Лист російською мовою, якою ніколи не писала, іграшковий ведмедик, що пережив "ампутацію", та повідомлення із зізнаннями про те, як хочеться жити. Такі нагадування про себе лишила рідним 28-річна медикиня з Черкащини Марина Голінько. Вона пів року, як у полоні. А після виходу з "Азовмашу" не виходила на зв'язок.
Донька у Маріуполі врятувала сотні життів, розповіла Суспільному мама полоненої Любов Сергієнкова. Тому нині просить, аби допомогли визволити із полону і її Марину.
Хотіла стати педіатром
Військовим медиком Марина стала свідомо. Хоча спочатку хотіла бути педіатром, розповіла пані Любов:
"Бути медиком вона мріяла ще з дитинства. Тоді за перших пацієнтів були домашні улюбленці, а ще – плюшевий ведмедик. У нього була і «ампутація», і пришивали йому все назад, і очі вставляли – ну все він витримав. Цей ведмідь з п’яти років у неї", – розповіла жінка.
Ще серед улюблених речей у домі, які нагадують пані Любові про доньку, – книжка про інфекційні захворювання, довідник лікарських засобів, книга "Застеляйте ліжко", яку вважала Марина, має прочитати кожен, та шеврони.
"Вона хотіла бути педіатром. Навіть вступила у Дніпропетровську медакадемію, вчилася там на цій спеціальності. Але не склалося", – пояснила пані Любов.
Тому обрала інший напрямок – військову медицину. Нікого не слухала, робила все по-своєму:
"Вона така: послухає, спитає поради, але зробить — як захоче".
До Маріуполя були інтернатура у військовому госпіталі у Києві та робота за направленням на Одещині.
"Їй запропонували змінити обстановку і поїхати у відрядження. Казали: «Їдь, Маринко, чому ж ні, подивишся на інших людей, інше море». Вона погодилася. Там її прикомандирували до іншої військової частини. Це було у кінці жовтня", – розповіла сестра Марини Альона Коваль.
"Вони думали, що тут, так само як і там"
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Марина вранці написала: "Я вимикаю телефон. Таки почалося", розповіла Альона.
"Я до останнього не вірила, що буде війна і що ми змушені будемо все це переживати. Я по життю оптимістка взагалі. Але це сталося", – додала вона.
Другого березня зв'язок із сестрою зник взагалі:
"Вона нам довго не телефонувала. А потім зателефонувала з чужого номера і ми з нею говорили. Вона не розповідала, що їм важко, що страшно. Не розповідала про поранених. Не розповідала як лікарі втрачали свідомість від виснаження. Вона лише розпитувала як у нас. Там було страшно, вони не мали доступу до навколишнього світу і думали, що тут, так само як і там. Ми їй пояснювали, що все добре, що ми як були вдома, так і залишаємось. Що ми тримаємось і головне, щоб трималася вона".
Далі, розповіла Альона, сталося те, про що вона не сказала навіть мамі:
"Вона поговорила з мамою, потім я кажу «Дай я ще з нею поговорю». Взяла трубку і почула крик, а потім зв'язок перервався. Це кричала Марина. Але я мамі не сказала, що це чула".
Потім, були, як каже Альона, мабуть, найдовші вісім днів її життя:
"Просто всі поза зоною. Просто не виходять на зв'язок. Потім уже виявилося, що вони були на багатоповерхівці, на самому даху. І той час коли вона говорила з нами, туди впала бомба і будівля почала падати. І вона закричала. Але вона потім зізналася, що дуже переживала, що ми це почули, що мама почула".
За словами Альони, це був єдиний раз, коли сестра проявила слабкість.
"Вони виходили на зв'язок вночі. Ми питали як вона, а у відповідь чули: «Не питайте, як я, краще скажіть, як ви, скажіть щось таке, що може відволікти мене від усього жаху, який я тут зараз бачу", – розповіла вона.
Відчула таке бажання жити, як ніколи
Проявити емоції Марина змогла лише 12 квітня у повідомленні, яке написала сестрі. Тоді вони виходили з "Азовмашу". Вона писала, що все погано, що навколо неї багато людей.
«Але я вже не буду змушувати себе стримуватися. Я просто сиджу і плачу, тому що дуже страшно і що буде з нами далі ніхто не знає", – процитувала Альона повідомлення від сестри.
А ще, Марина наказувала не шукати її тіло, якщо вона загине, там немає сенсу це робити.
"Ми сподівалися, що вони живі і що вони потрапили в полон. На той момент це, мабуть, було краще. Хоча хто зна, як буде далі", – додала Альона.
Останнього разу сестра писала:
"Все погано. Багато загиблих. Було фаєр-шоу, це так кажуть ті, хто бачив. Командирська броньована машина згоріла. Що з командиром та іншими людьми мені невідомо. Кажуть, було все: авіа, гради, танки. Було стільки прильотів, що жесть. Два ракетних удари. Частина нашого бункера завалилась. Ми йшли о 3.30 ночі. Повна темінь. Поряд горів ангар. Все розбито – все: стовпи валяються, величезні дірки, зруйновані будівлі. Це не описати словами. Я пишу і плачу. За цей день я відчула стільки страху, відчаю і бажання жити, як ніколи в житті".
Поки писала одне з повідомлень, Марина дізналася, що загинула 25-річна дівчина.
"Потім ми побачили в одному з російських телеграм-каналів її фото. Вона переживала, що їх заберуть в полон і обстрижуть її довге волосся. У бункері через брак води його і так довелося обрізати. Наскільки я бачила по фото, то з волоссям усе добре. Відросте", – розповіла Альона.
Для них у Маріуполі там усе було інакше, пояснила жінка. Навіть повітряні тривоги:
"Я якось сиділа в машині з іншою сестрою, на заправці, і говорила якраз із нею. Почалася тривога. Кажу їй: «Маринка, тут зараз повітряна тривога, а ми оце сидимо чекаємо». А вона: «Та ну, як ви так можете». У них було зовсім не так. Вона розповіла мені про останній авіанальот. Вона поїхала на евакуацію постраждалих. Будівля була завалена, а під завалами – троє військових. Двох дістали швидко. А третій був тяжкий. І тут починається повітряна тривога. Там треба було терміново йти. Тобто або покинути його і зберегти життя собі, або негайно забрати його. Вона мені казала, що ніколи не думала, що зможе підняти 130-кілограмового чоловіка. Але змогла, врятувала. Чоловік лишився живим і дай Боже повернеться додому".
Медики в Маріуполі виконували свій обов'язок до останнього, вважає Альона:
"У всьому тому безперервному жаху та болю вони врятували величезну кількість людей. В останні дні там не було навіть знеболювального, шили по живому. Багато хто був без кінцівок, їх теж рятували як могли. Впевнена, що колись хлопці їм подякують".
Про Марину вона каже так:
"Їй 28 і вона бачила дуже багато смертей, на п'ять чи шість людських життів. Вона любить людей і любить їх лікувати".
"Усі мають бути вдома, а вона лишилася там"
За кілька місяців полонені зробили вже "нормальний такий тур" по Україні та Росії.
Першою звісткою після 12 квітня був лист від доньки, розповіла Любов Сергієнкова. У листі Марина писала, що вона у полоні та просила менше плакати:
"Двадцятого серпня зателефонувала Ірина Верещук і сказала, що нам лист. Я не могла стримати емоції. Це ж частинка доньки. Вона не вміє писати російською. Ну, не вміє, але все одно вона його написала, хоч і багато помилок. Його ж там теж прочитали".
У листі було про племінника, про те, що потрібно триматися. Написала Марина і про таке, що хотіла б сказати тільки мамі:
"Написала: «Мама, я жду встречи с твоим тортом «Монастырская изба». Це ж треба навіть у такому маленькому листі про тортик згадати обов'язково. Вона у нас ласунка. Любить усі мамині тортики, але й сама гарно випікає, у неї це виходить. Завжди дивилася якісь відео, блогерів, які розповідають про випічку."
Під час обміну полоненими 21 вересня не спали ніч. Чекали дзвінка від Марини. Та його так і не було. Проте надії рідні не втрачають.
"Бачиш це і розумієш, що вони всі однакові, всі герої, і всі мають бути вдома. Але вони повернулися, а вона залишилася там і для неї пекло продовжується. Дівчата, яких визволили, тоді, телефонували і казали, що вони там тримаються, як плачуть, так і сміються і дуже чекають, коли їх повернуть додому. Я дуже чекаю цього моменту, і я, і батько її, і сестричка. Розумієте, вона ж у нас українка. Вона любить свою країну. Вона вірить в неї. Покинути тепле ліжко, запашну каву, смачний мамин тортик і туди піти – це не кожен зможе", – додала пані Любов.
Пані Любов не раз думала, що робитиме, коли донька повернеться з полону. Розповіла, що спілкується з іншими матерями полонених і часто чує думки, подібні до своїх:
"Кожна думає, а де мене це застане, де я буду на той момент, що казатиму, чи бігтиму, чи плакатиму. Мені здається, що у той момент я цілуватиму всіх підряд".
Її тортик, впевнена пані Любов, дочекається Марину. Як і плюшевий ведмедик.
Що відомо
- 21 вересня Україна повернула з російського полону захисників Маріуполя, зокрема військових "Азову". Обмін відбувся у Чернігівській області. Загалом з російського полону звільнили 215 військових. З них 108 — бійці "Азову". Також звільнили 10 іноземців, які воювали на боці ЗСУ, серед яких громадяни США, Британії, Марокко, Швеції, Хорватії — вони повернулись за посередництва Саудівської Аравії.
- В обмін на 200 українських захисників Україна передала Віктора Медведчука. За словами голова ГУР Міноборони України Кирило Буданов, екснардеп від "ОПЗЖ" Віктор Медведчук був потрібен ФСБ, бо через нього йшло фінансування агентів РФ в Україні.
- До обміну, крім України, були долучені Польща, Саудівська Аравія, Туреччина.
- У межах обміну Україна повернула Героя "Азовсталі" з Умані Олександра Чепурка. Про це повідомили в пресслужбі Уманської міської ради.
Читайте нас у Telegram: головні новини Черкащини та України
Дивіться нас на YouTube: найцікавіші новини Черкащини та України
Читайте також
- "Я ридала від щастя": військова медикиня з Черкащини розповіла про визволення з російського полону
- Повернули додому захисника Маріуполя з Умані Олександра Чепурка
- "Вони раділи, що Київ стоїть": батько 19-річного полоненого захисника Маріуполя розповів про сина
- Живе від SMS до SMS: розповідь матері полоненого захисника Маріуполя з Черкащини
