Гуманітарна місія "Чорний тюльпан" повертає синів і дочок України додому: тих, хто загинув захищаючи Україну, і тих кого безжально закатував та вбив російський солдат. Командир пошукового загону Асоціації дослідників військово-історичної спадщини "Плацдарм" та гуманітарної місії "Чорний тюльпан" Олексій Юков займається евакуацією тіл вже 23 роки. У мирний час – це були солдати радянської армії, з початком військової агресії РФ – це українці, яких занапастив ворог. 2014-го бойовики його самого ледве не позбавили життя. Нині він продовжує ризикувати й повертатися на поле бою. Домовленостей окупанти не дотримуються і навмисно обстрілюють пошуковців, а ще підло мінують загиблих та все навколо: про своє покликання Олексій розповів Суспільному.
Загиблих багато – це українські військові й цивільні, а також російські солдати
Зараз наша група працює в Ізюмі, Балаклеї, Довгенькому, Кам’янці та поблизу Лимана. Сподіваємося незабаром почати пошукову місію на Луганщині. Люди телефонують і на гарячу лінію, і мені особисто – з проханням забрати батьків, дітей, які загинули за Україну і залишилися на окупованій території. Будемо намагатися повернути кожного хлопця/дівчину додому.
На полі бою ще лежать тіла українських солдатів. Точну кількість важко сказати, бо час і дикі тварини вже пошкодили ті тіла, які ми не могли витягти протягом пів року. Частково ми їх збирали навіть під час бойових дій. Вразила та кількість вибухонебезпечних пристроїв, мін-пасток, які позалишали окупанти після себе. Вже є чимало підривів людей на цих жахливих предметах смерті, як серед військових, так і місцевих жителів та волонтерів.
Можливо знайдемо не всіх…
У Святогірську ще не були, а ось за містом "відпрацьовуємо" лісосмуги, бо, коли припиняють стріляти – починають виходити дикі звірі. Вони голодні й, на жаль, розтягують трупи. Ми вже натрапляли на такі тіла, де залишилися лише фрагменти форми чи взуття, які були погризені дикими кабанами та тими тваринами, що люди випускали із загонів, коли евакуювалися. Можливо, знайдемо не усіх, але докладатимемо максимум зусиль. Обійдемо всі лісосмуги, як тільки там пройдуть сапери, бо це найнебезпечніші ділянки для пошуку.
Ворог підступний, нас обстрілювали, попри обіцяну тишу
У 2014-2016 роках ми ще могли домовлятися з противником, навіть заїжджали на непідконтрольну територію. Нині окупанти не дотримуються жодних обіцянок. Одного разу наша довірливість ледве не коштувала нам життя. Нас обстріляли, попри домовленості. Це було у Сватовому. Але навіть під кулями нам вдалося забрати своїх і вискочити хитрощами з окупованого міста. Інший небезпечний випадок з командою стався в Лимані, коли він вже був окупований, але ми про те ще не знали. Ми зібрали тіла і ледве виїхали під щільним ворожим вогнем. Інколи мені здається, що нас оберігають янголи тих мужніх захисників, чиї тіла ми привозимо додому. І після смерті душі тих хлопців, які загинули за кожного з нас, нас захищають.
Тіла російських солдатів ми збираємо для обміну – це шанс повернути своїх
Механізм передачі тіл нескладний. На гарячу лінію чи на мій особистий телефон надходять звернення людей про втрату близьких і ми виїжджаємо на пошуки зниклих. Так само ми стаємо до роботи після звільнення окупованих територій. Збираємо всіх. Українських військових веземо до моргу, де тіла оглядає поліція, складає акти смерті, фіксує ушкодження. Далі їх забирає евакуація "Вантаж 200" і відвозить до Дніпра. Якщо тіло вже має великий ступінь розлогості і його важко впізнати, а документів немає – тоді роблять забір крові на ДНК. Тіла російських солдатів ми також передаємо українській стороні для майбутніх обмінів – на рахунку нашої команди таких понад сотню. Це складна і тривала процедура, але вона потрібна для того, щоб повертати своїх аби віддати їм належну шану.
Наша команда невелика – усього нас п’ятеро. Троє – це пошукова група і ще двоє – логістична підтримка
Я тренер з таїландського боксу, президент двох федерацій, маю два бійцівські клуби. Двоє з моїх учнів – це пошуковці, члени моєї команди. Вони зі Слов’янська як і я, обидва чемпіони України. Один з них мав їхати цьогоріч на Міжнародні змагання, але переніс це на потім, оскільки розуміє, що нині своїй батьківщині він потрібен тут. Наші колеги у столиці допомагають нам з логістикою в пошуках тіл.
Ми волонтери, гроші нам не потрібні, натомість є постійна необхідність у паливі. З цим допомагають пересічні українці, були навіть донати з Америки. Іноземні благодійники купили для пошукової місії 800 літрів палива. Деколи у сервісних центрах нам пропонують безоплатний ремонт нашої автівки "Валькірії".
У 2014 році за мою справу мене ледь не розстріляли бойовики. Врятувало те, що почався обстріл міста. Тоді там у їхніх катівнях я чув як люди волали, плакали від болю. Просили не відривали їм нігті.
У нас є мета – це створити у Слов’янську музей російсько-української війни. Ми вже збираємо для нього експонати. Серед іншого, є каска з написом "Вороніж-Ізюм". Вона несе в собі певну інформацію про власника, взагалі про загарбницькі цілі т.з. "військової операції". Доказів того, що росіяни вбивали українців за національною ознакою вже чимало.
Є три категорії людей, які відмовляються виїжджати з районів, де тривають бойові дії
Декого тримають будинок та майно. Вони бояться у старість залишитися жебракам. Інші – "ждуни", на жаль такі також є, що чекають "руський мир". І ще одна категорія – це люди, які після евакуації повернулися. Дехто не зміг облаштуватися або фінансово не потягнув, але мають місце також випадки, коли людям несила чути, що це "через вас у нас війна", відчувати докірливі погляди. Це особливо неприємно, коли ти щиро вболіваєш за країну – це демотивує. Такі звинувачення та образи надламують "дух єдності". Більшість звичайно допомагають, підтримують. Але такі прикрі випадки також є і вони стають причиною того, що люди, попри небезпеку, повертаються.
Маріуполь: гірко думати про тих військових, що залишилися під уламками "Азовсталі"
Найстрашніше бачити – це замучені тіла цивільних. Вбиті люди, що намагалися евакуюватися, закатовані, зґвалтовані – це жах. Гірко думати про тих військових, що залишилися під уламками зруйнованих будинків та "Азовсталі". Вони загинули там захищаючи місто. Їх дуже багато, рідні звертаються до нас. Залізяки – то дрібниці, відбудуємо! Головне – знайти та поховати кожну людину, кожного Героя, що були вбиті російськими найманцями. Світ має знати скільки Росія вбила українців.
Ми відшкрібали тіла людей від асфальту
Звірства російських солдатів нас не перестають шокувати. Було таке, що ми відшкрібали тіла людей від асфальту. По них їздили машинами й танками. Вони були як наклейки. Так окупанти вчиняли з нашими військовими і з цивільними, не шкодували вони навіть своїх. Життя на війні нічого не варте.
Добре пам’ятаю той день, коли був "прильот" в краматорський вокзал. Багато людей тоді загинули, наша команда допомагала вивозити звідти тіла дітей. А потім ми ще два дні збирали фрагменти діточок, жінок і чоловіків, які були відірвані уламками тієї Точки-У, що випустили російські терористи з написом "За дітей". А там і ніжки, і пальці зі свіжим манікюром…
Чому я цим займаюся? Це моє призначення. Я це роблю – бо повинен! У світі живих є закони, яких всі дотримуються. А за світ мертвих нікому заступитися. Хоча кожен з нас знає – прийде час і нас не стане. Там обов’язково спитають: а що ти робив, коли захисники віддавали своє життя за батьківщину? Я віддаю їм свій борг. Кожен наш солдат заслуговує на гідний спочинок. Ми й надалі будемо крок за кроком повертати хлопців додому. Вічна шана і пам'ять кожному й кожній сестрі/брату, що тримають небо України!
Що відомо
- У Святогірську перепоховали тіла цивільних, які загинули під час окупації міста
- У Лимані, Святогірську та Яровій знайшли дев'ятьох загиблих під час окупації міст
- У звільненому від російських окупантів Лимані знайшли масове поховання
- У звільненому Лимані правоохоронці продовжують виявляти місця поховань загиблих
- У Святогірську та Лимані виявили тіла десятьох людей, яких вбили російські військові під час окупації
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram
