Українська артфотографка Вєра Бланш презентувала у Підземному Переході "Вагабундо" в Івано-Франківську документальну фотовиставку "TRIBUNAL". На 50 світлинах експозиції фотографиня зафіксувала воєнні злочини росіян в Києві, Бучі, Бородянці, Краматорську, Слов'янську та Бахмуті.
Чому Вєра Бланш змінила глянець на воєнну фотодокументалістику, як вдалося зняти унікальні кадри на Житомирській трасі у перші дні деокупації та чому останнім містом, де покажуть фотороботи Вєри Бланш, буде Гаага, читайте в інтерв’ю Суспільному.
Ти чудово розмовляєш українською мовою. Ти завжди нею спілкувалася?
— До 24 лютого я говорила російською. Як усі свідомі українці, яких немало зараз, після початку вторгнення РФ, після того, як російська ракета почала летіти на кожне місто нашої країни, я перейшла на українську мову.
Але Вєра залишилася?
— Це — бабуся моя. Вона — українськомовна. Я — із західної частини України, і вона мене завжди називала навіть не Вєра, а "Вьєра". Це — особисте. Я себе відчуваю якраз Вєра.
Скільки ти востаннє перебувала у Франківську?
— Два дні. Це — третій. У мене зараз виставка "TRIBUNAL". Ми робили відкриття. Я успішно відкрила цю виставку, і їдемо далі. Зараз — у Київ, а потім, якщо про виставку, то вона поїде до Львова, а зі Львова — за кордон. Вже є домовленість. У нас буде український тиждень Art Week у Нідерландах. І її хочуть туди завезти й показати. Згодом, можливо, Варшава, Париж.
Яка мета цих фото? Ти хочеш, щоб люди відчули реальність війни — перенесення в ті дні, чи це, можливо, фіксація воєнних злочинів, які матимуть більшу вагу, не лише як мистецьку?
— Дякую, що поставила мені це запитання, тому що в мене дуже багато матеріалу. Їх більше тисячі — тих фотографій. На виставці представлені пів сотні моїх робіт. І це насправді — крапля в морі, така "вижимка". І коли я думала про цю експозицію, можна було вибрати різний матеріал, тому що в мене є і військові, і медики, і волонтери. Портрет війни складається не тільки з руйнації, як тут представлено. Але ж я планувала цю виставку більше для європейців. Не так для українського контенту, як для європейського. Моя ціль була показати Європі, що їх очікує, якщо Україна не вистоїть, якщо вони втомляться допомагати, якщо вони втомляться надавати Україні зброю. Це все — оця руйнація, оця нелюдяність — прийде до них. Абсолютно чесно.
В Європі буде більше світлин?
— Побачимо, але 50 — це достатньо масштабна виставка насправді. Кожну виставку ти робиш, відштовхуючись від простору. Якщо простір буде масштабніший, можливо. От у Львові зараз ведуться перемовини про один музей. Він — масштабний. Мені б хотілося зробити широкий формат. Якщо я знайду широкого формату друк, то мені б хотілося зробити таку величезну експозицію. Хоча б декілька робіт таких великих. А так — вона абсолютно цінна — ця виставка.
Ти говориш, що Європі потрібні якісь певні докази воєнних злочинів, розуміння того, що відбувається. Не вірять там, не розуміють, що це до них може дійти? Чому ти вирішила, що європейцям треба довести?
— Можливо, я добра до них. Можливо, це — акт доброї волі. Після 24 лютого я не виїжджала з України, я не знаю, який наратив зараз у Європі. Мені передають люди, які поїхали. Ми знаємо, що в Чехії відбувається. Здається, 70 тисяч людей, які вийшли й кричали: "Перестаньте допомагати Україні". І це — така моя доброта до них, тому що, якщо вони перестануть ще раз, їх очікує пекло — Маріуполь, Буча, концтабори, які зараз називають по-іншому.
І зараз ми всього не знаємо. Нам відкрили Бучу. А потім, коли ми їздили Київщиною, те, що було в Бородянці, в інших маленьких містах, те, що зараз відбувається в Маріуполі, це помножте ще на два від того жахіття, яке ми чули про Бучу. Тобто ми навіть не усвідомлюємо, наскільки жахлива ситуація цього пекла, оцього всього, що прийшло, на жаль, в нашу країну. Не знаю, чи я передала цими фотографіями. Як сказати, я повертаюся в той час, повертаюся в ту мить, але це зовсім не передає, коли ти наживо це все проживаєш.
Це березень? Квітень?
— Це – весна, українська весна. Березень, квітень, травень.
Українська весна — гарна назва, а називається виставка "TRIBUNAL".
— "TRIBUNAL" — цю назву дав куратор цієї виставки Микола Гончаров, тому що ціль — показати воєнний злочин росіян, російського війська і, як я сподіваюся, вийде в нас в Гаазі зробити виставку, як під суд підвести.
На коли плануєш виставку в Гаазі? Чи це — далекоглядна перспектива?
— Я не думаю, що далекоглядна. Взагалі, може це наївно, я думаю, що перемога наша буде. Можливо, ми застанемо її в цьому році ще, якщо нам будуть надавати зброю. І взагалі відтягувати це не треба. Відразу після перемоги або під час, так, як це було під час Другої світової війни. Це не було на таку довгу перспективу. Відразу почали судити цих фашистів, зараз — рашистів.
Твоє "переселення" з глянцевих журналів у фронтові міста, в тилові міста — це така кардинальна трансформація. Чи важкою вона була, чи, можливо, отой біль війни, отих вражень приглушив сам етап твого мистецького переродження?
— Насправді війна не змінила мене в плані радикального фокуса, тому що за рік до того я вже себе шукала в якійсь документальній артфотографії, в чорно-білій, портретній. Я відходила вже від глянцю. Тобто це вже був шлях, а війна просто сфокусувала мене на більш жорстких сюжетах. І як би це не звучало дико, вона дійсно мене зробила сильнішою у фотографії. Як казали відомі фотографи, митці: "Якщо ти хочеш бути на піку, тобі потрібно знімати три речі: війну, кохання і смерть".
Війну і смерть бачимо, кохання має право зараз там існувати?
— Звісно. Любов до Батьківщини. Любов же є у трьох формах: вона є божественна, вона є дружна і вона є еротична. Всі ці форми любові присутні на війні. Ми не перестаємо бути людьми. Але на фотографіях, на жаль... Тобто десь-колись, здається, в Чернівцях я підглядала за парочками, коли військовий і цивільна цілуються. Але немає в цьому великого проєкту, це так повз, знаєш, бігла. Мені взагалі здається, що любов до нашої рідної, знівеченої Батьківщини, вона нас зробила сильними й переможцями. Ніхто ж не вірив, що ми можемо.
Ти зараз акредитована військова кореспондентка, фотокореспондентка в ЗСУ. Чи готова після перемоги України продовжувати цей напрям?
— Насправді тут головне не з’їхати з глузду, тому що більш як три місяці, два не можна перебувати на лінії вогню, бо можна психологічно не витримати. Відчуваю, що я вже настільки наповнена болем, що не можу нормально реагувати на життя, розумієш, мені потрібно виходити. Я навіть готова поїхати десь, взяти просто якусь паузу. Але в мене є бажання сфотографувати Маріуполь. Той, який є сьогодні, я не можу. Він закритий, туди не можу заїхати й це небезпечно для журналіста, зараз фотокореспондента, тому що перші, в кого вони цілять, — це медики, цивільне населення, репортери, журналісти. Коли вони бачать пресу, то цілять в голову. І я дуже співчуваю, тому що дуже багато фотокореспондентів і журналістів вже померли, зокрема й міжнародних, на цій війні.
Сотні, тисячі сюжетів проходять через твій об’єктив. Ми зараз сидимо в залі. Серед цих фото є якісь такі, що найбільше запам’яталися, які можна виокремити?
— Насправді кожна фотографія має історію. От дивишся, і кожна з них плаче. Наприклад, перша. Вся експозиція чорно-біла, а починається з кольорової фотографії. Це була знята серія на Житомирській трасі. Перший день деокупації, але ще був карантин. Туди нікого не пускали, і, завдяки тому, що ми якраз були на нульовому кілометрі, домовилися з командиром, нас розвідка просто повезла на ту трасу. Порожньо, нікого немає, всюди просто трупи, машини, кров. І рашисти не просто вбивали по-звірськи, вони дійсно по-звірськи катували цивільних українців. Я хочу сказати, що це — війна проти цивільного населення, це — геноцид українського народу. Це не просто війна, коли військо з військом воює. Російська армія воює з цивільним населенням.
Я прокинулася зранку, всю ніч не могла заснути. Знову Харків обстрілюють! Харків обстрілюють! Цивільне населення! Знову ракета влучає в якийсь цивільний будинок. І на тій світлині буква V – як символ. До речі, теж запитання. Чому буква не кирилицею, а латинь. Вони ж так відмовляються від всього англійського, західного. Чого ж вони беруть символи не своєю мовою?
Вони взяли кров вбитого українця і кров’ю на лобовому склі намалювали літеру V, як символ. Кров застигає просто. Кров застигає! І ці всі світлини такі. Оце справді, коли будинку немає, я стою, фотографую, а під руїнами (цього не видно і не чути на фотографії) люди кричать про допомогу, розумієш? І кожна фотографія пронизана цим болем. До речі, коли було відкриття, я зробила екскурс і дійсно повернулася в ці спомини. Важко. Ледь стримувала сльози. Чесно.
Що відомо
Вєра Бланш — українська фешн- та артфотографка, художниця. Співпрацювала з українськими виданнями "Vogue", "Harper's Bazaar", "Marie Claire". Закінчила лондонський коледж Central Saint Martins. Навчалася у Санкт-Петербурзькій школі фотографії.
З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну мисткиня одержала акредитацію фотокореспондентки ЗСУ й вирушила на фронт документувати війну.
Читайте також
- "Нас зомбували, що все українське — низькопробне і шароварщина". Директор Франківського драмтеатру про війну і мистецтво
- Юрій Андрухович: "Якщо не буде цієї загальнонаціональної катастрофи Росії, то світ далі котитиметься у прірву"
- "Моїм надзавданням була потреба розказати світу про нашу боротьбу" — режисер фільму "Снайпер. Білий Ворон" Мар'ян Бушан
Читайте нас у Telegram: головні новини Івано-Франківщини
Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини й ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!
