просто випали з голови. За кілька днів до повномасштабного вторгнення я був у цій студії і насилу пригадав це. Я відносився до тих людей, які до останнього не вірили, що москалі зважаться на повномасштабне вторгнення – з різних причин. Але тим не менш я і сам постійно готувався до цього, і всіх своїх знайомих, друзів і тих, на кого мав вплив, закликав готуватися. Тому що хочеш миру – готуйся до війни, ця істина завжди працює. Відверто кажучи, ніколи не можна підготуватися на 100%, хто б що не казав, як і виявилось. Але краще все таки хоч щось мати у критичний момент, який стався 24 лютого, ніж бути не готовим повністю.
Тобто ви не хотіли в це вірити, як і, напевно, всі ми?
Я не вірив. Бо вони насправді, їхня держава, якщо можна так казати… Вони з одного боку дуже прагматичні, намагаються повністю оцінювати ситуацію, і нападають тільки тоді, коли впевнені, що точно переможуть. З іншого боку, в них буває зриває дах через їхні особливості ментальності і оцього всього імперського мислення. І от між цими двома гранями вони якось існують. І от я вважав, що в них переважатиме прагматизм в цьому плані. Ну, я помилився. Виявилось, що вони самі потрапили в пастку своїх ілюзій про те, ким вони є, що таке Росія і яка ситуація в Україні. Вони реально повірили, що ми там чекаємо на звільнення.
З квітами будемо зустрічати.
Так, з квітами, і що у нас тут фашистський режим, ну і ці всі імперські наративи, і вся ця пропаганда.
Але все таки, як ви сказали, план у вас був і певна підготовка тривала. Чи можете розповісти, що робили?
Особисто?
Так, і з Пластом теж.
Тяжко це роз’єднувати, тому що Пласт для мене – це стиль життя загалом ще з підліткового віку. І в комплексі вся ця підготовка – індивідуальна, в тому числі, тривала весь час. Ще з того моменту, коли я добровольцем пішов на війну в 2015 році, в Добровольчий батальйон. І після того, як я повернувся в 2017 році, вирішив не зупинятися на цьому, продовжив підготовку та вступив на військову кафедру Житомирського військового інституту. Щоб отримати звання офіцера і мати змогу більш ефективно використовувати свої навички, які набув у професійному, цивільному житті у випадку повномасштабної війни. Хоча, як я вже говорив, я не вірив, що це станеться, але розумів, що треба готуватися. Для того, зрештою, і став офіцером. У 2020 році я закінчив військову кафедру за спеціальністю командир взводу Десантно-штурмових військ і подав документи в резерв 95-ї бригади.
Це окрім звичайної фізичної підготовки регулярної, цивільного варіанту марш-кидків. В армії – це марш-кидки, а ми щороку ходимо на змагання, в гори, з великими наплічниками. Це і навички виживання в природніх умовах без благ цивілізації. Тому це і самопідготовка, і підготовка інших, оскільки досвід за ці 15 років назбирався, що я активно займаюсь туризмом, Пластом.
Тобто фактично ви були підготовлені, і коли почалась повномасштабна війна, що ви робили далі? Одразу мобілізувалися до ЗСУ?
Коли почалась повномасштабна війна, я одразу зрозумів, що я не готовий. Я недарма казав, що ніхто не може бути реально готовим до війни, скільки б не готувався. Ми – люди ХХІ століття, і ми тим паче, не москалі – ми звикли до комфорту. Попри те, що ми ще не живемо в якихось більш заможних країнах на кшталт Великої Британії, для нас оті речі, які розпочались 24 лютого – це величезний стрес. Просто хтось його може подолати, а хтось ні, просто ламаються люди, на всіх точно це впливає. Звечора з 23 на 24 лютого, ми склали із дружиною тривожні валізки, пізно лягли спати. Я прокинувся від того, що сказали те, що війна почалась, а я невиспаний. Я розумію, що я невиспаний, і це погано. За перших пів дня я вирішив усі питання, перевіз дружину до батьків – це було домовлено і сплановано завчасно, друзів повідомив, керівництво повідомив, зателефонував до військової частини. До мене зателефонували з територіального центру комплектування, запитали, чи можу я приїхати. Я сказав, що навряд, бо маю бердичівську прописку, запропонував одразу приїхати у військову частину, куди подав документи в резерв за місяць до того. Але там розпочалася тяганина з документами, трошки в нас це ще є в Збройних силах ця проблема, ми ще це не подолали. Цілий місяць розглядали мої документи, і офіційно я так і не підписав контракт резервіста. Хоча про мене знали, тому що мої документи там були, я сказав, що просто приїду – мені сказали: приїжджайте. Я взяв речі і вже до вечора був у військовій частині.
Моя колега брала нещодавно інтерв’ю в Ігоря Макарчука – це теж пластун і український військовий. Він розповідав, що коли був не на передовій з побратимами, вони самі для себе організовували курси з навичок, якими володіли і яким варто володіти військовим загалом. Хочу запитати вас про оці навички і що з них найбільше стало в нагоді.
Найбільш корисним, окрім пластового досвіду, був мій воєнний досвід як добровольця з 2015 по 2017 рік, коли я воював у складі української добровольчої армії.
На першому етапі, коли був хаос – тоді ж брали тільки тих, хто мав бойовий досвід, але так чи інакше доводилось проводити допідготовку, перепідготовку, злагодження – і це все в умовах коли немає на це часу, в момент, коли якийсь час на відпочинок викроїли, доводилось це робити. Саме тоді згодився оцей досвід добровольця. Бо я розумів як це – бути солдатом, бо я сам був солдатом, також був інструктором в навчальному центрі нашої добровольчої армії і розумів, як організовувати всі ці моменти, як це працює зсередини знав. І доводилось на ходу організовувати заняття з тактичної медицини, з бойової підготовки.
А як з вашими побратимами? В них були оці навички?
Варто зазначили, що наша оця перша партія, яка виїжджала безпосередньо на бойові, вона складалась фактично суто з тих, хто вже мав бойовий досвід. Вони мали навички, значна частина тільки рік-два тому звільнилася з лав Збройних сил України, і це був реально дуже хороший контингент. Там мало чого треба було людей вчити, єдине – дещо нагадати і якесь мінімальне злагодження.
Більше питань почалося десь із другої половини березня, коли почали приїжджати поповнення перші – безпосередньо з мобілізованих через територіальні центри комплектування. І через, скажімо так, неідеальну систему залучення до складу Збройних сил, люди потрапляли в підрозділи умовно випадково. Скажімо, в людини була посада водія, а вона потрапила на посаду бойового медика. Але тоді, в перший місяць, був повний хаос, інтенсивні бойові дії. І ми об’єктивно не в найкращій ситуації були, хто б що не казав, були втрати. І тоді реально не було часу на підготовку. Тим паче, що наш район, куди ми поїхали, це був район Ізюма. А в березні це було не те, що зараз там, це абсолютно інша ситуація.
Повноцінна підготовка почалась, точніше я вже її застав, як повернувся після поранення – в кінці травня, коли вже стабілізувалася ситуація і вималювалась повноцінна лінія оборони в класичному розумінні цього слова. Тоді вже була якась ротація локальна, відпочинок, підготовку організовували. А в березні нові поповнення – це було дуже тяжко. Але тоді була інша ситуація і інші виклики. Наша держава тільки запустила процес мобілізації, і це треба було пережити. І те, що ми отой момент пережили і втримались – усі загалом, я не кажу про наш підрозділ, а загалом про державу, бо цей процес треба налагодити – це допомогло стабілізувати ситуацію до кінця весни.
Ви згадали про поранення.
Так. Поранили мене 29 березня під час бою неподалік від села Кам’янка Ізюмського району Харківської області. Тоді якраз москалі захопили Ізюм, їхнє завдання було прорватися до Слов’янська – там траса пряма з Ізюма на Слов’янськ. І вони захопили перше село по трасі за Ізюмом – Кам’янку. Наші війська змушені були постійно робити там контратаки, відбивати позиції, захищатися. Об’єктивно кажучи, тоді майже не було бойової техніки, майже не було підтримки артилерії. Тобто вона була, але це було дуже символічно. Скажімо так: якщо москалі могли нас день крити безперестанку, то наша артилерія озивалася декілька разів. Тоді були великі втрати і тоді ми – люди, піхота – воювали проти техніки. Абсолютно нерівні умови.
А в тому бою мій взвод, можна сказати, навіть не взвод, а наша рота перестала існувати як бойовий підрозділ, який може виконувати бойові завдання. Було дуже багато поранених, і значна частина загинули. Зважаючи на те, що тоді ще не було цієї лінії оборони, яка вже була наприкінці весни – на початку літа, то тіла наших загиблих хлопців змогли забрати лише коли відвоювали Ізюм. Москалі там над ними поглумилися, повиставляли в свої чатики документи хлопців, позабирали речі – стандартне діло під час війни. Поранених, на щастя, більшість вдалося витягти. Це було ще в той час, коли до медевакуації треба було дожити, дійти декілька кілометрів. Ну, я був "легкий", тобто в мене були тільки два осколкові поранення в ноги і прошиті груди наскрізь без зачеплення легень. Тобто це я ще спокійно йшов, дихав. Ну як спокійно, я сам рухався. А були хлопці, в яких перебиті ноги, шия пробита наскрізь. Тобто треба було ще декілька кілометрів пробігти, проповзти, пролізти по посадках, і це все під артобстрілами. Але якщо ти вже дожив до медевакуації – тоді все класно. На мою особисту суб’єктивну думку, із всіх видів забезпечення Збройних сил, які є – бойове забезпечення, морально-психологічне, інше, – то медичне забезпечення є найкращим. Принаймні, на той момент так було. Зараз трохи ситуація змінилася, багато що попідтягувалося насправді.
Ви вже декілька разів під час нашої розмови говорили про забезпечення військових: як ви, загалом, його оцінюєте?
На початку повномасштабного вторгнення якби реально воювала армія без мобілізації, то забезпечення було б по факту всім необхідним. Тобто я не знаю якихось таких проблем. Коли я приїхав в склад підрозділу, єдина проблема полягала в тому, що він був не комплектним в плані особового складу.
На жаль, в Збройних силах якось так складається ситуація, що після першого контракту близько 70% людей розривають контракти і далі не йдуть служити. Тому що грошове забезпечення, матеріальне, морально-психологічне, в першу чергу, так зване людське ставлення, вони досі не роблять таких умов, щоб люди хотіли лишатися служити. Найважливіше – як на мене – це людське ставлення. Якщо в підрозділі нормальний, адекватний командир створює класні умови, то, в принципі, все добре. Якщо ні – на жаль, таке буває.
Але коли ми прийшли, все було. Вже поповнення там в липні-серпні – форма не у всіх однакова, я вже навіть чув, що її не всім видавали, бо її банально нема. Аптечки – особлива проблема. Але це через те, що збільшилась армія в кілька разів, і вона, на жаль, не була готова до повномасштабної війни в плані забезпечення.
Хоча насправді забезпечення, порівняно з 2014 роком – це небо і земля. Реально, найкраще – це послухати, що кажуть про нас москалі. Нашого військового навіть якщо не забезпечили зі складу, його дозабезпечать волонтери, докупить, побратим подарує. А в москалів що? Ну, брали ми полонених, мобілізованих переважно. В них, переважно, хороша тільки зброя, значно новіші автомати, гранатомети. У нас просто не вироблялись вони після якогось періоду. А в них вироблялись. В них є нічні приціли, штатні, які виробляються в них, нові, наші хлопці їх "трофеїли" – хороші, нормальні. Тільки трохи муляє серп з молотом очі, але працювати можна. В нас це все переважно імпортне, волонтерське, бо те, що було закуплене Збройними силами в березні, втрачається під час бойових діях, знищується.
Видається з мого цивільного життя, що зараз ситуація на фронті змінилася, всі ми бачили новини про український контрнаступ. Це не може не викликати в людей певної ейфорії, відчуття, що ось-ось і все, війна закінчиться. Нашою перемогою, звісно. Чи можна так на це реагувати, на вашу думку, і скільки війна ще триватиме?
Прогнозувати – дуже невдячна справа. Чесно кажучи, якщо оптимістично на це подивитися, і зважати на те, що москалів не можна оцінювати за своїми мірками – те, що працює для нас, для них ніколи не працюватиме, і тому я ніколи не погоджусь з тим, що з ними можна домовитися, примиритися чи піти на переговори. Якщо пощастить і в них там почне все валитися, а в них таке буває – психонути і піти в наступ, психонути і скинути свою владу або ще щось, почати масштабно відступати чи ще щось. Якщо так станеться, то є шанс, що війна закінчиться доволі за короткий термін.
Але реально подивившись на карту, зрозумівши потенціал Росії як величезної країни, де досі знаходиться купа озброєння, купа техніки, не найновішої, але однак у них ще заначка є, вони зберігають. Вони кидають старішу техніку – Т-62, ми вже жартуємо коли Т-32 почнуть кидати. І найгірше, на мою думку, це те, що чим гірше москалі живуть, чим більше їхня влада витягує з них ресурси, і чим в гірших умовах вони живуть економічних – тим більше вони будуть готові йти в Україну воювати. Є ж різні варіанти як їх вербують – там і не виплатив кредит – добрий день, збройні сили РФ. Не маєш роботи – те саме. Ми ловили полонених, питали, чому пішов в армію. А він: я з Сибіру, немає роботи. І чим більше в них економічна ситуація погіршується, а вона погіршується, зрозуміло, бо санкції, тим більше стає людей, яким немає куди діватися. І якщо пропаганда і далі працюватиме, а вона працює, на жаль, все ще успішно для великої категорії населення, вони будуть їх вербувати і це створюватиме загрозу, що вони будуть сюди йти. Тоді це може затягнутися. Не знаю, на скільки.
Об’єктивно – ми воюємо, допоки не відвоюємо усі наші землі і наших людей. Так, нам вдалось відбити майже всю Харківщину, так, є успіхи на Херсонському напрямку. Але попереду Запорізька, значна частина Донецької і Луганської областей, тим паче ті території, які були захоплені ще 2014 року, Крим. Це величезні ресурси необхідні. Для цього треба не робити наступ тими силами, які безпосередньо знаходяться на лінії зіткнення. Треба щоб були повністю готові і мобілізувалися й створювалися нові бригади, проходили злагодження й підготовку всі ці місяці. І щоб вони були не просто в резерві, а щоб було декілька ешелонів цього резерву. Тому що наступ може тривати доти, доки є можливість постійно підтягувати системи забезпечення й логістики, і постійно міняти підрозділи, які безпосередньо воюють. Бо кілька днів без сну, з втратами, активними боями – і підрозділ має зупинятись, закріплюватися і відпочивати, його мають відводити. Воно тільки так працює.
Що діє на нашу користь? Те, що ми не працюємо по книжці, по якій працюють москалі. В них там відкриваєш совєцький учєбнік, там як написано копати окоп – так вони і копають, і так все повністю.
Ми ж не можемо так працювати. В нас значно менша країна, значно менше ресурсів, і ще багато моментів. Тому добре, що наше командування глобальне так планує операції, так готується до них, що ми працюємо нелінійно. Ми граємо на тому полі, де вони нічого не можуть нам протиставити. Вони нас крили безбожно, поки в них були снаряди і арта, накривали квадратами, як в совєцькому учєбніку написано, бо не було високоточної зброї. В нас такого нема. В мене, наприклад, побратим – артилерист, його підрозділ був першим, який в березні був на нашому напрямку. Той один підрозділ прикривав увесь напрямок. А їх було море. Він казав, що в нас старі запаси закінчилися ще в середині березня. Від того ми воювали чеськими, австрійськими, польськими. Ресурси стволові вичерпалися ще до початку повномасштабного вторгнення. Те, що хлопці робили роботу, це взагалі впринципі чудо. А потім завезли високоточну зброю, і наше командування замість того, щоб контрбатарейну боротьбу робити, стріляти в вогневі засоби, зробило мудріше: знищили склади, пункти управління, і все. Логістика перестала працювати, і ми це відчули одразу. За тиждень настільки змінилася ситуація на передовій, що якби ми не знали новин, то дуже грубо – це як була війна і нема війни. Настільки зменшилася кількість обстрілів, що можна було вже спокійно ходити десь тихенько.
Отакими методами нелінійної відповіді можна досягти якоїсь реальної переваги і перемогти. Знову ж, питання в тому, наскільки москалі далеко зайдуть, наскільки вони зможуть ще триматися. Бо вони ж весь час живуть в таких умовах. На більшість населення все одно реально не вплине те, що вони не поїдуть за кордон. Тут важливо, щоб Захід реально не втомився від війни, щоб вони посилювали санкції, не купували нафту, газ, те, що приносить росіянам прибуток в бюджет країни, і їх економіка впала.
Але якщо після нашої перемоги Росія не розвалиться – як держава, як імперія, як федерація, – то це-знов таки питання часу, коли війна знов відбудеться. Вони у себе в пропаганді зроблять, що це була дуже героїчна від’ємна перемога і за років 10-20 вони відновляться. І знову почнеться війна.
Я особисто дуже цього не хочу, найкраще було б якби Росія остаточно розпалася, і не було цієї постійної загрози. Можна було б займатися тоді своєю улюбленою справою, повернутися до цивільного життя, пропрацювати психологічні проблеми, відновити здоров’я і жити нормально. Цього хотілося б, звісно.
Більше інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі Суспільного Житомир
- "Не вірила, допоки його не обійняла", – мама звільненого з полону Дмитра "Ореста" Козацького з Житомирщини.
- "Найважче для мене в капеланстві – не розплакатися при хлопцях" – житомирянка Олена Легенчук.
- "У війську ми тепер офіційно маємо священників, це дуже важливо" – священник з Житомира Богдан Бойко.
- "Підготовка, яку я мав, допомогла мені вижити", – десантник, житомирський пластун Ігор Макарчук.
- Ми знали, що буде війна, і готувалися – керівниця волонтерського штабу житомирського ПЛАСТу Катерина Лозинська.
- "Найважливіше в поїздках на фронт – бачити очі наших військових" – волонтерка Тетяна Гарилюк.
- "З росіянами можна говорити лише мовою зброї", – шахіст із Житомира Артем Сачук, який воює у ЗСУ.
- "Хочу, щоб українці нарешті почали по-справжньому цінувати власну культуру" — лідер гурту "ВВ" Олег Скрипка.
Читайте головні новини Житомирщини у нашому Telegram, Instagram та Viber